ІСТОРИЧНЕ ВІДКРИТТЯ

Отець Павло свого правлячого архієрея бачив не часто, й не тому, що дотримувався старого солдатського правила «подалі від начальства, ближче до кухні», а через те, що з його країв до єпархіального управління було мало не півтори сотні кілометрів, з яких половина — путівець. Торік, улітку, владика приїжджав у престольний день. Літургію відправив, слово своє святительське сказав і кожного парафіянина розцілував.

Та і як не розцілувати, якщо парафіян на архієрейській службі було всього двадцять дві душі?
У вівтарі, звісно, багатолюдно. Навколишні священики з’їхалися, та й свита архієрейська масовості додала. У храмі ж негусто. Бабусі й дідусі із трьома представниками молодого покоління, які чомусь не виїхали із села, загубились у храмовому просторі.
Поряд із церквою в будинку на владику і гостей чекала трапеза. Як згадують старожили, востаннє такий багатий стіл ще за радянської влади накривали, на травневі свята, коли високе начальство вручало їм прапор переможців соціалістичного змагання. Сьогодні обласні чиновники вкупі з районними про село згадують рідко. І якби не храм з його недільними та святковими службами, та ще й невгамовним настоятелем, який оббиває пороги місцевих державних установ, то забули би про село геть-чисто.
На святковому обіді розповіли парафіяни своєму «владиченьці», що за кілометр від храму криниця є. Вода в ній дивовижна, цілюща й свята.

— Це чому ж «свята»? — здивувався архієрей.
— Бо там ще до колгоспів каплиця була, до неї вся округа їздила, — відповів дід Федір, який виконує на парафії всі обов’язки, крім настоятельських.
— У тому яру, дорогий владико, — продовжив дід, — на Великдень і на Преполовіння завжди правилось, і архієреї туди частенько заїжджали. Я ще хлоп’ям був нетямущим, погано пам’ятаю, а от батько мій розповідав, що воду цю навіть у столицю самому царю возили.
— Так-таки «самому царю»? — засумнівався архієрей, але, подумавши, звернувся до настоятеля:
— Ти, батюшко, розвідай, що це за джерело таке відоме. Дивись, і в тебе джерело духовне розцвіте.
Отець Павло благословення архі­єрейське на «потім» відкладати не став, по навколишніх селах пошукав і, зрештою, на місцевого краєзнавця-архіваріуса вийшов. На відміну від районного музею, де крім кам’яних скіфських баб, фотографій часів минулої війни, а також орденів і біографій передовиків сільського господарства жодних документів не залишилося, у домашній колекції краєзнавця батюшка майже все потрібне знайшов. Була тут і карта, де на місці криниці хрестик стоїть з написом «Святе джерело».

Краєзнавець, який спершу скептично поставився до візиту батюшки, побачивши, як щиро той радіє знахідці, сказав:
— Зара, почекай.
Це «зара» тривало хвилин десять, і перед сторопілим отцем Павлом на стіл лягло декілька пожовтілих, наклеєних на картон фотографій його власного парафіяльного храму, де під знімками ясно прочитувалося: «1912 рік». Було серед фотографій і зображення невеликої альтанки із хрестом угорі, поряд з якою стояли кілька офіцерів і світських дам. На німе запитання батюшки: «Це що, наше джерело?» — краєзнавець ствердно кивнув і, бачачи сумнів в очах священика, ще раз сказав:
— Зара.

Сил дивуватися в отця Павла вже практично не залишилося, і, коли перед ним з’явилася підшивка «Клірових відомостей» і метрична книга його рідної парафії початку минулого століття, він лише зміг вимовити банальне: «Ух ти!». З документів виходило, що дід Федір таки казав правду, як правда й те, що архієрей благословив воду із цієї криниці у Санкт-Петербург відправляти.

Отець Павло відразу став збиратися в єпархіальне управління. Та от біда, краєзнавець на умовляння священика поїхати разом із цими знахідками до владики навідріз відмовився, а копії зробити не дозволяв. Довелося вдатися до безапеляційного аргументу: батюшка запевнив незговірливого історика й хранителя фактів і артефактів, що це історичне відкриття неодмінно оприлюднять, вказавши ім’я першовідкривача у всіх ЗМІ. Ці слова подіяли, і в обласний центр батюшка та краєзнавець із його скарбами поїхали разом.

Прийшла черга дивуватися правлячому архієрею. Щоправда, подив владики поєднувався із прагматизмом адміністративно-пастирського характеру. Спершу він поцікавився: чи відслужив отець Павло подячний молебень після такого грандіозного відкриття. Пояснення, що, мовляв, часу було катма, бо ж одразу в єпархію поїхав, владика сприйняв скептично й сказав настоятелю, що Богові дякувати треба за всяку милість, хай навіть незначну, і одного «спаси, Господи» аж ніяк не досить.

Поки у домовому єпархіальному храмі батюшка із архієрейським келійником служили молебень, владика пригощав краєзнавця чаєм з варенням і пирогом. Той був настільки вражений незвичністю обстановки й поважним ставленням до його персони, що внутрішньо вже погодився припустити, що Бог все-таки існує. Це припущення почало переходити у впевненість, коли архієрей легко зорієнтувався у привезеній карті й став нашвидку читати записи в метричній і парафіяльній книгах, які сам краєзнавець ледве розбирав і розшифровував.

Коли отець Павло після молебню повернувся в архієрейську приймальню, перед ним постала дивна картина: на всю довжину й ширину столу, за яким звичайно засідала єпархіальна рада, були розстелені дві карти, архівна й сучасна; над ними схилилися дві голови, що гаряче доводили кожен своє бачення місцевості в ракурсі щойно зроблених історичних відкриттів. Причому ці голови називали один одного на «ти» і дозволяли собі гаряче сперечатися й кидати репліки на кштaлт «нічого ти не розумієш». Якби не різні одяг та зачіски, отцю Павлу важко було б і визначити, кому доповідати про виконаний послух.

Архієрей підвів голову й жестом запросив батюшку приєднатися до дискусії. Виявляється, що на джерелі справді була каплиця, до якої колись ішли усі, від старого до малого. Про це незаперечно свідчили документи. Ось тільки не на Великдень збиралися там священики й віруючі, а в Лазареву суботу. Історія зберегла передання про те, як та дивовижна джерельна вода воскресила єдиного сина вдови, коли його на возі везли вже на цвинтар… Виріс той син і, отримавши благословення в тодішнього єпископа, поставив на місці криниці каплицю, яку освятили на честь святого праведного Лазаря.

Лихі воєнні роки та голод радянських часів практично знищили усіх жителів тих місць, свідків минулого. Передання забулися, факти розгубилися, а храми зруйнували.
— Бачиш, панотче, — звернувся владика до отця Павла, — аби не той мій приїзд, та служба на вашій парафії, та обід, що ним мене твої бабусі почастували, то й не дізналися б ми про цю святиню. Згодний зі мною?
— Згодний, владико святий, — відповів священик. — Промисл Божий.
До діалогу священнослужителів уважно прислухався краєзнавець, намагаючись збагнути, про який такий обід йшлося і що це за штука така «Промисл». А втім, дивуватися він уже перестав хоча б через те, що все довкола ніяк не вкладалося в його суто матеріалістичну свідомість, яка цього дня cтала значно прихильнішою до релігійного ідеалізму православного спрямування. Краєзнавець второпав тільки те, що його багаторічна праця, від якої відмахувалися всі, починаючи від дружини й закінчуючи місцевою владою, не тільки затребувана, а просто вкрай потрібна і  буде збережена.

Та і як не второпати, якщо архієрей сказав, що всі ці історичні матеріали опублікують, а батюшка повинен добитися, щоб церковну землю біля святого джерела повернули її законному власнику. Документи, як-то кажуть, до цієї вимоги «додаються».
У наступний свій приїзд в обласний центр отець Павло попрямував до найголовнішого державного будинку з колонами. У тому будинку протягом останніх ста років за будь-якої влади завжди керівники засідали. Прапори над будинком змінювалися, гімни різні в ньому звучали, у кабінетах рахівницю згодом замінили арифмометри, потім комп’ютери, а начальство як сиділо в цих кабінетах, так і теперечки сидить, навіть у більшій кількості. Довго блукав священик від одних дверей до інших, читав таблички з найменуваннями керівників і відділів, міркуючи, куди ж то йому звернутися.
На допомогу прийшла жінка похилого віку, яка саме проходила повз. Батюшка звернувся до неї, коротко пояснивши, у чому, власне, полягає його справа.

 — Так це в «земельний відділ», — сказала вона й вказала на потрібні двері.
У «земельному відділі» усі були заклопотані розгляданням паперів і комп’ютерних моніторів, та все ж вигляд довговолосого священика в рясі ніяк не вписувався у суто світський конторський інтер’єр, тож батюшка невдовзі почув стандартне:
— Ви з якого питання, святий отче?
— Із земельного, — відповів отець Павло, обернувшись до молодого чоловіка.
— Який район? — запитав чиновник.
Батюшка назвав район і село.
Молодий клерк довго вистукував на клавіатурі дріб даних, а потім здивовано подивився на попа і, зрозумівши, що той не жартує, відповів:
— Такого поселення у вашому районі нема.
Настала черга дивуватися батюшці:
— Це як же нема?
Далі події розвивалися за сценарієм, якого в цьому кабінеті ніхто припустити не міг.
Отець Павло рішуче підсунув до клерка порожній стілець, що стояв поряд, сів на нього й так само рішуче, незважаючи на обімлілого чиновника, взявся за управління комп’ютером.
У пошуковому рядку швидко набрав «Яндекс-Карти», перейшов у супутниковий режим, наблизив картинку й вказав на дві рідні вулички із трьома десятками хат.
— Ось моє село! А ось це храм!
Коло столу з комп’ютером, за яким сидів священик, зібралися всі обласні земельні ресурси в особі начальників та їхніх помічників. Та і як не зібратися? Якщо, по-перше, піп за комп’ютером, а, по-друге, знайшлося в області село, якого в документах не існує…
Історія з отриманням документів на землю поряд із поселенням, яке ніде не значиться, могла перейти в розряд відкладених у довгий ящик і загуб­лених у процесі нескінченних листувань,  узгоджень та розглядів різних інстанцій. Однак на черговому обласному святі, куди запросили й правлячого архієрея, владика розповів обласному начальству про історію з криницею. Справа стрімко просунулася вперед.
В обласній газеті з’явилася стаття про нове, дивовижне історичне місце рідного краю; для телебачення батюшчин краєзнавець дав інтерв’ю про свої знахідки й відкриття, а на місці криниці швидко побудували каплицю — таку само, як на архівній фотографії.
На Лазареву суботу отець Павло запросив владику до себе на парафію.
— Приїжджайте, владико, Літургію відслужимо й каплицю на криниці освятимо.
— Приїду, — з посмішкою пообіцяв архієрей, — готуйся.
— Ось тільки, владико, доведеться трохи змінити розпорядок Вашої служби, — продовжив священик.
— Це ж чому? — не зрозумів архієрей.
— Ви ж минулого разу цілували усіх парафіян, а теперечки не вийде — їх багато…

Протоієрей Олександр Авдюгін

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.