ІСТОРИЧНЕ ВІДКРИТТЯ

Отець Павел свого правлячого архієрея бачив не часто — не тому, що дотримувався старого солдатського (і попівського теж) правила «подалі від начальства, поближче до кухні», а через те, що зі своїх «палестин» до єпархіального управління було без малого півтори сотні кілометрів, із яких половина — ґрунтовка. В минулому році, влітку, владика приїздив у престольний день. Літургію звершив, слово своє святительське сказав і кожного парафіянина розцілував. Та й як не розцілувати, якщо парафіян присутніх на архієрейської службі було двадцять дві душі?
У вівтарі, зазвичай, багатолюдно. Навколишні священики з’їхалися, та й свита архієрейська число правлячих додала. У храмі ж вільно. Бабусі й дідусі з трьома представниками молодого покоління, які незрозуміло чому з села не виїхали, багато місця не займають.
У сусідньому від храму будинку приготували для владики і гостей трапезу. Як згадують старожили, востаннє такий багатий стіл ще за радянської влади був: якраз на травневі свята, коли високе начальство їм прапор переможців соціалістичного змагання вручало. Сьогодні обласні чиновники вкупі з районними про наявність даного села згадували рідко. І, якби не храм, із його недільними та святковими службами та невгамовним настоятелем, який оббиває пороги місцевих державних установ, — забули б про нього геть-чисто.
На обіді святковому розповіли парафіяни своєму «владиченьку», що за кілометр від храму криниця є. Вода у ній дивовижна, цілюща і свята.
— Це чому ж «свята»? — здивувався архієрей.
— Так там ще до колгоспів каплиця була, до неї вся округа їздила, — роз’яснив дід Федір, виконуючий у парафії всі посади, крім настоятельської.
— У тому вибалочку, дорогий владико, — продовжив дід, — на Великдень та на Преполовіння завжди правилось, і архієреї туди частенько заїжджали. Я ж іще хлопцем був нетямущим, погано пам’ятаю, а ось батько мій розповідав, що воду цю навіть у столицю до самого царя возили.
— Так і «самому царю»? — засумнівався архієрей, але, подумавши, звернувся до настоятеля: — Ти, батюшко, розвідай, що це за джерельце таке знамените. Дивишся, і в тебе джерело духовне розквітне.
Отець Павел благословення архієрейське на «потім» відкладати не став, по навколишніх селах цілий розшук вчинив і, нарешті, на місцевого краєзнавця-архіваріуса вийшов. На відміну від районного музею, де окрім кам’яних скіфських баб, фотографій часів минулої війни, а також орденів і біографій передовиків сільського господарства ніяких документів не залишилося, в домашній колекції краєзнавця батюшка майже усе потрібне знайшов. Була тут і карта, де на місці криниці хрестик стоїть із написом «Святе джерело».
Бачачи, як щиро радіє священик, краєзнавець, поставившись спочатку до візиту батюшки скептично і з побоюванням, хмикнув здивовано і сказав:
— Зараз, зачекай.
Це «зараз» тривало хвилин десять. І ось перед приголомшеним батюшкою Павлом лежали кілька пожовклих, наклеєних на картон, фотографій його власного парафіяльного храму, де під знімками ясно читалося: «1912 рік». Було серед фото і зображення невеликої альтанки з хрестом угорі, поруч із якою стояли кілька офіцерів та світських дам. На німе батюшчине запитання: «Це що, наше джерело?» — краєзнавець ствердно кивнув і, бачачи сумнів в очах священика, ще раз сказав:
— Зараз.
Сил для нових здивувань у отця Павла вже майже не залишилося, та, коли перед ним з’явилася підшивка «Клірових відомостей» початку минулого століття та метрична книга його рідної парафії тих самих часів, він лише зміг вимовити банальне: «Оце так!». Із документів виходило, що дід Федір був правий у всьому, навіть у тому, що з благословення архієрейського воду з цієї криниці до Санкт-Петербурга дійсно відсилали.
Отець Павел одразу ж почав збиратися до єпархії. Та ось біда, краєзнавець на вмовляння священика з’їздити разом із цими знахідками до владики навідріз відмовився, а копії зробити не дозволяв. Довелося вдаватися до головного аргументу. Батюшка запевнив місцевого історика та зберігача фактів і артефактів, що дане історичне відкриття буде обов’язково оприлюднене у всіх ЗМІ, навіть в Інтернеті, із зазначенням імені першовідкривача. Така заява подіяла незаперечно. В обласний центр батюшка і краєзнавець, взявши з собою документально-історичні скарби, по­їхали разом.
Прийшла черга дивуватися правлячому архієрею. Правда, здивування владики поєднувалося з подвійним адміністративно-пастирським прагматизмом. Спочатку він поцікавився: чи відправив отець Павел подячний молебень після такого грандіозного відкриття. Пояснення про те, що не було часу, тому що відразу до єпархії поїхав, владика сприйняв скептично і пояснив настоятелю, що Богу дякувати треба за всяку милість, нехай навіть і незначну, й одного «спаси, Господи» вкупі зі «спасибі» ніяк не достатньо.
Поки в домовому єпархіальному храмі батюшка з архієрейським келійником правили молебень, владика поїв чаєм із варенням і пирогом краєзнавця. Місцевий архіваріус і хранитель артефактів був настільки вражений незвичайністю обстановки і поважним ставленням до його персони, що внутрішньо вже погодився припустити, що Бог все ж існує. Це припущення почало переходити у впевненість, коли архієрей легко розібрався у наданій карті й без проблем став швидко читати записи в метричній та парафіяльній книгах, які сам краєзнавець насилу розбирав і розшифровував.
Перед священиком, який повернувся з молебню, в архієрейській приймальні постала дивна картина: на всю довжину і ширину стола, за яким зазвичай збиралась єпархіальна рада, були розстелені дві карти, архівна та сучасна; над ними схилилися дві голови, які гаряче доводять одна одній своє бачення даної місцевості в ракурсі щойно зроблених історичних відкриттів. Причому дані голови називали одна одну на «ти» і дозволяли собі запально сперечатися і давати визначення на зразок «Нічого ти не розумієш». Якби не різний одяг та зачіски, отцю Павлу важко було б і визначити, кому доповісти про виконаний послух.
Архієрей підняв голову і жестом запросив батюшку приєднатися до остаточного вирішення архівних справедливостей. Виявляється, що на джерелі дійсно була каплиця, до якої колись ішов і старий і молодий. Це незаперечно доводилося документами і свідченнями. Ось тільки не на Великдень збиралися там священики та парафіяни, а в Лазареву суботу, тому що зберегла історія переказ, що воскресила та дивовижна джерельна вода єдиного сина матері-вдови, коли везли його на возі вже на цвинтар… Виріс той син і, випросивши благословення у тодішнього єпископа, поставив на місці криниці каплицю, освячену на честь святого і праведного Лазаря.
Роки важкі воєнні та подальший голод знищили майже всіх жителів тих місць, свідків минулого. Передання забулися. Факти розгубилися, а храми зруйнувалися.
— Бачиш, батюшко, — звернувся владика до отця Павла, — якби не той мій приїзд, та служба на парафії вашій, та обід, яким мене старі твої частували, так би й не дізналися ми про цю святиню. Згоден зі мною?
— Згоден, владико, — відповів священик. — Промисл Божий.
Цей діалог уважно слухав краєзнавець, намагаючись зрозуміти, про який такий обід іде мова і що це за штука така — «Промисл». Утім, дивуватися він уже перестав через те, що все, що відбувалося, ніяк не вкладалося в його абсолютно матеріалістичну свідомість, що дала того дня значний крен у бік релігійного ідеалізму православної спрямованості. Краєзнавець поки зрозумів лише, що його багаторічна праця, від якої відмахувалися всі, починаючи від дружини і закінчуючи місцевою владою, не тільки потрібна, а просто необхідна, затребувана і буде збережена.
Та й як не зрозуміти, якщо архієрей сказав, що всі ці історичні матеріали будуть опубліковані, а батюшка повинен домогтися, щоб церковна земля біля святого джерела була повернена її законному власнику. Документи, так би мовити, до цієї вимоги «додаються».
Наступного свого приїзду до обласного центру отець Павел попрямував у самий головний і великий державний будинок із колонами. У будинку цьому, за останні сто років, при будь-якій владі завжди всякі керівники перебували. Прапори над домом змінювалися, гімни різні в ньому звучали, в кабінетах рахівниця замінилася арифмометром, потім комп’ютерами, а начальство як сиділо по кімнатах і залах, так і нині сидить, навіть кількість їх збільшилась. Довго бродив священик від одних дверей до інших, читав солідні та грізні найменування керівників і відділів, розмірковуючи, куди ж йому звертатися.
Все роз’яснила літня жінка, якій батюшка коротко пояснив, у чому, власне, полягає його справа.
— Так це в «земельний відділ», — підказала вона та вказала на потрібні двері.
У «земельному відділі» всі були зайняті розгляданням паперів та комп’ютерних моніторів, але все ж таки вигляд довговолосого священика в підряснику ніяк не вписувався в світський конторський інтер’єр, тому батюшка незабаром почув стандартне:
— Ви з якого питання, панотче?
— З земельного, — відізвався отець Павел, обернувшись до молодої людини.
— Який район? — запитав чиновник.
Батюшка назвав район і село.
Молодий клерк довго вистукував на клавіатурі дріб даних, а потім дивно подивився на того попа, який прийшов, і, зрозумівши, що той не жартує, відповів:
— Такого поселення у вашому районі немає.
Прийшла черга дивуватися батюшці:
— Це як же немає?
Далі події розвивалися за сценарієм, який у цьому кабінеті ніхто припустити не міг.
Отець Павел рішуче підсунув до клерка вільний стілець, що стояв поряд, сів на нього і так само беззастережно взяв у чиновника, який аж застиг, кермо управління комп’ютера.
Швидко в пошуковому рядку набрав «Яндекс-карти», перейшов у супутниковий режим, наблизив картинку і вказав на дві рідні вулички з трьома десятками хат.
— Ось моє село! А ось це храм!
Біля столу, за яким сидів перед комп’ютером священик, зібралися всі обласні «земельні ресурси» в особі начальників і їхніх помічників. Та й як не зібратися? Якщо, по‑перше, піп за комп’ютером, а, по‑друге, в області знайшлося село, якого за документами не існує…
Історія з отримання документів на землю поряд із поселенням, яке ніде не значиться, могла б перейти в розряд довгої переписки, з узгодженнями і розглядами, але на черговому обласному святі, куди запросили і правлячого архієрея, владика взяв і розповів обласному начальству про історію з криницею. Справа відразу прийняла позитивний напрямок. І не тільки напрямок.
В обласній газеті з’явилася стаття про нове, дивовижне історичне місце рідного краю; на телебаченні батюшчин краєзнавець дав інтерв’ю про свої знахідки та відкриття, а на місці криниці швидко була побудована така ж, як на архівному фото, капличка.
У Великий піст отець Павел запросив владику відвідати його парафію в Лазареву суботу.
— Приїжджайте, владико, Літургію звершимо і каплицю на криниці освятимо.
— Приїду, — з посмішкою пообіцяв архієрей, — готуйся.
— От тільки, владико, трохи розпорядок вашої служби змінити доведеться, — продовжив священик.
— Це чому ж? — не зрозумів архієрей.
— Так Ви минулого разу розцілували усіх молільників, а тепер їх багато, не вийде…
Протоієрей Олександр Авдюгін

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

1 коментар до “ІСТОРИЧНЕ ВІДКРИТТЯ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.