ІНШІ. Особливості виховання особливих дітей

Турбота про інших — набута навичка, що стала основою їхнього життя. Вони постійно в дії, але їх не видно. Звичайне місце їхнього проживання — добровільне гетто. Вони щодня виконують закон Христовий, бо носять тягарі інших — своїх дітей. Фізично вони живуть не тільки для дітей, але часто й за них. Їхні діти обмежені в можливості жити «як усі».

Раїсі Кравченко — мамі, яка виховує сина-інваліда І групи, — вдалося самій виборсатися зі свого гетто й допомогти іншим. Як виконавчий директор Коаліції захисту прав інвалідів та осіб з інтелектуальною недостатністю, Раїса Іванівна допомагає понад 30 тисячам українських сімей, що виховують дітей-інвалідів. Їй першій вдалося впровадити в Україні багаторічний досвід європейських країн, наблизивши умови життя тих, хто має важку інвалідність, до людських.
«МЕНІ КАЗАЛИ,ЩО Я ПОГАНА МАМА»

А починалося все «як у людей»: освіта, робота, заміжжя, народження малюка.
— Під час пологів виникли проблеми, дитину виймали щипцями. Потім у неї виявили патології розвитку. Мені, як і всім у моїй ситуації, пропонували віддати мого Олексія в інтернат. Я цю пропозицію всерйоз не сприйняла. Як можна віддати свою дитину? Я думала — полікуємо і минеться… Син ходив до дитсадка, але займався в групі з дітьми, які були менші від нього на два роки. Вихователі ледве терпіли його поведінку. Я почала усвідомлювати, що захворювання серйозне, і саме в цьому причина його поганої поведінки. Потім була школа. Мені пропонували перевести Олексія у спеціальну школу, але я не хотіла. Коли син навчався у третьому класі, старшокласники побили його, бо не зрозуміли, що перед ними хвора дитина. Олексій їм щось сказав, а ті подумали, що він їх зачіпає. Тоді я забрала сина зі школи…

Якось заходимо ми у трамвай, син вередує, кричить, що хоче сісти. Чоловік поступився місцем і почав мені казати, що я погана мати. Показала посвідчення інваліда. Мені у відповідь: «Таких можна наштампувати». Я тоді сказала те, що кажу в подібних випадках: «Дивіться, щоб Ви одного разу не опинилися на нашому місці, щоб потім не поступалися Вам»…

ТРЕБА ЗНАТИ ЦІНУ ВСЬОГО, ЩО МАЄШ

Джерелами натхнення й оптимізму в моєму житті були зустрічі з унікальними людьми, завдяки яким багато чого змінювалося на краще.

Велике щастям нам принесла Валентина Миколаївна Бортнійчук — учителька з інтернату для розумово відсталих дітей. Дев’ять років вона приходила до нас додому й навчала сина за індивідуальною програмою, зумівши знайти персональний підхід. Я їй дуже вдячна.

Наступна удача в моєму житті — знайомство з Робертом ван Вореном. Я працювала в Асоціації психіатрів України, там і познайомилися. 1994 р. Роберт допоміг мені заснувати перший в Україні Денний центр для інвалідів з розумовою відсталістю, який ми назвали «Джерела». Сьогодні це благодійна громадська організація, де проходять абілітацію й реабілітацію ті, кого на державному рівні вважають непрацездатними й такими, що не підлягають навчанню. Наші діти там подружилися, у них з’явилася можливість спілкуватися з однолітками. У «Джерелах» вони можуть займатися в різних майстернях на вибір. Для мам, які теж потоваришували, усі діти тут спільні. Ми всі — одна велика родина. Маємо будинок у Богуславі, де оздоровлюємо дітей, прищеплюємо їм навички самообслуговування, любов до праці. Адже без праці людина не буде щасливою. І потрібно знати ціну всього, що маєш.

«СТРАЖДАТИ БУЛО НІКОЛИ»

Коли загинув мій чоловік і я залишилася з двома дітьми, мені дуже допомагали родичі й друзі. Страждати було ніколи. Дякувати Богові, робота в мене була хороша, ми не бідували.

Свого часу я здобула другу освіту — «соціальний педагог». Вважаю важливим уміння грамотно працювати з людьми, які мають особливості розвит­ку. Мало лише бажання, потрібні знан­ня. Добре вивчила наше законодавство й дійшла висновку, що українським сім’ям треба об’єднуватися, щоб в один голос відстоювати права інвалідів. Ми можемо не тільки виростити нове покоління людей, які відчувають себе потрібними, незважаючи на якусь ущербність, але й забезпечити їм щасливе майбутнє, коли нас вже не буде поруч.

«Для мене вони найцінніші!»

Як член Громадської ради у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів, як виконавчий директор Коаліції, як ініціатор створення першого в Україні міні-гуртожитку для людей з розумовою відсталістю я багато спілкуюсь із чиновниками. Із різним доводиться стикатися. Деякі кажуть: «І що, ці непов­ноцінні повинні мати права, як і всі нормальні?». Відповідаю їм: «Це для кого вони неповноцінні? Для мене вони найцінніші!». Трапляється, що чиновники таємно безкорисливо допомагають. Самі виявляють ініціативу, радять, як краще зробити… Часто дивувалася несподіваній вчасно наданій благодійній допомозі. У «Джерелах» майже все придбано коштом небайдужих людей: матеріали для роботи в арт-майстернях, комп’ютер, принтер, устаткування для свічкової майстерні тощо.

Безцінна і праця волонтерів. Маємо стабільні контакти із трьома університетами. Студенти дуже допомагають нам. Ми у відповідь намагаємося передати їм знання та досвід. Наразі конче потрібні волонтери, які змогли б наві­дувати сиріт-інвалідів удома.

ПОКАЗНИК ЦИВІЛІЗОВАНОСТІ — СТАВЛЕННЯ ДО НЕПОВНОСПРАВНИХ

Якщо в нашій країні дотримуватимуться прав інвалідів, то й державу поважатимуть. Бо ніхто не буде поважати таку державу, яка заганяє хворих людей у місця неволі. В Україні 151 інтернат, де живуть понад 30 тисяч таких осіб. У літературі з соціальної роботи інтернати порівнюють із в’язницями.

У цивілізованих країнах створюють умови для повноцінного життя, праці й реабілітації людей з обмеженими можливостями після смерті батьків і опікунів. Наприклад, у Голландії ніхто не каже, що людина непрацездатна. Я бачила дівчину із численними порушеннями, яка могла тільки кивати головою. У неї оплачувана робота консультанта дизайнера-оформлювача вітрин. Її привозять в перукарню, роблять манікюр і зачіску. Прикрашаючи вітрину, дизайнер її запитує: «Це гарно?». Вона киває. «А це негарно?»  — киває.

У Німеччині існує градація: хто має право брати участь на відкритому ринку праці, а хто перебуває в статусі клієнта, і йому надається супровід на робочому місці. У США діє ціла система із працевлаштування інвалідів. І в нас кожний може працювати, хоча за законом люди з десятьма діаг­нозами вважаються непрацездатними. Тільки потрібно індивідуально розв’язувати питання їх працевлаштування й оплачувати роботу соціальних служб.

Моєму сину подобається робити листівки й декоративні свічки. Під керівництвом педагогів у нього добре виходить. Однак немає мережі, яка б забезпечувала збут. Продукція збиткова, тому що собівартість виробу висока, враховуючи ціну матеріалів і зарплату соціального працівника. Та Олексій радіє, коли проходять благодійні акції і його вироби купують. Коли він робить щось корисне, підвищується його самооцінка. Він головний помічник у мене в Коаліції.

«Я ЩАСЛИВА!»

Великий прогрес для нашого су­спільства — створення 2005 р. міні-гуртожитку для людей з інтелектуальною недостатністю. У європейських країнах таким не здивуєш, а в нас це перший досвід. У гуртожитку живуть деякі наші діти із «Джерел», а також ті, хто залишився сам після смерті батьків і опікунів. У мого Олексія там окрема кімната. Тепер я спокійно дивлюся в майбутнє. Синові 29 років, він найдорожча мені людина. І вже самостійна, по-своєму, звичайно. Він живе в теплому гарному приміщенні, про нього турбуються небайдужі люди. У нього є базові речі: сімейна атмо­сфера, друзі, колектив, зайнятість у майстернях «Джерел». У будь-який час я можу забрати його додому. Радує, що його сестра, моя молодша дочка, йому допомає. Я щаслива!

ЯКЩО ГОСПОДЬ СТВОРИВ ТАКУ ЛЮДИНУ, ТО ТАКА ВОЛЯ ЙОГО

Маючи особистий досвід виховання дитини з особливостями розвитку, я дійшла висновку, що треба змиритися зі своєю долею й зрозуміти: якщо Господь створив таку людину, то Його така воля. Не треба противитися, відмовляючись від дитини, зневірюватися, опускати руки. Слід терпляче та спокійно робити все можливе, аби дитина була щасливою. І при цьому найважливіше — батьківська любов і турбота.

Катерина Дятлова

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.