ІМПЕРАТОР КОСТЯНТИН: ШЛЯХ ДО ВІРИ

Костянтин Великий приносить
Місто в дар Богородиці.
Мозаїка над входом
у Святу Софію
2013 р. виповнюється 1700 років із часу підписання Міланського едикту. Він дозволив християнам відкрито сповідувати свою віру. Церква, яку до того побивали камінням, здобула волю. Із цим фактом ми завжди пов’язуємо особистість імператора Костянтина. Про нього склали багато хвалебних епітетів: «визволитель християн», «рівноапостольний святий», «покровитель Церкви». Але за його іконописним образом і житієм стоїть доля живої людини зі своїми пристрастями, сумнівами й помилками.

Римська імперія за часів імператора Діоклетіана тріщала по швах. Величезна територія й різноманітність народів, які її населяли, унеможливлювали одноосібне правління імператора. Щоб контролювати ситуацію, Діоклетіан запровадив систему тетрархії — спільного правління чотирьох кесарів. Старший із них носив титул августа. Цей прийом, до речі, придумали задовго до Діоклетіана, і він завжди виправдовував себе у складних ситуаціях. Але в нього був і зворотний бік — кожен кесар праг стати августом. Для того щоб зберегти крихкий мир між кесарями й убезпечити імперію від переворотів, ввели систему «почесних заручників». Спадкоємець кожного з кесарів виховувався при дворі іншого співправителя. І саме через таку систему правління герой нашої розповіді став учасником надзвичайних подій.
ВТЕЧА ВІД «ЗВІРА»
Коли Констанцій Хлор став кесарем Британії та Галлії, його малолітнього сина Діоклетіан взяв до свого найближчого оточення. Становище Костянтина при дворі августа біограф майбутнього великого імператора згодом порівняє з життям Мойсея в палаці фараона. Упродовж 12 років Костянтин виховувався разом з іншими знатними юнаками. Він добре засвоїть атмосферу двору, зрозуміє, що далеко не кожну думку можна висловлювати, опанує військову справу й верхову їзду. Саме вміння добре триматися в сідлі потім урятує йому життя. 
Здоров’я й вік нагадали Констанцію про тимчасовість земного життя, і він написав листа Галерію, який на той момент був августом. У посланні він слізно просив відпустити до нього сина, аби втішитися перед відходом у вічність. Формального приводу відмовити не було. Галерій прочитав листа, однак остаточну відповідь обіцяв дати вранці. Костянтин же знав, хто такий Галерій. Ритор Лактанцій, який писав про цю людину, навіть не називає її імені. Для нього Галерій — «звір», грубіян, жорстока людина, тиран, перед яким тремтіли слуги і якого ненавиділи солдати. Вранці Галерію доповіли, що Костянтина немає в палаці. Це означало, що він уже 15 годин у дорозі. Люті «звіра» не було меж.
Щоб урятуватися від погоні, Костянтин міняв знесиленого коня на кожній станції, а решту коней калічив, перерізуючи їм сухожилля. Він проскакав кілька тисяч кілометрів, почавши шлях біля Босфору й закінчивши його на березі Ла-Маншу. Стомлений і запорошений, але живий і неушкоджений, він постав перед своїм батьком. Є передання про те, що Костянтин застав батька на смертному одрі. Насправді вони були разом ще цілий рік. Це достатній термін для того, щоб батько зміг передати синові накопичений досвід і поділитися надіями на майбутнє великої імперії.
КЕСАР
Ставши кесарем Заходу, Костянтин мимоволі опинився в числі тих, хто повсякчас був змушений підтверджувати своє право на владу. Він потрапив у світ, де постійно виникали й розпадалися політичні альянси, відбувалися двірські перевороти, розподілялися сфери впливу. Але крім політичних мотивів з’явився ще один — релігійний. За віру у древніх богів і раніше проливалося багато крові, одначе тепер з’явився новий вододіл. Він пройшов між тими, хто вірував в Іісуса Христа, й тими, хто вважав віру в Нього небезпечною єрессю. Ця межа мала ще й географічне вираження. У західних областях імперії ще за часів Костянтинового батька до християн ставилися цілком терпимо. Констанцій Хлор деяким християнам довірив важливі державні пости. На сході все було інакше. 
У Християнській Церкві кесар Галерій вбачав небезпечну організацію, яка вельми була схожа на державу в державі. «Звір» нюхом відчував ворога, але, для того щоб його визнали таким інші правителі, потрібен був особливий прийом. І Галерій його знайшов. Він переконав Діоклетіана в тому, що ті, хто не поклоняється імператорові як божеству, є державними зрадниками. А християни імператорові як богу вклонятися не бажали… 
У східній частині імперії розпочалися жорстокі гоніння на християн. Коли лють гонителів ущухала, в хід ішла бюрократія — кожний громадянин повинен був мати при собі письмове свідоцтво про те, що він приніс жертву офіційно визнаним богам. Під час амністій із в’язниць випускали тільки тих, хто погоджувався кинути жменю ладану на розжарене вугілля перед зображенням імператора. Саме до цього періоду належать так схожі між собою житія мучеників. Костянтин спостерігав усю цю несправедливість, ще живучи при дворі Діоклетіана. Та попереду на нього чекала подія, яка від звичайного співчуття до християн підштовхнула його зробити усвідомлений вибір віри.
ЦИМ ПЕРЕМОЖЕШ
За свідченням Євсевія, єпископа Кесарійського, сам Костянтин часто розповідав історію про те, за яких обставинах він звернув свій погляд до християнства. Це відбулося, швидше за все, у Британії, під час його походу з Йорка на південь. Одного разу, пополудні, Костянтин побачив на небі хреста, на якому сяяв напис: «Цим переможеш». Свідками чуда були всі, хто супроводжував імператора. Ще Костянтин стверджував, що наступної ночі Сам Христос явився йому уві сні й велів узяти християнський символ собі за емблему. Вранці Костянтин наказав виготовити цей герб і нанести на прапори й щити всього війська. 
ДОРОГА В РИМ
У це місто, як відомо, ведуть усі дороги, але шлях Костянтина в Рим мав складну траєкторію й ще більш заплутані мотиви, які приваблювали його до стародавньої столиці. Офіційним приводом для походу Костянтина на Рим на самому початку його правління став переворот, у результаті якого на місці скинутого Галерія опинився Максенцій. Армія Костянтина настільки швидко пересувалася, що захисники Італії були геть розгублені. Маючи маневрову армію, яка була в півтора раза меншою, ніж у Максенція, Костянтин опинився коло Рима набагато раніше, ніж його там могли очікувати. Вирішальна битва відбулася біля Червоних скель, що за дев’ять миль від столиці. Кіннота Максенція стала хаотично відступати, і юрмище війська повністю заполонило Мульвіїв міст, не розрахований на таку вагу, — той завалився разом із Максенцієм та більшістю його війська. Згодом з’явилася легенда, за якою Максенцій нібито влаштував пастку Костянтину, в яку сам же й потрапив. Так це чи ні, але тіло Максенція потім витягли з води — він потонув під вагою збруї. Шлях Костянтина до Рима був сповнений знаків згори і чудесних збігів. Проте сам Рим прийняв нового імператора неоднозначно.
КОСТЯНТИН І РИМ
У перший свій приїзд Костянтин пробув у Римі недовго — буквально кілька місяців. Імператорові не вдалося розбурхати його жителів — місто спало й бачило сни про своє велике минуле, воно зовсім не прагло жити сьогоденням. За наступні роки ситуація змінилася мало. На 20-му році свого правління Костянтин знову приїде у давню столицю. Спочатку він спричинить масове обурення городян тим, що відмовиться брати участь у торжествах, пов’язаних з язичеським жертвопринесенням, а потім імператорові докладуть, що його статую закидали камінням, розбивши їй голову. Реакцію будь-кого із попередників Костянтина передбачити легко. Але цей правитель лише обернув усе на жарт. Він обмацав свою голову й сказав: «Я цього якось і не помітив». Перевиховати жителів Рима Костянтину так і не вдалося. 
МІЛАНСЬКИЙ ЕДИКТ
З моменту створення цього документа минуло рівно 17 століть і про нього склалася думка як про акт, який зробив християнство якщо не панівною, то державною релігією. Це не зовсім так. У його тексті були такі слова: «Вважаючи, що треба розуму й волі кожного надати право шанувати божественні предмети, повеліли ми й християнам вірувати згідно з обраною ними релігією». Тож із християнства усього лише зняли заборону, зрівнявши його з правами інших віросповідань. Мине ще ціле десятиріччя, перш ніж ця постанова набуде чинності на території всієї імперії.
При всій лояльності до християн і безлічі чудес, свідком яких став Костянтин, сам він вступати до лав християн не поспішав. Він усе зволікав з тим, щоб прийняти Хрещення, а отже, не міг брати участі і в інших церковних таїнствах. Із чим це було пов’язано? Можливо, імператор вважав, що не має права називатися християнином, оскільки йому як правителеві треба буде ще не раз закривавити руки. А можливо, у цьому був обережний розрахунок політика, який при всьому розмаїтті релігій не хотів жодній із них віддавати перевагу. 
Заради правди треба сказати, що симпатії імператора до християнства все-таки вплинули на його підданих. Хтось приймав Хрещення заради спасіння, а хтось — заради просування службовими придвор­ними щаблями. Узаконивши Християнську Церкву, Костянтин царським жестом відчинив її ворота для всіх. Через них ринув потік людей, і, звісно ж, не всі йшли з чистими намірами. 
СПІР У НІКЕЇ
В особистості олександрійського священика Арія не було нічого особливого, так само як і в єресі, що її він став поширювати. Хибні думки про природу Боголюдини Іісуса Христа з’являлися і до, і після Арія. Однак аріанство показало, що Церква, яка тільки-но вийшла з катакомб, не має одностайних формулювань свого віровчення. 
Є визначення догматів як богоодкровенних істин. Дехто вважає, що це готові богословські формулювання, дані згори. Але це не зовсім так. Догмати виникли як вимушена міра для відділення правди від хиб та помилок. Догмати — це гострокіл, яким Церква відгородила правильні формулювання про Бога. І, щоб витесати цей гострокіл, отці Церкви часто трудилися до кривавого поту. 
Аріанство збурило всю імперію, і Костянтин не міг залишатися осторонь. Він запросив усіх єпископів у Нікею (передмістя Константинополя) та запропонував їм сформулювати правильні постулати. Витрати на проїзд і проживання єпископів імператор оплатив зі скарбниці. У царському палаці зібралися 318 архієреїв. Це була дуже незвичайна публіка. Знесилені сивочолі старці, багато з яких мали каліцтва. У когось були відсічені руки, хтось осліплений на одне око, а дехто не міг пересуватися. Кожен із них свого часу постраждав за Христа. Хтось із них нещодавно повернувся з ув’язнення. Згодом один з учасників Собору так описував свої враження: «Я вільно пройшов поруч із імператорською вартою і, на моє превелике здивування, мене не схопили!». Так незвично було христолюбцеві привселюдно сповідувати віру в Єдиного Бога. Учорашні вороги держави сьогодні були особистими гостями імператора.
Зазвичай люди збираються разом, щоб знайти формулювання, яке б задовольняло всіх. На І Вселенському Соборі все було навпаки. Отці Собору шукали формулювання, під яким не змогли б підписатися аріанці. Для цього спершу треба було домовитися про імена й терміни. І саме тут була притичина. За влучним висловом одного з отців Церкви, христологічні спори IV ст. часто нагадували бій серед ночі, в пітьмі якої не завжди було зрозуміло, кого й за що били.
Імператор Костянтин брав активну участь у дебатах Собору. Серед багатоголосся промовців він почув досі невідомий термін. Бога Сина визначали «ЄДИНОСУЩНИМ» Богові Отцю. Костянтин ухопився за це слово й запропонував увести його у визначення Собору. Аріанці відмовилися підписати це визначення — мети було досягнуто. Так народився «Символ віри». Це не молитва, бо у «Символі» немає звертання до Бога. Це — пароль, за яким відтепер кожний християнин міг упізнати свого.
МАТИ
У життєписі цариці Єлени багато «білих плям». Ми знаємо, що вона стала першою дружиною імператора Констанція Хлора. Цей шлюб був загадкою для істориків, які складали біографію Костянтина. Та й з плином часу ясності в цьому питанні не додалося. Більшість дослідників схиляється до того, що Констанцій уперше побачив майбутню дружину на заїжджому дворі. Дівчина допомагала батькові приймати подорожан. Згодом, заради нового династичного шлюбу, Констанцій покинув Єлену, бо вона була занадто низького походження як для дружини кесаря. Єлені довелося піти з палацу. Втішало юну дружину лише те, що її вигнання не позначилося на правах сина — він залишився спадкоємцем. 
Костянтин же благоговів перед матір’ю. Таке ставлення не часто зустрінеш в історії правителів. Коли Костянтин став одноосібним правителем Візантії, він одразу ж подарував Єлені титул августи й наказав чеканити монети з її зображенням. Та, якої цуралися як дочки трактирника, стала радницею найбільшого імператора. 
Близько 320 р. Єлена вирушила на Святу Землю. За цим паломництвом стояв імперський задум матері й сина. Животворящий Хрест Господній, відблиск якого Костянтин бачив на небі, мав стати знаменом нової християнської держави. Після ретельних пошуків Хрест таки знайшли, і лежав він неподалік від самої Голгофи. Стараннями Єлени над печерою Воскресіння в Єрусалимі й над печерою Різдва у Віфлеємі збудували перші храми. Єлена привезла зі Святої Землі не тільки Хрест. Їй вдалося знайти поховальну плащаницю Господа, терновий вінець, малечі пелени Спасителя та інші реліквії. 
КРИЗА
Якщо стосунки імператора з його матір’ю гідні усіляких похвал, то про особисте життя Костянтина цього сказати не можна. За багатоженство він заплатив високу ціну. Його старшого сина Кріспа, якого імператор бачив своїм спадкоємцем на троні, обмовила Фауста — одна із дружин Костянтина. Між батьком і сином пролягла прірва. Обвинувачення у змові були настільки неймовірними, що після одного-єдиного допиту імператор вислав Кріспа з Рима (це відбувалося у старій столиці). Ситуація погіршувалася ще й тим, що тепер порозумітися було неможливо. Кріспа ув’язнили, а на імператора продовжували тиснути все нові, нібито незаперечні докази його провини. В один момент потьмарення стало таким сильним, що імператор підписав синові смертний вирок…
Недоброзичливці встигли порівняти його з Нероном, Брутом, Іудою, але набагато страшнішим для Костянтина стало усвідомлення непоправності фатальної помилки. Провалилися плани на майбутнє, не допомогла й страта самої Фаусти. Тепер саме її діти ставали спадкоємцями трону. У той страшний рік Костянтин виїхав з Рима. Місто жорстоко помстилося своєму реформаторові.
У розпачі Костянтин кидається до язичеських жерців. Ті відповідають, що такий гріх боги не прощають. Тоді імператор кається перед християнським єпископом і отримує прощення… Так вчення про Всепрощаючого Христа стало для Костянтина не лише доктриною — відтепер воно увійшло в його особисте життя. Покаяння повернуло його до діяльності, але повертатися в Рим Костянтин уже не бажав.
НОВИЙ РИМ
Душевні поривання Костянтина співпали з необхідністю перенести столицю на схід імперії. Про це мріяли ще попередники імператора. Олександрія була дуже далеко на півдні, Антіохія — у не вельми зручному місці, гавань старовинної Трої була замалою. Саме тому Костянтин засновує місто на березі Босфору. 
Досі там було невелике селище Візантій. Хто володів Візантієм, володів і протокою, що з’єднує два моря і розділяє дві частини світу. Імператор дав місту своє ім’я. На землі Константинополя не було збудовано жодного язичницького храму. Для християн, які ще вчора були гнані, це місто здалося раєм. Наші предки-слов’яни потім шанобливо називатимуть його Царгородом. 11 травня 330 р. Константинополь освятили. Християнська Церква на той момент не мала досвіду освячення міст, тому церемоніал придумали тут і тут же вперше застосували. Дуже багато чого в історії людства вперше відбулося саме тут. Константинополь на віки став законодавцем архітектури, юриспруденції, богослов’я і наук. 
ЩАСТЯ
Святкування на честь 30-ліття царювання Костянтина стало зримим підсумком його правління. Єпископ Євсевій, який став біографом імператора, на урочистостях виголосив знамените похвальне слово. Він же потім написав, що імператор майже до самої смерті особливо нічим не хворів. Одначе, відчувши наближення недуги, Костянтин усе ж вирішив полікуватися гарячими ваннами. На той час йому було 62 роки. Він прибув до Єленополя — міста, названого на честь його матері. Під час молитви в церкві на честь святих мучеників він зрозумів, що вже недовго йому жити, й вирішив прийняти Хрещення. У такій ситуації це Таїнство вже не могло бути витлумачене як політичний акт. Із погляду світу воно вже не могло ні допомогти, ні нашкодити правителеві. Мабуть, саме ця обставина найкраще вказує на те, до чого ж насправді завжди схилялося серце імператора Костянтина.
Після Таїнства він повернувся до себе в білій хрестильній одежі, ліг на постіль, з якої вже не підводився. З цієї миті Костянтин уже жодного разу не надягне імператорську мантію. До нього по черзі приходили придворні й близькі, щоб попрощатися, й усім він повторював, що лише зараз знайшов справжнє щастя.
Олександр Ворсін

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.