ІГУМЕН АРСЕНІЙ (СОКОЛОВ): «В ЕПОХУ ГЛОБАЛЬНИХ ЗМІН ВАЖЛИВО ЗАЛИШИТИСЯ ВІРНИМИ ХРИСТУ»

У столиці Португалії, Лісабоні, ось уже десять років існує община Руської Православної Церкви. Її очолює ігумен Арсеній (Соколов), який 2001 р. був направлений служити в Іспанію, а 2003‑го очолив Усіх­святську парафію Лісабона. Спочатку в общини не було постійного церковного приміщення. Богослужіння звершувалися в каплиці супермаркету, в каплиці посольства Болгарії, в жіночому католицькому монастирі чи просто на квартирах.

У січні 2005 р. лісабонський католицький патріарх Жозе Полікарпу передав у безоплатне користування общини каплицю неподалік центру міста.

Ігумен Арсеній — доктор богослов’я, відомий сучасний біблеїст. Наприкінці минулого року він брав участь у Міжнародних Успенських читаннях у Києві й розповів «Церковній православній газеті» про те, чому чоловіки українських емігранток переходять у Православ’я, що головне у християнській місії та як розповісти сучасному європейцю про Христа.

— Як православним живеться у Португалії?
— Більше половини нашої лісабонської общини — це українці й молдавани, які приїхали працювати до Португалії. Коли спалахнула криза, життя стало важким, багато хто втратив роботу. І в цій ситуації ми намагаємося розвивати на парафії не тільки богослужбові форми діяльності, проводячи заразом соціальну роботу. Община повинна бути й соціальним центром теж. Тому що люди часто вперше переступають поріг храму, саме тоді, коли опинились на чужині. Можливо, навіть не тому що увірували, а від пережитого культурного шоку. Шукають співчуття, розуміння і приходять за такою допомогою до православного храму. Чим допомагаємо ми? У нас при церкві працює пункт по збору речей, які ми розподіляємо серед нужденних і бездомних. Готуємо продуктові набори для бідних парафіян, робимо бутербродні рейди вокзалами. Цим напрямом у нас займається соціальний працівник, родом із Західної України, який сам колись жив у Лісабоні на вулиці. Є й інші проекти. Слава Богу, що маємо можливість допомагати нужденним у тих жорстоких умовах, в яких вони опинилися. Цим людям дуже важливо знайти підтримку й побачити, що їм допомагають не тому, що від них чогось хочуть, а просто тому, що вони брат чи сестра у Христі. Даром отримати. Адже й ми в Церкві усе отримуємо даром.

— Окрім соціальної роботи, чи займаєтеся ви «чистим» місіонерством, чи проповідуєте Христа португальцям?
— Ну, місіонерство серед португальців було б прозелітизмом. Тому ми в чужому водоймищі рибу не ловимо, і католиків, яких у нашій країні більшість, у Православ’я не переманюємо. А ось займатися місіонерством у нашому емігрантському середовищі, серед тих, хто приїхав із країн колишнього СРСР, намагаємося по змозі.
Наша община опікується зараз трьома тюрмами. У кожній із них по 10—15 наших співвітчизників. Раз на місяць ми їх відвідуємо. Диякон Григорій Боблієнко з Вінниці, який служить у нашому храмі, — мій вірний помічник у цьому. Починали ми з малого: відвідували ув’язнених, дарували телефонні картки, звершували молебні, читали разом Святе Письмо. А потім, поступово, в цих в’язницях утворилися євхаристичні групи, де ув’язнені не тільки читають Біблію і моляться, але вже готові сповідатися і причащатися. Щоразу в наш приїзд це робити не виходить, але ми намагаємося якомога частіше звершувати тут Літургію. Відвідувати в’язнів — це теж одна із форм місії, як сказано в Посланні апостола Павла: пам’ятайте в’язнів, ніби і ви з ними були в кайданах, і страждаючих, бо й самі знаходитесь у тілі (Євр. 13: 3). Тут головне навіть не проповідь наша серед ув’язнених, а виконання заповідей Христових. Це наш християнський обов’язок, тому що в особі в’язнів ми відвідали Христа.

— Щодо «чужого водоймища»… Чи буває, що корінні португальці, католики за віросповіданням, цікавляться Православ’ям, заходять до Вашого храму?
— Так, і ми таких людей ніколи не відштовхуємо. У нас були випадки, коли португальці приймали Православ’я. Декілька разів наші співвітчизниці навіть примушували до цього своїх майбутніх чоловіків, мовляв, «якщо не приймеш Православ’я, я за тебе заміж не вийду». Слава Богу, деякі з них стали брати активну участь у церковному житті. Наприклад, у нас є один дуже активний парафіянин, який читає Апостол португальською. Він, до речі, не з католиків. Його батьки були комуністами, він жив у Москві, де його мама працювала на пропагандистському радіо. Ось він там виріс і отримав комуністичне виховання, а увірував уже через одну рабу Божу з України, яка привела його до Православ’я.
Але найбільший скарб нашої церковної общини — це монах Филип, корінний лісабонець з аристократичної сім’ї, який отримав глибоке католицьке виховання. Йому 84 роки. Вперше Луїш Рібейру (мирське ім’я ченця) потрапив на православне богослужіння у Франції 60 років тому. Йому дуже сподобалося, він став частіше відвідувати православні служби й познайомився з відомим духівником і письменником архімандритом Плакидою (Дезеєм), який став його духовним наставником.
Повернувшись до Португалії, він опинився у скрутному становищі. На той час тут правив диктатор Салазар, при якому усі конфесії, окрім католицтва, були заборонені. Єдиний діючий православний храм був тільки на території грецького посольства. Двічі на рік, на Пасху й Різдво, із Греції туди прилітав священик. І Луїш двічі на рік ходив у це посольство брати участь у православному богослужінні. Але потім, наприкінці 1980‑х, утворилася невелика група православних християн Руської Зарубіжної Церкви. Вони теж були без свого духовенства, й декілька разів на рік до них прилітав священик із Парижа. Ну а десять років тому утворилася наша община. Луїш про неї дізнався, почав приходити. Так ми познайомилися, він став активним членом нашої парафії. Декілька років тому владика Інокентій постриг його в іноки, а потім благословив мене постригти його в ченці.
З благословення єпископа, на кожній Божественній літургії у нашому храмі отець Филип читає Євангеліє португальською мовою й іноді виголошує повчання до народу. Хоча він не клірик, йому надано таку честь. Він по‑справжньому духовна людина, той, яких називають старцями. І я, і парафіяни часто звертаємося до нього за духовною порадою. «Незважаючи на те що я православний, я був і залишаюся португальцем», — говорить чернець. Тобто, свою португальську ідентичність він не втратив.

— Як правильно розповісти про Христа сучасній людині?
— Нещодавно Святіший Патріарх Кирил сказав, що сучасним священикам, сучасним проповідникам потрібно перекидати місток від церковної мови до мови світської, щоб використовувати нові форми місії. Адже зараз ми маємо не стільки церковнослов’янську, російську, українську чи португальську мови, скільки мову культури. Важливо вміти говорити з людиною її мовою, в контексті її культури. Для цього потрібен місіонерський талант, це те, що робили отці Церкви у III—IV ст. Вони говорили мовою філософів того часу і з її допомогою воцерковили філософський інструментарій, створивши православну термінологію. По суті, вони змогли перемогти ворога його ж зброєю.

— Інакше кажучи, потрібно воцерковити постмодернізм і його мовою говорити про християнство?
— Це дуже складне питання. Постмодернізм прийнято сварити, а мені здається, що немає жодного напряму в культурі, який був би абсолютно непотрібним для християнства. Нам, християнам, треба, насамперед, зберігати повну й безумовну вірність Євангелію у слові та у своєму житті. А от як його інкультурувати… Якщо усе те, що ми робимо, зокрема і в плані місії, робити із православних євангельських позицій, тоді вже благодать Божа допоможе цій інкультурації. Якщо вже Євангеліє проповідується папуасам мовою їхньої культури, то, напевно, в Європі цю проповідь здійснити легше.
Ми повинні полюбити Євангеліє, ми повинні полюбити людину, якій це Євангеліє проповідуємо, бути свідками істини Христової за будь-яких умов. А решта залежить від Бога.

— І останнє запитання. Які перспективи у християнства в Португалії і взагалі в Європі?
— Зараз настала переломна епоха. Європейсько-американська цивілізація, як бачимо, відходить у минуле. Можливо, вона ще дуже довго відходитиме, й на зміну їй прийде щось зовсім нове. Чи будемо ми здатні далі жити і спасатися в цьому новому світі, залежить від нашої відданості Євангелію та Христу. Якщо ми зможемо передати свою євангельську традицію майбутньому поколінню, тоді й християнство продовжить своє існування, зокрема і в Європі, навіть до другого пришестя Христа.

Бесіду вів Олег Карпенко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.