І. С. ТУРГЕНЄВ. ЖИВІ МОЩІ

Французька приказка каже: «Сухий рибалка і мокрий мисливець мають жалюгідний вигляд». Я ніколи не мав пристрасті до риболовлі, тож не можу судити про те, що відчуває рибалка в гарну, ясну днину. І наскільки в негоду задоволення, яке йому приносить рясна здобич, переважує неприємність бути мокрим.

Але для мисливця дощ — справжнє тобі лихо. Саме такого лиха зазнали ми з Єрмолаєм в одну з наших поїздок за тетеревами в Бельовський повіт. Від самісінького ранку дощ не вщухав. Уже все перепробували, щоб він нього хоч якось заховатися! І плащі мало не на саму голову натягували, і під дерева ставали, аби менше капало…
Непромокальні плащі, не кажучи вже про те, що заважали стріляти, пропускали воду найбезсоромнішим чином; а під деревами — й справді спершу ніби як і не капало, але потім волога, що накопичилася у листі, враз проривалася, кожна гілка обдавала нас, як із дощової труби, холодна цівка залізала під краватку і текла вздовж спинного хребта… А це вже занадто, як казав Єрмолай.
Ні, Петре Петровичу, — сказав він нарешті. — Так не можна!.. Не можна сьогодні полювати. Собакам нюх заливає; рушниці осікаються … Тьху! Нещастя!

Що ж робити? — запитав я.
А ось що. Їдьмо в Олексіївку. Ви, може, не знаєте — хутірець такий є, матінці вашій належить; звідси верст вісім. Переночуємо там…
Я не став розпитувати мого вірного супутника, чому він не повіз мене одразу в ті місця, і того ж дня ми дісталися до хутора моєї матінка, про існування якого я, чесно кажучи, й не підозрював. При цьому хутірці був флігель, дуже старий, але нежилий і тому чистий. Ось там я і спокійнісінько переночував.

Наступного дня прокинувся я рано-вранці…
Ой леле! Як же то було любо на вільнім повітрі та під ясним небом, де тріпотіли жайворонки і звідки сипався срібний бісер їхніх дзвінких голосів! На свої крила вони, либонь, назбирали краплі роси, й пісні їхні сипалися, немов роса. Я навіть шапку зняв з голови і дихав радісно — всіма грудьми…

На схилі неглибокого яру, біля самого тину, виднілася пасіка; вузенька стежина вела до неї, звиваючись змійкою між суцільними стінами бур’яну й кропиви…
Я пішов цією стежкою і дійшов до пасіки. Поряд із нею стояв плетений сарайчик, так званий стебник, куди ставлять вулики на зиму. Я зазирнув у напіввідчинені двері: темно, тихо, сухо; пахне м’ятою і мелісою. У кутку пристосований поміст, і на ньому, прикрита ковдрою, якась маленька фігура… Я був попрямував до виходу, як раптом:

Пане! Петре Петровичу! — почувся мені голос, слабкий, повільний і сиплий, як шелест болотяної осоки.
Я зупинився.
Петре Петровичу! Підійдіть, будь ласка! — повторив голос. Він долинав до мене з кутка того помосту.
Я наблизився — і остовпів від подиву. Переді мною лежала жива людська істота, але що це було таке? Голова зовсім висохла, сіро-бронзового відтінку — достоту ікона старовинного письма; ніс вузький, як лезо ножа; губ майже не видно — тільки зуби біліють і очі та з-під хустки вибиваються на лоб рідкі пасма жовтого волосся. 

Біля самого підборіддя на складці ковдри рухаються, повільно перебираючи пальцями, як паличками, дві крихітні руки теж бронзового кольору. Я придивляюся пильніше: обличчя не тільки не потворне, навіть красиве,  але дуже страшне. І тим страшніше видавалося мені це обличчя, що по ньому, по металевих його щоках, бачу — силкується… силкується і не може розпливтися посмішка.

Ви мене не впізнаєте, пане? — прошепотів знову голос; він немов випаровувався з губ, які ледь ворушилися. — Та й де упізнати! Я Лукера… Пам’ятаєте, що хороводи у матінки вашої у Спаському водила… пам’ятаєте, я ще за березу була?
Лукера! — зойкнув я. — Чи ти це? Невже?!
Я, так, пане, я. Я — Лукера.

Я не знав, що сказати, і як приголомшений дивився на це темне, нерухоме обличчя зі спрямованими на мене світлими й мертвотними очима. Невже ця мумія — Лукера? Перша красуня серед усієї нашої двірні, висока, гладка, біла, рум’яна реготуха, танцюристка, співуха! Лукера, розумниця Лукера, за якою упадали всі наші юнаки, за якою я сам потай зітхав, я — шістнадцятирічний хлопчисько!

— Помилуй, Лукеро, — промовив я нарешті, — що це з тобою сталося?
— Та лихо таке скоїлося! Та ви не гребуйте, пане, нещастям моїм, — присядьте он на діжечку, ближче, а то вам мене не чутно буде… ач, яка я голосиста стала!.. Ото вже рада я, що побачила вас! Як це ви в Олексіївку потрапили? — Лукера говорила дуже тихо і слабко, але без зупинки.
Мене Єрмолай-мисливець сюди завіз. Але розкажи ж ти мені…

Про біду мою розповісти? Будь ласка, пане. Сталося це зі мною вже давно, років шість чи сім тому. Мене тоді тільки-но заручили за Василя Полякова — пам’ятаєте, такий із себе ставний був, кучерявий, ще буфетником у матінки у вашої служив? Та вас уже тоді в селі не було; до Москви по­їхали навчатися. Дуже ми з Василем вподобали одне одного; не йшов він мені з думки; а діло було навесні. Ото якось уночі… вже й до світанку недалеко… а мені не спиться: соловей в садку так  солодко виспівує!.. Не витерпіла я, встала і вийшла на ґанок його послухати. Заливається він, заливається… і раптом мені здалося: кличе мене хтось голосом Василя, тихо так: «Лушо!..» Я зирк у бік, та, вочевидь, спросоння оступилася, так просто з рундучка й полетіла вниз. Та й об землю бух! І, здається, не дуже й забилася, швидко підхопилася і до себе в кімнату повернулася. Тільки немов у мене щось усередині — в утробі — порвалося… Дайте дух перевести… на хвилиночку… пане.

Лукера замовкла, а я з подивом дивився на неї. Дивувало мене те, що оповідь свою вона вела майже весело, без зітхань і нарікань, анітрохи не скаржачись і не напрошуючись на співчуття.
Відтоді, — продовжувала Лукера, — стала я сохнути, марніти; чорнота на мене найшла; важко мені стало ходити, а потім уже й ногами володіти; ні стояти, ні сидіти не можу; тільки лежати. І ні пити, ні їсти не хочеться: дедалі гірше.

Матінка ваша з добрості своєї і лікарям мене показувала, і в лікарню посилала. Однак легше мені не стало. І жоден лікар навіть сказати не міг, що за хвороба у мене така. Чого вони зі мною тільки не робили: залізом розпеченим спину палили, в колотий лід садовили —  все марно. Зовсім я закостеніла під кінець… Тож було вирішено, що лікувати мене більше нема чого, а в панському будинку тримати калік не годиться… тож і переслали мене сюди — бо тут у мене родичі є. Ось я і живу, як бачите.

Ликера знову замовкла і знову силкувалася посміхнутися.

Це просто жахливо! — вигукнув я… і, не знаючи, що додати, запитав: — А що ж Поляков Василь? — вельми недолуге було це запитання.
Ликера відвела очі трохи вбік.
— Що Поляков? Пожурився, пожурився та й одружився на іншій, на дівчині з Глинного. Знаєте Глинне? Від нас недалеко. Горпина її звати. Дуже він мене кохав, але ж людина молода — не зоставатися ж йому парубком. І яка вже я йому могла бути подруга? А дружину він знайшов собі гарну, добру, і дітки в них є. Він тут у сусіда за прикажчика: матінка ваша по пачпорту його відпустила, і дуже йому, слава Богу, добре.

— І так ти все лежиш та й лежиш? — запитав я знову.
Ось так і лежу, пане, сьомий рочок. Улітку я тут лежу, в цьому солом’янику, а як холодно стане, — мене в передбанник перенесуть. Там лежу.
— Хто ж за тобою ходить? Доглядає хто?
— А добрі люди тут є теж. Мене не залишають. Та й ходити коло мене трохи. Їсти я майже нічого не їм, а вода — он у кухлі завжди є про запас, чиста, джерельна. До кухля я сама дотягнутися можу: одна рука у мене ще поки рухається. А ще дівча тут є, сирітка одна; вряди-годи та й навідається, дякувати їй. Ось допіру була…
І не докучно, не страшно тобі, моя бідна Лукеро?
А що поробиш? Брехати не хочу — спершу дуже зле було; а потім звикла, притерпілася — нічого; іншим ще гірше буває.

А це ж бо як?
А у інших і прихистку нема! А то бува — сліпий чи глухий! А я, хвалити Бога, бачу і все добре чую. Кріт під землею риється — я й те чую. І запах я усілякий відчувати можу, навіть найтонший! Гречка в полі зацвіте або липа в саду — мені й казати не треба: я одразу вчую. Аби тільки вітерець повіяв. Ні-ні, нащо Бога гнівити? Багатьом ще гірше, як мені, буває. Хоч би й те взяти: інша яка здорова людина дуже легко згрішити може; а від мене гріх сам відійшов. Недавнечко отець Олексій, священик, став мене причащати та й каже: «Тебе, мовляв, сповідувати нема чого: хіба ти у твоєму стані згрішити можеш?» Але я йому відповіла: «У думках грішу, батюшко» — «Ну, — каже, а сам сміється, — це гріх не великий».

— Та я, либонь, і в думках не дуже грішу, — продовжувала Лукера, — бо я так себе привчила: не думати, а надто — не згадувати. Час швидше минає.

Я, чесно сказати, здивувався.
— Ти ж одна-однісінька, Лукеро; як же ти можеш завадити, щоб думки тобі в голову не йшли? Чи ти увесь час спиш?
— Ой, ні, пане! Спати я не завжди можу. Хоч і великих болів у мене немає, а ниє у мене там, в самому нутрі, і в кістках теж; не дає спати як слід. Ні… а так лежу я собі, лежу-полежую — і не думаю; чую, що жива, дихаю — і вся я тут. Дивлюся, слухаю. Бджоли на пасіці дзижчать, гудуть; голуб на дах сяде і затуркоче; курочка-квоктуха зайде з курчатами крихточок подзьобати; а то горобець залетить або метелик — мені дуже приємно. Позаторік навіть ластівки он там у кутку гніздо собі звили і дітей вивели. Ото мене потішили тоді! Одна влетить, до гніздечка припаде, діток нагодує — і ген полетіла. Дивишся — на зміну їй вже інша. Іноді не влетить, тільки повз відчинені двері промайне, а дітки одразу зачнуть пищати та все дзьобики роззявляти…

А якось, — зачала знову Лукера, — ото сміху було! Заєць забіг, еге ж! Собаки, чи що, за ним гналися, тільки він просто у двері плиг!.. Сів близесенько й довго так сидів, усе носом водив і вусами смикав — справжній тобі офіцер! І на мене дивився. Зрозумів, либонь, що я йому не страшна. Нарешті підвівся, плиг-плиг до дверей, на порозі озирнувся – і зник! Кумедний такий!
Лукера глянула на мене, мовляв, хіба не потішно? Я на догоду їй посміявся. Вона покусала пересохлі губи.
— Взимку, звісно, мені гірше: темно; а свічку палити шкода та й для чого? Я хоч грамоту знаю і читати завше любила, але що читати? Книг тут немає жодних, та хоч би й були, як я триматиму її, ту книгу? Отець Олексій якось був приніс мені календар; та бачить, що користі немає, узяв та й забрав. Однак хоч і темно, а все слухати є що: цвіркун затріщить чи миша де зашкрябає. Ось тут і добре: не думати!

А ще я молитви читаю, — продовжила, відпочивши трохи, Лукера. — Тільки трохи я знаю їх, цих самих молитов. Та й навіщо я стану Господові Богу докучати? Про що я Його просити можу? Він краще за мене знає, чого мені треба. Послав він мені хрест — значить, мене Він любить. Так нам велено це розуміти. Прочитаю «Отче наш», «Богородицю», акафіст «Усім скорботним…» — та й знову полежую собі без жодної думочки. І нічого!..

Ви кажете: я одна буваю, завжди одна. Ні, не завжди. До мене ходять… Дівчата сільські зайдуть, побалакають; прочанка яка забреде, стане про Єрусалим розповідати, про Київ, про святі міста. Та мені й не страшно одній бути. Навіть краще, далебі!..

Про що ж ти тоді роздумуєш, Лукеро?
Цього, пане, теж ніяк не можна сказати: не розтлумачиш. Та й забувається воно потім. Прийде, немов хмаринка, проллється, свіжо так, хороше стане, а що таке було — не зрозумієш! Тільки думається мені: були б коло мене люди — нічого б цього не було й нічого б я не відчувала, окрім свого нещастя…

Вона заплющила очі. Я поклав руку на її крихітні холодні пальчики… Вона глянула на мене — і її темні віки, опушені золотистими віями, як у древніх статуй, заплющилися знову. Через мить вони заблищали в напівтемряві… Сльоза їх змочила.
Я не ворушився, як і раніше.

— Яка я! — промовила раптом Лукера з несподіваною силою і, розплющивши широко очі, постаралася змигнути з них сльозу. — Чи не соромно? Чого я? Давно цього зі мною не траплялося… від самого того дня, як Поляков Васько у мене був минулої весни. Поки він зі мною сидів і розмовляв — нічого, а як пішов він — поплакала я-таки наодинці! Звідки бралося!.. Та ж у нашої сестри сльози не куповані. Пане, — додала Лукера, —  у вас, либонь, хустинка є… Не погребуйте, утріть мені очі.

Я поквапився виконати її бажання — і хустинку їй залишив. Вона спершу відмовлялася… нащо, мовляв, мені такий подарунок? Хустинка була дуже простою, але чистою і білою. Потім вона схопила її своїми слабкими пальцями і вже не розчіплювала їх більше. Звикнувши до темряви, в якій ми обоє перебували, я міг ясно розрізнити її риси, міг навіть помітити тонкий рум’янець, що проступив крізь бронзу її обличчя, міг відкрити в цьому обличчі — так, принаймні, мені здавалося — сліди її колишньої краси.

— Ось ви, пане, запитували мене, — заговорила знову Лукера, — чи сплю я? Сплю я, справді, рідко, але щоразу сни бачу — хороші сни! Ніколи я хворою себе не бачу: уві сні я завжди здорова й молода … Одне лихо: прокинуся я — потягнутися хочу добре — а натомість я вся, немов скута. Якось мені дивний сон приснився! Хочете, розповім вам? — Ну, слухайте. — Бачу я, ніби стою я в полі, а довкола жито, таке високе, стигле, немов золоте!.. І ніби зі мною собачка руденький, злий-презлий — усе вкусити мене хоче. І ніби в руках у мене серп, і не простий серп, а справжнісінький тобі місяць, ото коли він на серп схожий буває. І цим самим місяцем повинна я це саме жито вижати геть усе. Тільки від спеки дуже я розімліла, і місяць мене сліпить, і лінь на мене зайшла; а навкруги волошки ростуть, та такі великі! І всі до мене головками повернулись. І думаю я: нарву я цих волошок; Васько прийти обіцявся — то я собі вінок спершу сплету; жати я ще встигну.

Починаю я рвати волошки, а вони в мене межи пальців тануть і тануть, хоч ти що! І не можу я собі вінок сплести. А між тим я чую — хтось уже йде до мене, близько так, і кличе: Лушо! Лушо!.. Ото, думаю, лишенько — не встигла! Все одно, надіну я собі на голову цей місяць замість волошок. Надягаю я місяць, як кокошник, і так сама враз уся засяяла, все поле навкруги освітила. Зирк — а по самим верхівках колосся швидко наближається до мене — тільки не Васько, а сам Христос!

І чому я дізналася, що це Христос, сказати не можу, — таким Його не пишуть, — а тільки Він! Безбородий, високий, молодий, весь у білому, — тільки пояс золотий, — і ручку мені простягає. «Не бійся, каже, наречено моя ошатна, йди за Мною; ти у Мене в Царстві Небесному хороводи водитимеш і пісні гратимеш райські». І я до Його ручки як пригорнуся! Собачка мій зараз мене за ноги… але тут ми злетіли! Він попереду… Крила в Нього по всьому небу розгорнулися, довгі, як у чайки, — і я за Ним! І собачка повинен зостатися позаду мене. Тут тільки я зрозуміла, що цей собачка — недуга моя і що в Царстві Небесному їй вже місця не буде.

Лукера замовкла на хвилину.
— А ще бачила я сон, — почала вона знов, — а може, це було мені видіння — я вже й не знаю. Здалося мені, ніби я на цьому самому солом’янику лежу і приходять до мене мої покійні батьки — батько й ненька — і вклоняються мені низько, а самі нічого не говорять. І запитую я їх: навіщо ви, батьку й ненько, мені вклоняєтесь? А тому, кажуть, що оскільки ти на цім світі багато мучишся, то не одну ти свою душеньку полегшила, але й з нас великий тягар зняла. І нам на тому світі стало набагато краще. Зі своїми гріхами ти вже покінчила; тепер наші гріхи перемагаєш. І, сказавши це, батьки мені знову вклонилися — і не стало їх видно: одні стіни видно. Дуже я потім сумнівалася, що це таке зі мною було. Навіть батюшці на сповіді все розповіла. Тільки він так думає, що це було не видіння, тому що видіння бувають лише духовному чину…

— А то ось ще який мені був сон, — продовжувала Лукера. — Бачу я, що сиджу я отак ніби на великій дорозі під вербою, паличку тримаю обстругану, торбинка за плечима й голова хусткою оповита — чисто тобі прочанка! І йти мені кудись далеко-далеко на прощу. І все проходять повз мене прочани; йдуть вони тихо, спроквола, всі в один бік; обличчя в усіх сумні й одне на одного всі дуже схожі. І бачу я: в’ється, метається між ними одна жінка, на цілу голову вища за інших, і плаття на ній особливе, немов не наше…

І обличчя теж особливе, пісне обличчя, суворе. І ніби всі інші від неї сахаються; а вона раптом круть — і просто до мене. Зупинилася і дивиться; а очі у неї, як у сокола, жовті, великі і світлі-пресвітлі. І питаю я її: «Хто ти?» А вона мені каже: «Я смерть твоя». Мені щоб злякатися, а я навпаки — рада-радісіньнька, хрещуся! І каже мені та жінка, смерть моя: «Шкода мені тебе, Лукеро, але взяти я тебе із собою не можу. Прощавай!». Господи! Як мені тут сумно стало!.. «Візьми мене, кажу, матінко, голубонько, візьми!» І смерть моя обернулась до мене, стала мені щось казати… Розумію я, що призначає вона мені мою годину, та незрозуміло так, нечітко… Після, мовляв, петрівки… З цим я прокинулася … Отакі-то у мене бувають сни дивні!

Лукера підвела очі догори… задумалася…
Тільки от біда моя: трапляється, цілий тиждень мине, а я не засну жодного разу. Торік панночка одна проїжджала, побачила мене та й дала мені пляшечку з ліками проти безсоння; по десять крапель наказала приймати. Дуже мені допомагало, і я спала, але вже давно я ту пляшечку допила… Чи не знаєте часом, що це були за ліки і як їх дістати?
Та панночка, вочевидь, дала Лукері опіуму. Я обіцяв дістати їй таку пляшечку і знову-таки не міг не подивуватися вголос її терпінню.
Ні-ні, пане! — заперечила вона. — Що ви? Яке там терпіння? Ось у Симеона Стовпника терпіння було справді велике: тридцять років на стовпі простояв! А інший угодник себе в землю закопати велів по самі груди, й мурашки йому обличчя їли… А ще мені казав один богомільний: була якась країна, і ту країну агаряни завоювали, і всіх жителів вони мучили і вбивали; що не робили жителі, звільнити себе ніяк не могли.

І з’явилася між тими жителями свята діва; взяла вона меч великий, лати на себе надягла двопудові й пішла на агарян і всіх їх прогнала за море. А як тільки прогнала, каже їм: «Тепер ви мене спаліть, бо така була моя обітниця, щоб мені вогненною смертю за свій народ померти». І агаряни її взяли і спалили, а народ відтоді назавжди звільнився! Оце подвиг! А я що!

Подивувався я тут про себе, куди і в якому вигляді зайшла легенда про Іоанну д’Арк, і, трохи помовчавши, запитав Лукеру: скільки їй років?
Двадцять вісім… чи дев’ять… Тридцяти не буде. Та що їх рахувати, роки ті! Я вам ще ось що розповім.
Лукера раптом якось глухо кашлянула, охнула…
— Ти багато говориш, — зауважив я їй, — це може тобі зашкодити.
— Так, — прошепотіла вона ледь чутно, — розмові нашій кінець; та куди не йшло! Тепер, як ви поїдете, намовчуся я досхочу. Відвела душу…
Я став прощатися з нею, повторив їй свою обіцянку надіслати їй ліки, попросив її ще раз гарненько подумати і сказати мені — чи не треба їй чого?
— Нічого мені не потрібно; всім задоволена, хвалити Бога, — з великим зусиллям, але зворушено промовила вона. — Дай Боже усім здоров’я! А ось вам би, пане, матінку вашу умовити — селяни тутешні бідні — хоч би дещицю оброку з них вона зменшила! Землі у них бракує, угідь нема… Вони б за вас Богові помолилися… А мені нічого не треба — всім задоволена…
Через декілька тижнів я дізнався, що Лукера померла. Смерть прийшла-таки за нею… і «після петрівки». Розповідали, що в сам день кончини вона все чула дзвін, хоча від Олексіївки до церкви п’ять верст із гаком і день був не святковий. Утім, Лукера казала, що дзвін йшов не від церкви, а «згори». Ймовірно, вона не посміла сказати: з неба.
(Публікується у скороченні)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.