«І НА ЦЬОМУ КАМЕНІ Я ЗБУДУЮ ЦЕРКВУ МОЮ». ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА В ІТАЛІЇ. Частина I. Хрещення Італії. Римська епоха (I–V ст.)

В апостольські часи організація Церкви в Італії, як і у всій імперії, ще тільки формувалася. При подальшому розвитку (з переходом управління до рукоположених апостолами старших наставників громад — єпископів) спостерігаються очевидні ознаки спроб римської громади вивищитися над іншими. Уже четвертий Римський папа — Климент I — у пастирському посланні до коринфської громади ім’ям Святого Духа вимагає собі від неї послуху. Сам святий Климент став жертвою чергової хвилі гонінь на християн.


АПОСТОЛИ ПЕТРО Й ПАВЕЛ І ХРЕЩЕННЯ ІТАЛІЇ
Історія християнства в Італії нерозривно пов’язана з історією папства. Католицьке передання, спираючись на Євангеліє, свідчить, що папська влада була запроваджена Іісусом Христом і передана апостолу Петру: «…ти Петро, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не подолають її; і дам тобі ключі Царства Небесного, і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах» (Мф. 16: 18—19). І нібито Петро («князь апостолів») протягом чверті століття (згідно з блаженним Ієронімом, який писав наприкінці IV ст.) був Римським єпископом, і з огляду на це його наступники мають верховенство в Церкві (теза про «апостольське наступництво»). 
Однак друге не узгоджується з книгою Діянь святих Апостолів, яка розповідає про події, що слідували за євангельськими. Петро проповідував переважно у східних провінціях імперії, і якщо й був у Римі, то дуже нетривалий період. Лише наприкінці життя він проповідував у Римі і, як і апостол Павел, прийняв там мученицький вінець. Не засновував він і громаду в Римі. «Засновник римської громади залишився невідомим християнству, — писав у своїй “Історії Християнської Церкви (до поділу Церков — 1054 р.)” професор кафедри історії давньої Церкви Київської духов­ної академії М. Е. Постнов. — Апостол Павел не міг би про таке змовчати (пор.: Рим. 1: 6, 7; 16: 17). Про заснування римської Церкви апостолом Петром і діяльність його там не може бути й мови… до 57 р. у апостола Петра не було часу для відвідання Рима, тим більше для довгочасного перебування там. Апостол Петро не був у Римі в 59 р., коли апостол Павел писав туди своє послання. Він не був там наприкінці 62 або на початку 63 р., коли апостола Павел прибув до Рима на суд Кесаря… Слова ж апостола Павла римлянам про те, що він проповідує там, де ім’я Христове ще не відоме, і що він не створює християнських громад на чужій основі (див.: Рим. 15: 20) — також унеможливлюють припущення не тільки заснування римської громади за допомогою апостола Петра, а й навіть проповідь його там».
Апостол Петро прибув до Рима в останні роки правління Нерона. Тут на той час існувала значна християнська громада. Можливо її заснували люди, які були в Єрусалимі в день П’ятидесятниці. Вона складалася (як у ті часи і скрізь у Римській імперії) з трьох елементів: євреїв, які відпали від синагоги, єврейських прозелітів (тих неєврейських жителів імперії, що увірували в Бога євреїв), які перейшли з іудаїзму в християнство, і колишніх язичників, які прийняли християнство, не будучи в іудаїзмі. Чим далі, тим більше перший елемент чисельно поступався другому і обидва — третьому. Єврейські громади за межами Іудеї були майже повністю еллінізовані, внаслідок чого мовою раннього християнства (навіть в Італії) була грецька. 
Великий вплив на поширення християнства в Римі мав апостол Павел, хоча й утримувався під час очікування суду імператора під вартою, але проповідував «беззаборонно». У Христа увірували тоді не тільки численні представники соціальних низів, а й частина вищої аристократії, про що свідчать язичницькі автори, які жили у той час, і дуже вороже ставилися до християнства, такі як Тацит і Светоній. Зазнав впливу християнства (можливо, навіть був знайомий з апостолом Павлом) і філософ-стоїк Сенека. Вихователь і перший радник Нерона, він за його наказом змушений був покінчити життя самогубством, відмовившись санкціонувати репресії проти опонентів кривавого імператора і проти християн.
Ранньохристиянський символ Євхаристії. Фрагмент розпису крипти Луцини.
Катакомби Калліста, 1-ша половина III ст., Рим
Попри негативне ставлення римлян-язичників до християн, які провадили незрозумілий для них спосіб життя, не брали участі у звичних розвагах на кшталт гладіаторських боїв і не поклонялися язичницьким ідолам, до Нерона до них ставилися терпимо. Цей імператор, хоч і вмілий правитель, але погрузлий у всіляких гріхах, звинуватив християн у Великій пожежі Рима в липні 64 р. і багатьох з них віддав на люту смерть. Тацит так описує ці події: «Їхня смерть супроводжувалася знущаннями, бо на них одягали шкури диких звірів і випускали собак для розтерзання, розпинали на хрестах, або ж приречених на смерть на вогні підпалювали з настанням темряви заради нічного освітлення». 
Три роки потому мученицька кончина спостигла в Римі апостолів Петра і Павла (можливо, Павел був страчений роком пізніше). Євангеліст Марк, за переданням, тут написав Євангеліє для язичників, які прийняли віру, — відтворення того, що він чув від свого вчителя, апостола Петра. Інше передання розповідає про роль апостола Варнави у створенні громади в Медіолані (Мілані). Чесна глава апостола зберігається в Італії, в церкві м. Конка-дей-Маріні.



Глава апостола Варнави, що зберігається в церкві м. Конка-дей-Маріні, Італія
Гоніння за правління Нерона були першими і наймасштабнішими, але відтоді траплялися все частіше, у міру того як християнство, проникаючи в усі верстви суспільства, змінювало світогляд людей, йшло врозріз з язичницькою римською ідеологією одухотворення значення Риму і римського владарювання (пізніше й обожнення генія імператора). За імператора Веспасіана в 75 р. прийняв мученицьку смерть перший єпископ Равенни, учень апостола Петра святий Аполлінарій.
РИМСЬКА ЕПОХА. СТАНОВЛЕННЯ ЦЕРКВИ
В апостольські часи організація Церкви в Італії, як і у всій імперії, ще тільки формувалася. При подальшому розвитку (з переходом управління до рукоположених апостолами старших наставників громад — єпископів) спостерігаються очевидні ознаки спроб римської громади вивищитися над іншими. Уже четвертий Римський папа — Климент I — у пастирському посланні до коринфської громади ім’ям Святого Духа вимагає собі від неї послуху. Сам святий Климент став жертвою чергової хвилі гонінь на християн. Імператор Траян (98–117) заборонив анонімні доноси, проте у разі доведення приналежності до християн наказав вимагати простого зречення, караючи лише за відмову від нього. Святий Климент був поставлений перед вибором: принести жертву поганським богам або бути засланим на каторжні роботи в каменоломні біля Херсонеса Таврійського (нинішній Севастополь). Знайшовши там мученицький вінець, святий папа став одним з найбільш шанованих святих у слов’янських країнах.
У середині II ст. авторитет римського єпископа, що спирався на політичне й культурне значення імператорського Рима, «столиці світу», був визнаний єпископами Середньої Італії. Імперія тоді перебувала у зеніті своєї могутності. Здіб­ний і справедливий імператор Антонін отримав від сенату титул Пій (лат. pius — благочестивий, виконуючий обов’язок щодо богів). Християнські філософи — святі Іустин та Аристид Афінський — зверталися до імператора з апологіями християнства, але той залишався язичником. Як і його батько Адріан, який намагався обмежити самоправство язичників стосовно гнаних й забороняв вдаватися до насильницьких заходів проти християн. 
Але за правління його прийомного сина, імператора Марка Аврелія Антоніна, християнство зазнало гонінь і в 177 р. було заборонено. Філософ-стоїк, він вважав християн заблудлими, впертими фанатиками, які молилися і ховали померлих таємно в катакомбах, і хотів довести їм помилковість їхніх переконань. Не послухав імператор звернення християнського апологета, святого Іустина Філософа, з проханням перш ніж гнати християн, зрозуміти їх. Він не хотів розуміти і тому ненавидів їхнє «марновірне вчення», віру в загробне життя і їхнє святе одухотворення при зустрічі зі смертю. У 166 р., обмовлений заздрісником, зазнав мученицької кончини і святий Іуcтин Філософ, який заснував у Римі християнську школу і першим прищепив християнському віровченню поняття грецької філософії, таким чином поклавши початок богословському тлумаченню історії. Префектом у Римі в цей період був учитель імператора, найвидатніший філософ-стоїк Квінт Юній Рустик, який і вів суд над святим Іуcтином.
Грецька капела (Сареlla Graeca) у катакомбах Прісцилли.
2-га половина II — 1-ша половина III ст., Рим
Син Марка Аврелія Коммод, хоча й вирізнявся крайньою нечестивістю в особистому житті, навпаки, ставився терпимо до християн під впливом своєї наложниці Марції. Відтоді до Церкви активно починають вступати люди вищих суспільних верств. Папою в цей період був Віктор I (189–199), при ньому виник конфлікт з приводу святкування Пасхи. У Римі Пасху святкували в неділю після 14 нісана за єврейським календарем, тоді як у Малій Азії — 14 нісана незалежно від дня тижня. Віктор, після синодів у провінціях, скликав у Римі собор, який закріпив західний звичай святкування Пасхи. Церкви в Малій Азії не прийняли цих нововведень, за що були відлучені від Церкви Віктором як «інославні» (heterodoxoi). 
Це спричинило опозицію до нього видатних діячів західних єпископій, у тому числі Іринея Ліонського, в результаті чого відлучення було знято. Він же переклав богослужіння в Римі з грецької на латину. Імператор Олександр Север (222–235), син Юлії Маммеї, шанувальниці одного з найбільших вчителів ранньої Церкви — Орігена, дивився на християн з точки зору філософії неоплатоніків, які вважали, що справжнє богопізнання треба шукати не в одній якійсь релігії, а в усіх. У його божниці, поряд з язичницькими, стояли зображення Авраама й Іісуса Христа. Але уряд і при ньому не оголошував християнство «дозволеною релігією». Навіть у Римі відбувалися страти: святі мученики Кікілія (Цецилія, італ. Чечілія), Валеріан, Тівуртій і Максим були замучені префектом міста Турцієм Алмахієм, затятим поборником язичництва.
Криза Римської імперії III ст. тяжко позначилася на зміцнілій було Церкві. У 247 р. Рим відсвяткував тисячоліття заснування міста. Правлячий тоді імператор-узурпатор Филип Араб листувався з Орігеном і навіть був присутній на церковних службах. Але у нього відібрав імператорський трон воєначальник Децій. Для підняття престижу імператорської влади та зміцнення ослабленої держави він постановив у 250 р. усім не­ухильно брати участь у культі генія імператора (божества, яке захищає імператора).
Християни, які виявили непокірність (що сприймалося насамперед як зрада державі), накликали на себе тяжкі гоніння, багатьох з них було кинуто до в’язниць і страчено, в тому числі папу Фабіана. У 252 р. в Римі налічувалося лише 46 пресвітерів, сім дияконів, сім іподияконів, не більше 25 молитовних будинків, ледве 75  тисяч християн на 750—850 тисяч усього населення міста, тобто менше десяти відсотків, але громада годувала півтори тисячі безпомічних людей. Під час цього гоніння була найбільша кількість відступників, що не характерно для жахливих років Діоклетіанового терору проти Церкви. Незабаром було завершено церковну централізацію Італії — в 60‑ті рр. III ст. папа Діонисій визначив єпархії (dioeceses), підвладні його митрополичій кафедрі.



Сант-Анастазія (італ. Sant’ Anastasia) — титулярна (з 1 березня 499 р.)
базиліка на Палатині у Римі.
Побудована на межі III–IV ст.
Вигляд після реставрації XVII ст.
«Велике гоніння» (303–313) після 40 років відносно мирного розвитку обрушилося з небаченою силою та мало на меті стерти християнство з карти імперії. Серед найбільш відомих і шанованих мучеників «Великого гоніння» — Маркеллін, папа Римський, з дружиною, Маркел, папа Римський, з дружиною, великомучениця Анастасія Узорішительниця. Проте врешті-решт влада переконалася, що такими заходами «повернути на шлях розуму і природи заблудлих християн, які відмовилися від релігії та обрядів предків» їм не вдасться.
ОСОБЛИВИЙ СТАТУС ХРИСТИЯНСТВА ПРИ КОСТЯНТИНІ I
Здобувши перемогу над узурпатором Максенцієм у битві на Мульвієвому мосту на північ від Рима (перед чим він мав видіння у вигляді хреста в небі), імператор Костянтин та його співправитель Ліциній видали в 313 р. у Мілані едикт, яким проголосили на території Римської імперії релігійну терпимість. Усі релігії зрівнювалися у правах, традиційне римське язичництво втрачало роль офіційної релігії. Ставши одноосібним правителем усієї імперії, Костянтин I надав християнству особливий статус і активно втручався в церковні справи, домагаючись єдності Церкви, як умови єдності імперії. 
Він скликав Нікейський Собор 325 р., на якому підтримав противників аріанської єресі, аріанство було засуджено. На цьому ж соборі Костянтин заявив єпископам: «Ви — єпископи внутрішніх справ Церкви, я — поставлений від Бога єпископ зовнішніх справ». Імператор заклав над могилою апостола Петра базиліку, нині (після багатовікових перебудов) це собор святого Петра, церемоніальний центр Римо-Католицької Церкви. Але тільки на смертному одрі сам Костянтин був охрещений, причому аріанським єпископом Євсевієм Нікомідійським. Хоч він і переніс у 330 р. столицю держави у Візантій (Константинополь), але свою матір, рівноапостольну Єлену, поховав у порфіровому саркофазі в Римі.
Хрещення Костянтина Великого (робота учнів Рафаеля).
Станці Рафаеля в палацовому комплексі Ватикану. 1520–1524 рр.
Рішучу перемогу християнства над язичництвом і водночас над аріанством в Італії пов’язують з іменами Граціана Флавія, імператора в західній частині імперії, і святого Амвросія, єпископа Медіоланського. Під впливом святителя Граціан, який переніс столицю в Медіолан, став ревним захисником християнства, позбавив язичницьких жерців доходів і привілеїв. У 381 р. він наказав винести з сенату символ язичництва — вівтар Перемоги. 
На Великдень 387 р. прийняв хрещення від руки Амвросія блаженний Августин. Останній імператор єдиної Римської імперії, Феодосій I Великий, затвердив законом нікейську формулу християнства (Православ’я) як єдиної державної релігії імперії, що на віки визначило напрям релігійного розвитку Європи. Він переслідував (без жорстоких репресій) аріанство та інші єресі й заборонив язичницькі культи. Після його смерті в 395 р. імперія остаточно розділилася на Східну (що в сучасній історіографії отримала назву Візантія) та Західну.
Нашестя варварів перетворили 80‑річне існування останньої в агонію. У 410 р. вестготи вперше за вісім століть змогли на якийсь час захопити Рим. У ці роки папа Інокентій I вперше різко обґрунтував релігійний авторитет Римської Церкви і владу папи верховенством апостола Петра і наполягав на праві папи вирішувати питання про догмати й інші церковні суперечки. У 430 р. папа Целестін I зібрав у Римі церковний собор і засудив нову єресь — несторіанство. 
Святий Кирил Олександрійський, з яким листувався Целестін, за його дорученням представляв архієпископа Рима на III Вселенському (Ефеському) Соборі до прибуття римських легатів. Один з них, який через рік став папою Сикстом III, на честь перемоги над несторіанами перебудував римську базиліку Санта  Марія Маджоре, присвятивши її Богоматері, і побудував у Римі ще кілька храмів.
Першим у ряду знаменитих пап був Лев I Великий (440–461). Йому вдалося об’єднати владу і моральний вплив Церкви, що в умовах занепаду держави було вкрай важливо. Він успішно боровся зі східною єрессю — маніхейством, а в 452 р. при особистій зустрічі упрохав гунського вождя Аттілу, якому дав прізвисько «бич Божий», не руйнувати Рим. Проте через три роки короля вандалів Гейзеріха вмовити пощадити Рим йому не вдалося, хоча заступництво папи помітно зменшило кількість жертв двотижневого розграбування міста. Та все ж Західній Римській імперії було відмірено вже небагато часу. У 476 р. узурпатор Одоакр відіслав у Константинополь знаки імператорської гідності, а ще через півтора з невеликим десятиліття сам став жертвою нового завойовника — остготського короля Теодоріха. У VI ст. Італія увійшла як Остготське королівство, причому релігією завойовників було аріанство.
Володимир Моїсеєнко
Святитель Амвросій Медіоланський (340–397)

Амвросій був консульським префектом Лігурії та Емілії, жив у Медіолані (нині Мілан). Смерть єпископа Медіолана Авксентія викликала суперечку між православними й аріанами, які бажали поставити свого єпископа. Народ висунув Амвросія, який був ще в числі оглашенних. Він прийняв святе Хрещення у православного священика і, пройшовши за сім днів усі щаблі церковної ієрархії, 7 грудня 374 р. був руко­положений у сан єпис­ко­па Медіоланського. При цьому він відразу ж роздав усе своє майно, гроші та маєток на облаштування храмів, утримання сиріт та жебраків, а сам провадив суворе подвижницьке життя.
Проповідь святого Ам­вросія на захист Право­слав’я мала глибокий вплив. Про це свідчив блаженний Августин, який прийняв у 387 р. святе Хрещення під впливом його проповіді.
Святитель Амвросій брав участь і в державних справах. Сповнений пастирської відваги, він наклав на Феодосія I (379–395) сувору єпитимію за винищення безневинних жителів м. Солуні. Звільнивши Феодосія від єпитимії, святитель не дозволив імператору причащатися у вівтарі, а змусив його стояти разом з усією паствою. Слава про єпископа Амвросія та його діяння привернула до нього багатьох послідовників з інших країн. Строгість поєднувалася у святителя з незвичайною добротою. Наділений даром чудотворення, багатьох він зцілив від хвороб.

Ван Дейк. «Святий Амвросій не пускає імператора Феодосія у храм». XVII ст.
Національна галерея, Лондон
 Ревний проповідник і мужній захисник Християнської віри, святий Амвросій отримав особливу популярність і як чудовий церковний письменник. У догматичних творах він відстоював право­­славне вчення про Святу Трійцю, таїнства та покаяння. У творах про християнську моральність він розкривав перевагу християнської моралі перед мораллю язичників. Святитель Амвросій увів у Західній Церкві антифонний спів за східним (сирійським) зразком, відомий як «амвросіанський наспів»; склав 12 гімнів, які виконувалися за його життя. Його подячний урочистий гімн «Тебе, Бога, хвалимо», складений у 386 р., увійшов у богослужіння Православної Церкви.
Мощі святителя Амвросія Медіоланського  і мучеників Гервасія
і Протасія в крипті базиліки святого Амвросія, м. Мілан
Святитель Амвросій відійшов до Бога в ніч Святої Пасхи 397 р. і був похований у Амвросієвій базиліці в Медіолані, під жертовником, між мучениками Протасієм та Гервасієм. Пам’ять його звершується 7 / 20 грудня.
За матеріалами сайта drevo-info.ru

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.