«ХТО ЖИВЕ ПІД ПОКРОВОМ ВСЕВИШНЬОГО…»

Тіточка Поля впала на землю і сховала дітей під себе. Уголос почала читати молитву «Хто живе під покровом Всевишнього…». Жахливе побоїще тривало. Жінка побачила, як біля них упала бомба і… не розірвалась. Коли все стихло, вони встали і роздивились навкруги. Безліч убитих, поранених, а на них — жодної подряпини. Так сила молитви вберегла від загибелі. Наші родичі благополучно повернулися до села.

ДОРОГАМИ ВІЙНИ 

Я народилась і виросла у православній родині, де віра Христова була основним орієнтиром у житті. Навіть у часи жорстоких гонінь на Право­слав’я, в нашій хаті у святому куточку завжди висіли ікони, перед якими світилася лампада. Особливою побожністю вирізнялась моя бабуся Віра. 
До нас часто приходили родичі, нерідко згадували пережиті особливі моменти їхнього життя. Один такий випадок надовго залишився в моїй пам’яті. Його розповіла рідна сестра мого дідуся — тіточка Поля.
Ішла Велика Вітчизняна війна. Донбас був окупований фашистами. Тіточка Поля жила із дітьми у селі Бантишево Слов’янського району. Її чоловік та старший син воювали на фронті.
Коли до села підійшли із боями бійці радянської армії, окупанти вирішили все населення, що залишилось, вивезти на роботи до Німеччини. Вони силоміць виганяли людей із хат, шикували їх у колону. Дві дівчини відмовились їхати на чужину, тоді їх на очах у всіх розстріляли.
Наша тіточка Поля взяла трьох маленьких діточок, запрягла корову у воза, поклала на нього нехитрий скарб. Колона людей ішла степом. Німецька охорона ретельно слідкувала, щоб ніхто не втік.
Раптово налетіли 14 радянських літаків. Наші пілоти почали відбивати селян. Сталося щось страшне: падали бомби, горіла земля, поряд гинули люди: комусь відірвало руку, ногу… Всюди стояв крик та стогін.
Тіточка Поля впала на землю і сховала дітей під себе. Уголос почала читати молитву «Хто живе під покровом Всевишнього…».
Жахливе побоїще тривало. Жінка побачила, як біля них упала бомба і… не розірвалась.
Коли все стихло, вони встали і роздивились навкруги. Безліч убитих, поранених, а на них — жодної подряпини.
Так сила молитви вберегла від загибелі. Наші родичі благополучно повернулися до села.

ЯК МАТИ ВИМОЛИЛА СОЛДАТА

У далекому 1940 р. проводжала мати сина Петра на строкову службу в армію.
Велика сім’я — п’ятеро дітей — жила у селі Бантишево, що на Донеччині. Мати була великою молитвеницею за весь рід, дітей виховувала у православній вірі, незважаючи на безбожні часи. Вчила до всього ставитися помірковано.

У дорогу жінка дала сину невеличку ікону Божої Матері, зі словами: «Бережи її, і Вона тебе збереже!». Свою рідну дитину мати віддала під покров Цариці Небесної…

Петро, красивий, дужий та статний солдат, проходив строкову службу у кавалерії, служив у військах командуючого округом Рокосовського.
Почалася Велика Вітчизняна війна. Старший сержант Петро Субота вирізнявся особливою хоробрістю. Це помітили командири і саме йому доручали найскладніші військові операції.
Одного разу трьох кавалеристів, у тому числі й Петра Суботу, послали у розвідку. Треба було визначити дислокацію німецьких військ. Справа непроста, адже людина на коні — добра мішень для ворога.
Завдання бійці виконали, але і їх помітили німці. Коли стали повертатися назад — розпочалася стрілянина, одного із розвідників вбили. Свистіли кулі, шквал вогню підступав звідусіль…
Петро Субота повернувся до своїх живий, навіть без поранення, а шинель його — вся прошита кулями — перетворилася на лахміття.

Додому кавалерист слав солдатські трикутники, мовляв, б’ємо ворога, скоро — перемога. Був нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За взяття Будапешта» та ін.
А мати у далекому українському селі молила Божу Матір зберегти її сина, рідну кровиночку, живим.
У 1946 р. Петро Субота повернувся додому. Зайшов до хати, обійняв матір, і перші слова його були: «Я зберіг ікону, мамо!».
Велика радість була для всієї родини!

СИЛА МОЛИТВИ
Це сталося майже півстоліття тому. Наша велика сім’я жила на Донбасі. Молилася Богу і ходила до церкви лише бабуся Віра. Вона нікому не нав’язувала Право­слав’я, але всім своїм життям була прикладом для нас. Її любили всі.
Аби запалити у душах близьких людей вогник віри, бабуся нерідко розповідала різні випадки з життя. Ось одна із цих оповідей.

Пригода трапилася із рідною сестрою мого дідуся, тіточкою Нюрою. Це була велика молитвениця, трудівниця і разом з тим — смиренна раба Божа. У неї раптово тяжко захворіла сестра, яка жила в іншому місті, і треба було негайно її відвідати. Стояла холодна зима, тріщав мороз, по коліно лежав сніг.
Отже, наша родичка встала вранці й поспішила на автостанцію. Згідно із розкладом машина поїхала за маршрутом. Через декілька годин серед Донецького степу у автобуса заглух мотор. Водій намагався його полагодити, ходив навколо машини, але все марно. Пасажири, а серед них були й діти, почали мерзнути.

Нарешті водій зайшов у салон і повідомив пасажирам: «Далі добирайтеся пішки. Машину я залишу, а потім повернусь на транспорті, щоб її відтягти у ремонт».
Пасажири рушили у дорогу і пішли досить швидко, щоб зігрітися. Тіточка Нюра виявилася найстаршою за віком, тому відстала. Почалася завірюха, йти ставало дедалі складніше. Кожен крок давався з неймовірним зусиллям. До того ж і сумка з гостинцями ставала все важчою, але ж не покинеш. Потім жінка зрозуміла, що остаточно збилася зі шляху.
І ось перед очима виникла неначе копиця сіна. Хочеться присісти, перепочити, заплющити очі, але свідомість підказувала, що це — вірна загибель. Так замерзають у дорозі…
День зимовий короткий, почало сутеніти.
Порятунку можна було чекати лише від Бога. Холодні губи шепотіли слова молитви, яку читають у небезпеці. Псалом 90-й: «Хто живе під покровом Всевишнього…». Залишалася надія, що Господь не залишить у біді.
І ось чудо — почувся гуркіт мотору. Під’їхав легковий автомобіль і зупинився біля неї. Уже в машині схвильована жінка роздивилася своїх рятівників: це виявилися її сусіди. Вони були здивовані не менше: «Що ж ви тут робите, тьотю Нюро, у таку негоду?».
Усе закінчилося благополучно. Того дня наша родичка добралася до хворої сестри. А цю історію вона часто всім розповідала і наказувала при всіх небезпечних обставинах звертатися із молитвою до Бога, і допомога завжди прийде!

Тамара Зозуленко,
член Спілки журналістів
ДОБРИЙ ПАСТИР
До початку Великої Вітчизняної війни на території Ленінградської області залишилася 21 діюча церква, більше ніж у будь-якій іншій єпархії Радянського Союзу (у межах 1939 р.), крім Московської. Однак переважна частина цих храмів — 16 — стояли в Ленінграді та його околицях. Таким чином, усі райони області являли собою «церковну пустелю». П’ять із шести діючих храмів південної околиці північної столиці, опинившись поблизу лінії фронту (по той чи інший бік), сильно постраждали від воєнних дій, і богослужіння у них припинилися у серпні – вересні 1941 р. (Свято-Троїцька церква в Петергофі, Преображенська в Урицьку (Лігово), Микільська у Колпіно, на честь святих Адріана і Наталії у Старо-Паново і Князь-Володимирська в Усть-Іжорі).
Таким чином, на окупованій території була лише одна діюча приміська церква — на честь ікони Божої Матері «Знамення», що поблизу Єкатерининського палацу у місті Пушкін (Дитяче Село). Її настоятелем був митрофорний протоієрей Феодор Забєлін. У роки Першої світової війни він, будучи благочинним стрілецької дивізії на Західному фронті, був важко поранений осколком снаряда, потім у 1919–1941 рр. служив у храмах Лужського й Дитячосільського районів. 
Отець Феодор часто проповіду­вав, постійно намагався допомагати парафіянам, чим здобув їхню любов і повагу. Н. Кітер, яка добре знала батюшку, так написала про нього у своїх спогадах: «Усі, хто знав о. Феодора, називали його “Філаретом Московським”. Багато жебраків були у нього на постійній пенсії. Кожну бездом­ну голодну кішку чи собаку він, бувало, підбере й вигодує. Знали про цю його діяльність тільки найближчі друзі, тому що він суворо забороняв про неї розповідати. З виду це був дуже скромний і непомітний дідусь. 
Попри всілякі заборони, він неухильно продовжував проповідувати… Під час боїв, за найстрашніших бомбардувань, він так само спокійно, як і у звичайний час, щодня правив у “Знаменні” літургії, на які збиралося багато віруючих. Бувало, дзенькає розбите скло й сиплеться штукатурка, а о. Феодор безтрепетно стоїть біля святого Престолу, немов і не чує оглушливих вибухів, від яких здригається храм. Коли німці відступали, то запропонували йому з його паралізованою матушкою евакуюватися [уже з Гатчини] разом із лікарнею, з максимальними як для того часу зручностями, але він рішуче відмовився, заявивши: “Нікуди не поїду, поки хоч хто-небудь із моєї пастви тут залишиться”. Добрий пастир не залишив стада свого».
Із книги 
Михайла Шкаровського 
«Церква кличе до захисту Вітчизни»

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.