Санктуарій Пресвятої Діви Марії Ясногорської. Монастир чернечого ордену паулінів 
у м. Ченстохова. Заснований 1382 р.

Християнство в Польщі

Сучасна Польща — католицька країна. За статистикою, в 2011 р. майже 87 % громадян Польщі становили католики, 1,3 % — православні, решта — протестанти, віряни інших релігій та атеїсти. Однак не завжди було так. Польща прийняла Хрещення за східним обрядом, а за сторіччя до того південні польські землі, суміжні з Великою Моравією, перебували під впливом місії святих братів Кирила і Мефодія, короткий час навіть входили до складу Велиградської єпархії.  Археологи виявили на території Польщі фундаменти храмів, збудованих у візантійському стилі.

Християнізація країни (966–1572)

966 року засновник давньопольської держави князь Мешко I прийняв християнство як державну релігію. Передання свідчить, що князь спочатку хрестився за греко-слов’ян­ським обрядом, але невдовзі латинський вплив у Польщі переважив. Християнізація торкнулася тоді переважно оточення князя та де­яких жителів. Поширення християнства в країні продовжив Боле­слав І Хоробрий. 1000 року було засновано польське архієпископство в столиці Гнєзно й три єпископства — у Вроцлаві, Кракові й Колобжезі. Трохи раніше єпископ Адальберт Празький (святий Войцех) оселився в Польщі, але 997 р. він прийняв мученицький вінець від рук язичників-прусів, його останки упокоїлися в соборі м. Гнєзно; єпископ Адальберт був канонізований папою. Святий Войцех вважається заступником Польщі. Інший вельмишанований святий — єпископ Краківський Станіслав († 1079). Його убив польський король Боле­слав II Сміливий. Католицька Церква приєднала його до лику мучеників.

Болеслав I створив національну церковну організацію, що значно підвищило міжнародний престиж Польщі. Тоді був заснований перший у країні монастир. У ніч із 10 на 11 листопада 1003 р. п’ятеро ченців-бенедиктинців прийняли мученицький вінець, після чого в Польщі виник культ п’яти братів-мучеників, що існує понині. В ХІ ст. були створені перші бенедиктинські абатства в Тиньці й Могильно. Це стало основою дуже впливового згодом польського чернецтва. У XII ст. з’являються обителі цистерціанців і регулярних каноніків, у ХIII ст. — домініканських і францисканських орденів. Видатний польський воєвода Петро Власт у важкі часи феодальної роздробленості першої половини XII ст. побудував 70 кам’яних храмів, а близько 1126 р. заснував у містечку Олбін під Вроцлавом цистерціанське абатство. 1158 року був споруджений собор Іоанна Хрестителя у Вроцлаві, перший готичний храм на польській землі.

Болеславу І після походу на Київ вдалося тимчасово повернути червенські міста, що їх потім знову відібрав Ярослав Мудрий. У XII–XIII ст. вони входили до складу Волинського і потім Галицько-Волинського князівства, яке досягло найбільшої могутності за Данила Галицького; столицею князівства було м. Холм. Тому схід нинішньої Польщі навіть після «Великої схизми» 1054 р. залишався православним. Лише у XIV ст., із захопленням галицьких і холмських земель, останній із П’ястів, Казимир III Великий, насаджує там католицизм. Становище православних погіршилося; гніт посилився після того, коли великий князь Литовський Ягайло узяв шлюб із польською королевою Ядвігою. Кревська унія поклала початок об’єднанню Польського королівства і Великого князівства Литовського. За умовами унії Ягайло зрікся Право­слав’я, а 1387 р. оголосив католицьку віру панівною в Литві. Городельський сейм 1413 р. заборонив допуск православних Галичини до вищих державних посад, багатьох обмежень зазнав торгово-ремісничий люд. Водночас у Кракові Ягайло відновив діяльність заснованого 1364 р. університету, який носить тепер його ім’я — Ягеллонський.

У самій Польщі католицизм у ХV ст. продовжує зміцнюватися. 1417 року рішенням Констанцького собору був запроваджений титул «Примас Польщі» (польськ. Prymas Рolski) — титул архієпископа Гнєзненського, який має почесне верховенство щодо інших польських архієпископів і право коронувати польських королів. Один із перших примасів, Вікентій Кот, відігравав важливу роль у боротьбі з гуситським рухом. З-поміж святих того часу особливо шанується Казимеж († 1484) — литовський княжич і польський королевич.

З Італії проникає гуманізм. Вихованцями гуманістів було багато представників знаті, зокрема й Казимеж, учитель якого — Ян Длугош — відомий польський історик і дипломат, католицький ієрарх, автор «Історії Польщі» у 12 томах. Цікаво, що саме Длугош 1479 р. першим в історії застосував щодо татарського панування на Русі термін «ярмо». Поширення гуманістами грамотності підготувало ґрунт для протестантизму, який досяг зеніту свого впливу за Сигізмунда II Августа. Найбільшим діячем польської Реформації XVI ст. був кальвініст Ян Ласький (молодший), його непримиренним супротивником став примас Миколай Дзежговський. 1551 року він скликав синод провінційних єпископів, що підтримав положення Тридентського собору про боротьбу з «єрессю». Король із дипломатичних міркувань деякий час захищав протестантів, які у відстоюванні прав релігійних меншостей були союзниками православних. Кількість останніх у королівстві різко збільшилася після переходу українських земель від Литви до польської корони за умовами Люблінської унії 1569 р. Привілей про зрівняння в правах православних і католиків, підписаний 7 червня 1563 р. Сигізмундом II, в основному залишився на папері. Король помер бездітним. Як і багатьох його попередників, монарха поховали у королівській усипальні — соборі святих Стані­слава і Вацлава у Кракові.

Церковне життя часів Речі Посполитої та періоду бездержавності (1569–1917)

Династія Ягеллонів перервалася, тепер королів обирали на сеймах. Контрреформація за цих вибраних монархів проводилася особливо активно. Стефан Баторій надавав підтримку католицькому духовенству та єзуїтам у протистоянні реформаційним рухам, а також захищав православних запоро­зьких козаків. Потребуючи грамотних підданих, він дозволив заснувати єзуїтські колегіуми в Любліні, Полоцьку, Ризі, Калиші, Несвіжі, Львові й Дерпті. Стані­слав Карнковський, примас Польський з 1581 р., заснував у Влоцлавеку першу в Речі Посполитій духовну семінарію.

За часів ревного католика Сигізмунда III Вази був зведений майже нанівець протестантизм у країні, а Православну Церкву примусили укласти в 1596 р. Брестську церковну унію, після якої православна ієрархія була скасована, а храми і церковне майно передали уніатам. Українське козацтво очолило боротьбу проти унії. Король за підтримки магнатів пригнічував повстання православного люду й козаків, основним завданням у зовнішній політиці він вважав боротьбу з «ворогами віри Христової» — православною Росією та протестантською Швецією. Від корони останньої він навіть був відсторонений з релігійних міркувань риксдагом (становими зборами) цієї країни. Син Сигізмунда Влади­слав IV 1633 р. обіцяв рівні права підданим протестантського й православного віро­сповідання, визнав православну ієрархію, але постійний гніт призвів до повстання під керівництвом Богдана Хмельницького й переходу Лівобережної України під скіпетр російського царя.

А сама Польща з 1655 р. стала зазнавати найтяжчого спустошення з боку Швеції, що тривало п’ять років. «Шведський потоп» був зупинений ціною напруження всіх сил польського народу. Героїчна оборона невеликим польським загоном Ясногірського монастиря, де зберігається чудо­творна Ченстоховська ікона Божої Матері, змусила шведів на вершині їхніх перемог відступити й стала прикладом для всієї Речі Посполитої, викликавши небувале патріотичне піднесення. 1 квітня 1656 р. король Ян II Казимир проголосив у Львові Божу Матір Ченстоховську королевою та покровителькою Польщі.

Інтервентів прогнали. Але колишньої величі Речі Посполитої вже не вдалося повернути ніколи, якщо не вважати прощального короткого спалаху за часів великого польського полководця, короля Яна III Собеського в останній чверті століття. Під його командуванням коаліція християнських держав 12 вересня 1683 р. завдала нищівної поразки туркам під Віднем, назавжди зупинивши просування Османської імперії вглиб Європи. У XVIII ст. країна, яку роздирали чвари магнатів і шляхти, остаточно перетворилася в анархічну феодальну республіку, де король мав лише номінальну владу. Репресії обрушилися на релігійних дисидентів, особливо переслідувалося Православ’я, оскільки побоювалися, що білоруські й українські землі переходитимуть до Росії, яка на той час набирала дедалі більшого міжнародного значення. Унія насаджувалася тут з небаченою раніше силою. Дисидентське питання постало з усією серйозністю, загрожуючи цілісності країни.
У межах корони Польської, якій належали українські землі, Православ’я було поза законом, а у Великому князівстві Литовському існувала всього лише одна єпархія. Уряди імператорів Всеросійських, починаючи з Петра I і до Катерини II, домагалися ліквідації такого становища. Сейм 1767 р. ухвалив «зрівняти» у правах католиків і ди­сидентів, реально ж римсько-католицьке віросповідання зберігалося як єдина державна релігія, й католики, що становили меншість населення, залишалися панівною групою. Король Станіслав II Август Понятовський, спираючись на допомогу Росії, намагався обмежити свавілля шляхти, скасувати «liberum veto» (згідно з яким кожен член сейму міг накласти заборону на будь-яке рішення) і забезпечити некатоликам певні права. Консервативна шляхта, незадоволена цим, об’єдналася в збройний союз — Барську конфедерацію, яка повела боротьбу проти короля і його прихильників. Результатом був розподіл Речі Посполитої між Росією, Пруссією й Австрією, який потім ще двічі повторився, і 1795 р. Польща на століття з лишком втратила свою державність. Короткочасне існування в часи наполеонівських воєн герцогства Варшавського — слабка розрада для поляків. Останнім примасом Першої Речі Посполитої з 1784 р. був головний коронний секретар Михайло Єжи Понятовський.

У XIX ст. у Царстві Польському в складі Російської імперії, Познанському великому князівстві в складі лютеранської Пруссії, почасти й в австрійській Галичині були утиски за релігійними та національними ознаками, а після повстань права поляків усе більше утискали. Познанське князівство після поразки революції 1848 р. стало провінцією Позен у складі Пруссії. Ще раніше Пруссія розгорнула політику германізації польського населення, яка посилилася після об’єднання Німеччини 1871 р. Спрямована проти впливу папи культуркампф (нім. «культурна боротьба») німецького канцлера Бісмарка призводить до протестів католиків, примас архієпископ Мечислав Ледуховський навіть потрапляє до в’язниці. Бісмарк уперто не бажав бачити на чолі архієпископства поляка. І примасом Польщі в 1886–1890 рр. був німець, Юліус Діндер, митрополит Познанський і Гнєзненський.

У Царстві Польському через наростання націоналізму й повстань 1830–1860-х рр., метою яких було відновлення Речі Посполитої у колишніх межах, автономія «Конгресової Польщі» російськими імператорами поступово урізувалася. 1833 року засноване Варшавське православне єпископство, через сім років перетворене на архієпископство. За католицьким духовенством був встановлений суворий нагляд. Після поразки 2-го Польського повстання все церковне майно конфіскували і майже всі монастирі закрили. За статутом 1865 р. Католицька Церква в Царстві Польському була розділена на сім єпархій, духовенство стало отримувати платню зі скарбниці. 1875 року в Царстві Польському була скасована унія й заснована Холмська православна єпархія. На початку ХХ ст. у Варшаві побудували величний православний Олександро-Невський собор.

Християнство в незалежній Польщі (1918 — сьогодення)

Незалежність Польщі була відновлена 11 листопада 1918 р., після закінчення I Світової війни. Примасом Польщі в ті роки був кардинал Едмунд Дальбор, архієпископ Гнєзно-Познані. У країні виникли серйозні негаразди у взаєминах із православною общиною, що проживала на західноукраїнських і західнобілоруських землях. Культові споруди тут, а насамперед у власне польських землях, що належали до XIX ст. католицьким громадам, польський уряд передавав у їхню власність. Це називалося «ревіндикацією», тобто поверненням їх першому власникові. Згідно з офіційними статистичними даними, в 1919–1920 рр. було «ревіндиковано» близько 400 храмів.

1925 року Православна Церква Польщі одержала статус автокефальної. Рік по тому під керівництвом Юзефа Пілсудського в країні був установлений авторитарний режим «санації». 1927 року уряд уклав з папою конкордат, що визнав католицтво панівним віросповіданням у Польщі. Користуючись цим, римсько-католицький єпископат подав у суди позови на православні консисторії, вимагаючи «ревіндикації» майже 700 православних храмів та інших об’єктів. Під загрозою передачі католикам опинилися кафед­ральні собори в Кременці, Луцьку, Пінську, багато монастирів і навіть головна православна святиня в Польщі — Почаївська Лавра. А деякі руські православні храми (серед них і Олександро-Невський собор у Варшаві) польська влада зруйнувала як символ «чужоземної віри». Варшавський суд 1933 р. ухвалив передати 70 храмів Католицькій Церкві, а долю інших 708 віддавав на розсуд місцевої адміністрації. Утиски православних, політика полонізації та пропаганда «неоунії» посилилися, до кінця 1930-х рр. було знищено 108 храмів (серед них один кінця XII ст.), решту врятувала від руйнування… війна, що саме розпочалася.
Про церковне життя за гітлерівської окупації свідчить доповідь примаса Польщі Августа Хлонда папі Пію ХII: «Мета гітлеризму — систематичне й тотальне руйнування Католицької Церкви на багатих і родючих територіях Польщі, які були внесені до складу Райха… Відомо достеменно, що 35 священиків були застрелені, однак реальна кількість жертв… без сумніву перевищує сотню… У багатьох округах церковне життя повністю знищено, клір майже весь вигнали… церковну власність грабують окупанти».

У січні 1940 р. Радіо Ватикану неодноразово передавало повідомлення Хлонда про переслідування гітлерівцями євреїв і католицького кліру в Польщі. Цю інформацію згодом включили в доповідь польського уряду для Нюрнберзького трибуналу. Август Хлонд був єдиним кардиналом за всю війну, якого заарештувало гестапо.

Після приходу до влади в Польщі комуністів Католицька Церква, як і інші релігійні організації, стала зазнавати утисків. У 1953–1956 рр. кардинал Стефан Вишинський, якого пізніше назвали «примасом тисячоріччя», перебував під домашнім арештом. Пізніше становище Церкви покращилося, навіть стали будувати нові храми, як, наприклад, костьол Святого Духа у Вроцлаві. 1962 року примас брав участь у Другому Ватиканському соборі, що реформував католицизм.

1978 року краківського кардинала Кароля Войтилу обрали папою Римським. Це був перший поляк-понтифік. Для поляків обрання їхнього співвітчизника стало поштовхом до боротьби з атеїстичним режимом. Під час страйків у Польщі 1980 р. кардинал Вишинський виступав посередником у переговорах влади й профспілки «Солідарність».

Наприкінці 1980-х рр. папа Іоанн Павло II зробив усе можливе, аби зміна влади в Польщі відбулася ненасильно. Його переговори з генералом Войцехом Ярузельським привели до мирної передачі влади Леху Валенсі, який дістав папське благословення на проведення демократичних реформ.

Примасом Польщі в 1981–2009 рр. був кардинал Юзеф Глемп, при ньому папський нунцій у Польщі Юзеф Ковальчик провів масштабну реорганізацію адміністративних структур Церкви в Польщі. 28 липня 1993 р. був підписаний конкордат між Святим Престолом і Польською Республікою (ратифікований 1998 р.). 8 травня 2010 р. Юзеф Ковальчик посів кафедру архієпископа Гнєзна й примаса Польщі, а 17 травня 2014 р. його змінив Войцех Поляк — 85-й архієпископ Гнєзненський і примас Польщі.

Володимир Моїсеєнко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.