ХРИСТИЯНСТВО В ЕФІОПІЇ. Частина ІІ

Ефіопська ікона Богородиці

Дослідники Абіссінії

В Аксумському царстві була поширена давньоефіопська мова, або гьоез, що входить до групи ефіосемітських мов. Вона розвинулася з одного із південноаравійських діалектів, занесеного на територію країни переселенцями. Відома в епіграфічних пам’ятках починаючи з III–IV ст., на гьоез є багато перекладної та оригінальної літератури. До XІІI ст. перебувала у письмовому та усному використанні, потім була витіснена амхарською мовою. Сьогодні це мова Літургії Ефіопської Православної Церкви та Ефіопської Католицької Церкви.


Європейці почали вивчати ефіопську мову із XVII ст.: у 1603 р. іспанський єзуїт Пасу навчився писати нею, у 1681 р. німецький учений Людольф склав першу граматику.

У XIX ст. в Україні зароджується науковий інтерес до Ефіопії. У 1810 р. друкарня молодого Харківського університету випускає «Граматику» І. Орнатовського, де вперше згадується ефіопська мова. Але тільки через п’ять років перший українець, відомий просвітитель Закарпаття Михайло Поп (Лучкай), починає вивчення мов Ефіопії та Єгипту: амхарської, гьоез і коптської. У 1829 р. у Харківському університеті було введено викладання мови гьоез. Курс її читав латиною німецький учений Б. А. Дорн. Хоча в Харків він приїхав у віці всього 24 років, до цього часу він у себе на батьківщині, в Німеччині, вже захистив докторську ди­сертацію з ефіопської філології. Дорн більше відомий як арабіст і знавець інших східних мов і літератур. Його лекції слухав відомий український і російський історик М. І. Костомаров.
Аксум. Храм Ковчега Завіту. Фото О. М. Лідова
 У 1843 р. видатний дослідник Ефіопії француз А. д’Аббаді видав історію цієї країни. Два роки (1859–1861) Ефіопією подорожував чернець ордену капуцинів кардинал Г. Массаї, який написав 12 томів спогадів (видані в Римі у 1885–1895 рр.).
Дослідник Ефіопії А. д’Аббаді
У 1897 р. між Росією та Ефіопією були встановлені дипломатичні відносини. Негус (цар) Іоанн ІІ писав листи царю Миколі ІІ, називаючи його братом, передавав для нього подарунки. Своїх сина і дочку ефіопський правитель відправив на навчання до Росії і просив, щоб у Абіссінію направили православних місіонерів для навчання народу, обіцяв виділити землі в постійне володіння. У відповідь на це прохання було організовано кілька духовних місій.
З метою поселення на пропонованих землях їхало сюди й багато кубанських козаків. Шлях був важкий: спочатку на кораблі до Порт-Саїда, потім через Червоне море до Аддіс-Абеби, далі 33 дні караваном до Харара. Цікаві спогади про цю «операцію» написав генерал П. М. Краснов («Козаки в Абіссінії. Щоденник начальника конвою російської імператорської місії в Абіссінії»). Зокрема, він описує урочисту службу свята Різдва Христового в ефіопів у Харарі: «Вони співали урочисто і гарно “Різдво Твоє, Христе Боже наш”, “Діва днесь”, “Отче наш”…».
Боротьба Ефіопії за незалежність знайшла живий відгук у Росії. Було організовано збір коштів для надання медичної допомоги ефіопському народові. Навесні 1896 р. російський уряд направив у Ефіопію місію Червоного Хреста (до 1913 р. на території країни діяв госпіталь). У її складі перебував видатний мандрівник О. К. Булатович.

Отець Антоній

О. К. Булатович (ієросхимонах Антоній) —
російський вчений і релігійний діяч,
дослідник Ефіопії

Олександр Булатович народився в м. Орлі у 1870 р. Батько — генерал-майор Ксаверій Вікентійович Булатович, із потомствених дворян Гродненської губернії, помер близько 1873 р. Мати — Євгенія Андріївна Альбрандт, після смерті чоловіка залишилася з трьома дітьми: Олександром і двома його сестрами. Дитинство Олександра минуло в багатому маєтку Луциківка Марківської волості Лебединського повіту Харківської губернії. У 1884 р. він разом із матір’ю переїхав до Санкт-Петербурга.
Олександр Булатович навчався в Олександрівському ліцеї (1884–1891), який закінчив серед кращих випускників. Незабаром він подав прохання про видачу йому на руки документів і вступив на військову службу: 28 травня 1891 р. був зарахований добровольцем в лейб-гвардії гусарський полк.
У 1896 р. Булатович домігся свого включення в члени російської місії Червоного Хреста в Ефіопії, де став довіреною особою негуса Менелика II.
М. С. Леонтьєв, генерал-губернатор
просторих африканських земель (праворуч)
та його зброєносець

У квітні того ж року здійснив як кур’єр легендарний пробіг на верблюдах із Джибуті в Харар, подолавши відстань понад 350 верст гористою пустелею за 3 доби і 18 годин, що на 6–18 годин швидше, ніж професійні кур’єри. Коли він проходив через Данакільську пустелю, на нього напали кочівники й відібрали всі речі та мулів. Приречені на голодну смерть, Булатович і його супутники були врятовані відомим російським мандрівником М. С. Леонтьєвим, який проходив неподалік зі своїми людьми.
У 1897–1899 рр. Булатович був військовим помічником Менелика II.
Олександр Ксаверійович — перший європеєць, який перетнув з кінця в кінець Каффу (зараз — провінція Ефіопії). Згодом склав її перший науковий опис. Він також став другим європейцем, який виявив гирло річки Омо.
У Росії місія Булатовича була високо оцінена: він отримав срібну медаль від Російського географічного товариства за роботи з Ефіопії (1899). До речі, у книжковому зібранні видатного українського сходознавця А. Ю. Кримського зберігається рідкісна книга А. К. Булатовича «З військами Менелика ІІ (щоденник подорожей 1897–1899 рр.)», видана 1900 р. у Санкт-Петербурзі. У ній, зокрема, він описав ефіопську Великодню службу, зазначивши: «Богослужіння справило на мене незабутнє враження. Убога, злиденна обстановка, але який екстаз, яка сила віри у цих чорношкірих християн. Яка прониклива молитва, які зворушливі почуття сяють на обличчях самовідданих своїй релігії людей». Становить великий інтерес і опис природи — Гільдеських гір, перевалів, небезпечних річок під час їхнього розлиття навесні (це суперечить загальноприйнятій думці про те, що Африка — суцільна пустеля).
О. К. Булатович прагнув якомога ретельніше підготуватися до подорожі. Про це ми дізнаємося не тільки з його книги, а й з інших джерел. Так, професор В. В. Болотов, історик давньої Церкви, людина глибоких знань у своїй галузі, який володів багатьма новими й давніми східними мовами, зокрема гьоез і амхарською, 27 березня 1896 р. писав матері: «…з’явився абіссінський ієродиякон Габра Кристос і сказав мені, що мене хоче бачити гвардієць гусар Булатович, який їде в Абіссінію. Виявилося, з питанням: яку б граматику і лексикон амхарської мови дістати…». Успіхи його були, вочевидь, значні, бо через рік, коли О. К. Булатович теоретичну підготовку доповнив і поглибив практикою, той самий В. В. Болотов іншому адресату повідомляв: «…у Петербурзі в березні не було людини, яка «амаринья» розуміла б краще за мене. Тепер лейб-гусар корнет О. К. Булатович, який повернувся з Абіссінії, і говорить і трохи пише цією мовою».
О. Булатович «виявив рідкісні витривалість, хоробрість і присутність духу» в походах; негус Менелик вручив йому медаль і подарував леопардову накидку й лев’ячу гриву. Булатович склав багато цінних карт Ефіопії, які передав Всеросійському географічному товариству. Опублікований щоденник він свого часу подарував царю Миколі ІІ.
Священик із хрестом XII ст.
Фото О. М. Лідова
Після повернення на батьківщину в житті поручика лейб-гвардії гусарського полку знову відбувається зміна: на подив усіх, 1906 р. він прийняв чернечий постриг з ім’ям Антоній (під впливом Іоанна Кронштадтського) і подвизався на Афонському Андріївському подвір’ї в Петербурзі, викладав у семінарії. У 1910 р. поїхав на Афон. За його власним визнанням, до 1911 р. життя він вів «відлюдне, безмовне, самотнє, цілком був зайнятий своїм подвигом, за огорожу обителі ніколи не виходив, тримався осторонь від усіх справ, не знав, що робиться на білому світі, бо абсолютно ніяких журналів, ні газет не читав». У 1910 р. його «висвятили на ієромонаха», а на самому початку 1911 р. отець Антоній востаннє вирушив у Ефіопію, де хотів заснувати руську православну духовну місію і Афонське подвір’я.
Під час Першої світової війни був священиком у 16-му передовому загоні Червоного Хреста. У 1918 р. звернувся до патріарха Тихона з проханням дозволити піти на спокій, призначений йому раніше, оскільки становище його «зовсім тяжке». Прохання задовольнили, і Булатович поїхав у рідну Луциківку, де провів останній рік свого життя. Отець Антоній був убитий бандитами в ніч із 5 на 6 грудня 1919 р., захищаючи від пограбування невідому жінку. Похований у с. Луциківка. У 2009 р. на могилі встановлено й освячено гранітний хрест.
Хрещення ефіопа апостолом Филипом.
Фреска Троїцької надбрамної Церкви
Святої Успенської КиєвоПечерської Лаври

Поет Микола Гумільов

Він з дитинства захоплювався ефіопськими експедиціями О. Булатовича і був першим, хто зміг повторити його маршрут. 30 листопада 1909 р. поет вирушив з експедицією академіка В. Радлова: спочатку з Києва до Одеси, потім — до Константинополя («Я прочитав “Отче наш” у найсвященнішому із храмів — Св. Софії»), звідти — у Джибуті, потім у Абіссінію. Відомо, що Гумільов побував у Аддіс-Абебі на парадному прийомі у негуса. Можна вважати доведеними дружні стосунки, що виникли між молодим Гумільовим і досвідченим Менеликом II. У статті «Чи помер Менелик?» поет описав смути, що відбувалися при троні, й розкрив особисте ставлення до подій.
Метою експедиції було збирання етнографічної та зоологічної колекцій, записування пісень і легенд. Допомагав йому в цьому племінник — Микола Свєрчков. Очоливши караван із Харара в глиб країни («вісім днів від Харара я вів караван»), Гумільов писав: «У мене є мрія — пройти з Півдня на Північ Данкільську пустелю, розташовану між Абіссінією і Червоним морем, побачити там невідомі загадкові племена».
Богослужіння під відкритим небом в Ефіопії
У своєму «Африканському щоденнику» він згадує про величну простоту абіссінських пісень і ніжну музику племен галасів та ісів.
Удруге Гумільов відвідав Абіссінію в 1913 р. З цієї експедиції він привіз до Петербурга й подарував Музею антропології та етнографії цінну колекцію, яка за значенням стоїть на другому місці після колекції М. Миклухо-Маклая. Серед її експонатів — 250 фотопластинок, які були використані у фільмі «Африканське полювання» (Ленінградська кіностудія документальних фільмів, 1988 р.).
Поет привіз із мандрів і цінну абіссінську складану ікону із зображенням Діви Марії і Немовляти на одній половині та святого з відрубаною ногою — на другій, а також ікону-зображення цариці Савської. У вірші «Абіссінія» він з любов’ю пише про цю країну:
Между берегом буйного Красного моря
И суданским таинственным лесом видна,
Разметавшись среди четырех плоскогорий,
С отдыхающей львицею схожа, страна.

<…> Под платанами спорил о Боге ученый,
Вдруг пленяя толпу благозвучным стихом,
Живописцы писали царя Соломона
Меж царицею Савской и ласковым львом.

Микола Степанович зробив доповідь про поїздку в редакції журналу «Аполлон». А завдяки циклу зібраних і перекладених «Абіссінських пісень» Гумільов отримав визнання як поет. Його «Африканський щоденник» вважався загубленим, але був знайдений і опублікований 1999 р.
У поетичній збірці М. Гумільова «Шатро» є проникливі вірші про любов поета до цієї країни:

Оглушенная ревом и топотом,
Облеченная в пламя и дымы,
О тебе, моя Африка, шепотом,
В небесах говорят серафимы.

<…> И последняя милость, с которою
Отойду я в селенья святые,
Дай скончаться под той сикоморою,
Где с Христом отдыхала Мария.

* * *

До усього викладеного вище слід додати, що 2011 р. подорож Ефіопією здійснив відомий мандрівник, священик Федір Конюхов. Тож шлях у цю країну може бути новим паломницьким маршрутом.
Ніна Пархоменко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.