ХРИСТИЯНСЬКІ ЦЕРКВИ В МУЛЬТИКУЛЬТУРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Саме цій темі була присвячена богословська співбесіда між представниками Московського Патріархату та Євангелічної Церкви Німеччини, що проходила з 10 до 13 грудня 2012 р. у Ростові-на-Дону.

До складу делегації Руської Православної Церкви, що взяла участь у співбесіді, входили: голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату митрополит Волоколамський Іларіон (голова делегації), голова Синодального відділу релігійної освіти та катехізації РПЦ митрополит Ростовський і Новочеркаський Меркурій, заступник голови ВЗЦЗ МП ігумен Філарет (Булєков), виконуючий обов’язки секретаря ВЗЦЗ МП із міжхристиянських відносин протоієрей Димитрій Сизоненко, проректор Загальноцерковної аспірантури та докторантури імені святих рівноапостольних Кирила і Мефодія протоієрей Володимир Шмалій, проректор Санкт-Петербурзької православної духовної академії протоієрей Володимир Хулап, співробітник секретаріату ВЗЦЗ МП із міжхристиянських відносин священик Олександр Васютін, заступник проректора Московської православної духов­ної академії священик Антоній Борисов, проректор Київської духовної академії В. В. Бурега, співробітник секретаріату ВЗЦЗ МП із міжхристиянських відносин О. С. Сперанська.
Про співбесіду, що відбулася, ми розпитали проректора Київської духовної академії Володимира Вікторовича Бурегу:
— Для початку розкажіть про те, що собою являє Євангелічна Церква Німеччини.
— Євангелічна Церква Німеччини (ЄЦН) — це протестантська конфесія, яка у своєму нинішньому вигляді була створена порівняно недавно, в 1948 р. Вона є спадкоємицею Церков Реформації, що з’явилися в Німеччині у XVI ст. Тут варто пояснити, що, після того як Мартін Лютер виступив із протестом проти Католицької Церкви, на території сучасної Німеччини було створено багато Лютеранських Церков. До сере­дини XIX ст. вони не мали єдиного центру й були підпорядковані владі окремих німецьких князівств (а таких налічувалося близько 40). Усі ці Церкви були одна від одної незалежні. Починаючи з позаминулого сторіччя неодноразово робилися спроби об’єднати Протестантські Церкви Німеччини в єдиний союз, але зробити це вдалося лише в середині ХХ ст. Тоді й з’явилася ЄЦН. Точно кажучи, це не унітарна Церква, а об’єднання земельних Церков сучасної Федеративної Республіки Німеччини. Причому кожна з них, як і раніше, зберігає значну самостійність.
— А які Церкви входять у це об’єднання?
— До складу ЄЦН входять сьогодні представники трьох конфесій. По-перше, це, звичайно, Лютеранські Церкви. По-друге, це Церкви Кальвіністські (або Реформатські, тобто наступники швейцарської Реформації). А по-третє, це так звані «уніатські» Церкви. В Україні ми звикли називати «уніатами» греко-католиків. Але в Німеччині це слово має інше значення. Ще у XIX ст. деякі німецькі князі домог­лися того, що на території їхніх князівств Лютеранські й Кальвіністські Церкви об’єдналися в загальну структуру. Ось такі Церкви і прийнято називати «уніатськими» (тобто дослівно — «об’єднаними»). Вони вже не Лютеранські й не Кальвіністські, а є певним компромісом між традиціями німецької та швейцарської Реформації. До складу Євангелічної Церкви Німеччини входить сьогодні 23 земельні Церкви. ЄЦН об’єднує Церкви, які відрізняються одна від одної і за своїм віровченням, і за внутрішньою будовою, і за поглядами на сучасний світ. Тож, говорячи про ЄЦН, ми повинні розуміти, що вона не є єдиною конфесією. ЄЦН має спільні керівні органи (Синод, Раду й Церковну Конференцію). Головною особою в Євангелічній Церкві Німеччини є голова її Ради (це виборна посада, голова обирається терміном на шість років). Він виконує, головним чином, представницькі функції. А питання внутрішнього життя кожна із Церков, що входять в об’єднання, може вирішувати самостійно.
— Будь ласка, кілька слів про історію діалогу між Руською Православною Церквою і ЄЦН.
— Офіційний богословський діалог між РПЦ та ЄЦН було розпочато 1959 р. Він пройшов через цілий ряд серйозних випробувань. Я вже сказав, що ЄЦН було створено в 1948 р., але вже 1949-го Німеччина розділилася на дві держави: ФРН і НДР, між якими були досить напружені відносини. Спочатку Євангелічна Церква Німеччини зуміла зберегти свою єдність. До її складу входили Церкви як Західної, так і Східної Німеччини. Однак у 1961 р., після зведення Берлінської стіни й істотного загострення відносин між ФРН і НДР, був створений самостійний Союз Євангелічних Церков НДР. Лише 1990 р., після об’єднання Німеччини, цей Союз знов увійшов до складу ЄЦН. Тому склалося так, що в 1959 р. діалог був розпочатий з єдиною ЄЦН, однак після її фактичного поділу був розділений і діалог. Із 1961 р. окремо вівся діалог з ЄЦН і окремо — із Союзом Євангелічних Церков НДР. Після об’єднання Німеччини було відновлено й єдиний діалог з ЄЦН. Регламент діалогу передбачає проведення зустрічей (раз на три роки) почергово в Росії та Німеччині. На цих зустрічах обговорювалися найактуальніші теми, які розділяють протестантське і православне богослов’я: про Священне Передання, про апостольську наступність, про Церкву, про святість, про таїнства тощо. Ці питання постійно перебувають у центрі православно-протестантської дискусії.
— Тобто богословський діалог з лютеранами у ХХ ст. не був чимось зовсім новим у міжконфесійних відносинах?
— Діалог між православними і протестантами розпочався ще у XVI ст., коли лютерани прислали своє сповідан­ня віри Константинопольському патріарху Єремії II. Після цього патріарх направив до Німеччини три розлогі листи з докладним розбором лютеранського вчення. Тож зустріч православного світу з протестантським відбулася ще тоді. До речі, на той час Православ’я зустрілося з протестантизмом і на території Речі Посполитої. І це був один із викликів, на який прагнув відповісти і святитель Петро Могила. Але форма цілеспрямованого богословського діалогу народилася, звичайно, лише у другій половині XX ст. Головним завданням такого діалогу спочатку було прагнення з’ясувати позиції: у чому ми близькі, а в чому серйозно відрізняємося одне від одного. І цей діалог був досить насиченим і плідним.
— ЗМІ повідомляли, що в останні роки діалог між Руською Православною Церквою та Євангелічною Церквою Німеччини був під загрозою зриву. У чому полягала проблема?
— Відомо, що протестантський світ за останні 30–40 років вельми змінився у бік лібералізації. Ці процеси торкнулися і німецьких протестантів. У 2009 р. Головою Ради ЄЦН уперше за всю історію німецького протестантизму було обрано жінку — єпископа Євангелічно-Лютеранської Церкви Ганновера Маргот Кессман, яка з багатьох питань була давнім опонентом Православної Церкви. Її обрання на посаду голови Ради ЄЦН призвело до серйозного погіршення відносин між Московським Патріархатом та Євангелічною Церквою Німеччини. Фактично ці відносини опинилися на межі розриву. У листах, надісланих на адресу керівництва ЄЦН, митрополит Іларіон (Алфєєв) тоді висловлював стурбованість тими тенденціями, які дедалі більше набирали силу в західному християнстві. У 2009 р. були скасовані офіційні урочистості з нагоди 50-річчя богословського діалогу між РПЦ та ЄЦН (та й сам діалог був заморожений). Однак у 2010 р. Маргот Кессман подала у відставку, і новим Головою Ради ЄЦН був обраний єпископ Ніколаус Шнайдер. Після цього було вирішено продовжити діалог, але вже у новому форматі. Сьогодні РПЦ і ЄЦН прагнутимуть у рамках діалогу шукати відповіді на виклики сучасного світу, які хвилюють обидві сторони.
— Про що говорили цього разу на співбесіді?
— Саме нинішня співбесіда в Ростові-на-Дону стала прикладом нового формату. Вона було присвячена проблемі мультикультуралізму (тема, що дуже хвилює сучасну Європу). Відомо, що мультикультуралізм — це певна політична стратегія, спрямована на те, щоб інтегрувати в сучасне західне суспільство носіїв інших культур. Йдеться, насамперед, про мігрантів, вихідців із третього світу, кількість яких в Європі постійно зростає. Відомо, наприклад, що в Європі регулярно збільшується кількість мігрантів з азіатських та африканських країн. І це є серйозним викликом для європейців. Ставлення до стратегії мультикультуралізму в Німеччині зараз неоднозначне. Канц­лер Ангела Меркель відверто говорила про те, що ця стратегія фактично зазнала краху.
Під час зустрічі в Ростові-на-Дону прозвучали доповіді, що стосуються історії формування мультикультурного суспільства в Російській імперії, в Радянському Союзі, проблем мультикультурності в сучасній Росії. З німецького боку було представлено інформацію про стан справ у сучасній Німеччині: з чим стикаються християнські Церкви Європи в постійно змінюваному світі, які виробляють пастирські стратегії у зв’язку із формуванням усе нових і нових груп емігрантів.
— Якщо я Вас правильно зрозумів, тема екуменічних зустрічей зміщується від богословської проблематики до соціальної. І тут виникає питання про перспективи екуменічного руху: що чекає його в майбутньому?
— Екуменічний рух — це візитна картка ХХ ст., тобто століття, що минуло. Саме тоді народилося (і почасти було реалізовано) прагнення активізувати спілкування між різними християнськими конфесіями: по-перше, для того щоб краще пізнати один одного, а по-друге, для того щоб знайти шляхи до відновлення втраченої єдності християн. І, дійсно, спочатку цей рух сприймався з великим ентузіазмом, адже це було щось нове. Поява екуменічного руху означала перехід від жорсткої конфронтації між конфесіями до виваженого міжхристиянського діалогу. Я думаю, що в середині ХХ ст. здавалося, начебто всі глобалізаційні процеси й катастрофи самі підштовхують християн до взаємного зближення. Ініціатором цього руху був, насамперед, протестантський світ. Але і Православна Церква брала у ньому помітну участь. Крім того, слід мати на увазі, що в радянський час для Руської Православної Церкви участь в екуменічному русі була питанням виживання. (Відома історія про те, як митрополит Никодим (Ротов) тільки завдяки міжнародній підтримці зумів захистити Ленінградські духовні школи від закриття.) Тому в той час це сприймалося як певна вимушена міра. Після розпаду СРСР і краху залізної завіси ситуація змінилася. Нині всі чудово розуміють, що про жодне об’єднання Церков в осяжному майбутньому не може бути й мови. При цьому нової концепції екуменічного руху не сформульовано. Тож майбутнє екуменізму вельми туманне. Відомо, що Грузинська Православна Церква вийшла зі Всесвітньої Ради Церков, Єрусалимський Патріархат залишився там лише у статусі спостерігача. Крім того, у протестантському світі відбуваються процеси, які все більше віддаляють його від традиційного християнства. Сьогодні в багатьох протестантських конфесіях (зокрема і в Євангелічній Церкві Німеччини) прийнято жіноче священство. Допускається ординація жінок на дияконів, священиків та єпископів. Дедалі поширюється практика церковного благословення одностатевих шлюбів. Православна Церква із цим погодитися не може й активно проти цього виступає, що призводить до ускладнень у міжхристиянському діалозі.
Усі, хто бере участь в екуменічних контактах, розуміють, що необхідні якісні зміни в самому цьому русі. Якщо говорити про нашу співбесіду в Ростові-на-Дону, то з боку ЄЦН прозвучали серйозні побоювання щодо перспектив християнства в Європі. Адже в Німеччині кількість практикуючих християн постійно скорочується, зростають секулярні тенденції. Тому християни в Західній Європі все частіше говорять про необхідність спільно протидіяти загрозам сучасного світу. В одній із доповідей у Ростові прозвучала думка про те, що зараз уже не час сперечатися про богословські тонкощі, а потрібно докладати спільних зусиль, аби зберегти християнську ідентичність Європи. Можливо, саме це занепокоєння стане новим стимулом для екуменічних контактів.
Бесіду вів архімандрит Лонгин (Чернуха)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.