ХРАМ ТА ПАРАФІЯНИ

Ірпінський Свято-Микільський храм, розташований на території На­ціонального університету державної податкової служби України, — осередок духовної просвіти майбутніх «митарів», та й не тільки їх. Фундаментальна й красива будівля церкви підноситься над землею і символічно, і буквально: її важко не помітити, а ще складніше — пройти повз, не зайшовши хоча б ненадовго.

Побудували храм у дуже короткий, як для такої споруди, термін — практично за півроку. «За підтримки податкової адміністрації швидко побудували. Почали влітку 1999-го, а вже 19 грудня Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир звершив чин освячення храму в ім’я святителя Миколая Чудотворця, — розповідає настоятель, протоієрей Андрій Клюшев. — Цього чекали з нетерпінням і парафіяни, і я…»
До призначення настоятелем отець Андрій служив четвертим священиком у Свято-Іллінській церкві (на Подолі), першій, побудованій у столиці Київської Русі. «Це чудовий храм, — згадує батюшка. — І я трохи засмутився, коли під час святкування Пасхи мені повідомили про призначення в тоді ще не побудований храм в Ірпені. При­їхавши, на тому місці, де зараз церква, я знайшов… лише цоколь. Але, як православний, відчув, що це дано мені не просто так, а промислительно». Молодий настоятель сприйняв призначення в храм при Українському фінансово-економічному інституті (так тоді називався вуз) «як можливість спілкуватися, працювати з молоддю». За час служіння отець Андрій зміг добитися включення в програму вузу предмета «основи християнської культури». Крім того, він регулярно проводить із курсантами профілактичні бесіди на теми «Сучасні загрози для молоді», «Шкідливі звички». А кілька років тому в Ірпені навіть виник православний скаутський загін. Отець Василій (другий священик парафії) викладає релігієзнавство в коледжі при університеті.
«Єдине, що засмучує зараз, так це пасивність серед православних, — зізнається протоієрей Андрій Клюшев. — Роботи, планів — дуже багато, а ось однодумців і помічників мало». Настоятель говорить, що лише один відсоток студентів відвідує богослужіння, і з сумом додає: «Та й то… не впевнений». Приходять, головним чином, ті, у кого в родині хоч хтось воцерковлений. «Зате під час сесії багато хто заходить помолитися, поставити свічку. (Сміється.) Я, до речі, не прихильник того, що всіх потрібно тягнути в храм. Для мене чужий формалізм, до таїнств Церкви краще підходити усвідомлено». Перед Хрещенням або Вінчанням у храмі обов’язково проводять огласительні бесіди. «Зараз нерідко хрестять дітей, щоб їх “не зурочили”, щоб “не хворіли”, навіть дорослі приходять, чекаючи якихось бонусів, — розповідає отець Андрій. — Ставлення до таїнств у жодному разі не повинно бути споживацьким. Церква — не бюро добрих послуг».
Важко заперечити, що усвідомлений вибір — це важливо. Нещодавно, наприклад, у храм в ім’я святителя Миколая прийшли… росіяни з Узбекистану. «Звернулися хлопець і дівчина з проханням хреститися, — розповідає настоятель. — Я запитую: “Навіщо це вам?”. Хлопець відповів, що хреститися в Узбекистані — це проблема, а дівчина сказала, що хоче бути із Христом, що сподівається сама змінитися. Ось це — усвідомлений підхід!» Блага надія, як відомо, не осоромлює. Це відчуває багато хто з людей, які несуть послух у храмі та свідомо зробили крок до Бога.
Вадим (34 роки, інженер зв’язку), читає на криласі. Після богослужіння, за бесідою, зізнається, що Православ’я змінило його світогляд. «Я став інакше мислити, і душа моя заспокоїлася», — говорить Вадим. У Свято-Микільський храм він прийшов не одразу. У 16 років потрапив до секти ієговістів. «Ми слухали проповіді, читали журнал “Вартова вежа”, Біблію, готували доповіді… Мені подобалося спочатку, — згадує православний читець, який перебував у секті 12 років. – Однак поступово у мене виникли серйозні сумніви щодо їхнього віровчення, я не отримував відповідей на безліч моїх питань… Промислом Божим познайомився із православним дияконом Андрієм Глущенком — моя дружина і його матушка опинилися в одній лікарняній палаті. Зав’язалося спілкування і… я знайшов те, що шукав. Так тривало кілька років, поки ієговісти не висунули ультиматум: або їхня громада, або православний диякон. Я не люблю приймати квапливих рішень, але вибрав піти із секти, про що не шкодую…» Хоча спочатку Вадиму було важко, самотньо — багато друзів-ієговістів перестали з ним навіть вітатися.
Шлях літніх півчих Валентини та Леоніда до храму виявився, як це часто буває, сповнений скорботи. Смерть мами Леоніда (яка наполягла у 1984 р. на його вінчанні з Валентиною — подвиг, як на ті часи), неприємні побутові перипетії, аварія, після якої Валентина стала інвалідом… «Бог знає, навіщо нам це все, — бере мажорну ноту півча. – Якби не сталося так, була б я хтозна-де, а не вдома, займалася б суєтним, зовнішнім, а не молитвою». Леонід і Валентина вважають молитву головним заняттям, і одне лише це говорить про глибокі внутрішні зміни, що відбулися в них з того часу, як священик несподівано благословив Валентину молитися за маму Леоніда. «Ми запросили батюшку для відспівування на дев’ятий день після смерті мами. Тоді скорбота була нестерпна, а його слова прозвучали, наче грім», — згадує Валентина. «Чому саме я?» — задалася питанням вона і, в міру воцерковлення, отримала відповідь.
«Важко говорити про час життя без Бога, — із сумом зазначає псаломщиця Лариса (54 роки). — Я настраждалася в дитинстві, вийшла заміж, у мене народився син, проте, для чого живу і чому живу саме так, я не усвідомлювала. Сімейне життя не складалося… Якось моя мама дала мені Новий Завіт: я спершу не хотіла читати, але поступово зацікавилася. Зранку, бувало, посварюся з чоловіком, а на роботі, як випаде вільна хвилинка, читаю… От і повірила апостолу, що не повинна дружина панувати над чоловіком, і до церкви ходити стала… З часом налагодилися стосунки в сім’ї, і я рада, що йду до Бога, що допомагаю іншим. Сенс знайдено».
Ровесниця Лариси, півча церковного хору Людмила прийшла в храм у 2000 р., слідом за старшим сином Тимофієм. Він тоді зламав ногу, йому було накладено гіпс, але це не завадило хлопцеві прийти в храм. Син сказав: «Ходімо!..». І серце матері не могло не відгукнутися. Живучи понад 30 років тому в Казахстані, вагітна Людмила опинилася перед загрозою викидня, а її мама молилася святителю Миколаю, перед єдиною іконою із затертим образом, хотіла «онука Миколку». Лариса назвала сина Тимофієм, хоч і відчувала докори сумління. А з часом — на похоронах матері — з’ясувалося, що на тій іконі зображений… Господь Іісус Христос. Така ось розрада з небес.
«Православна Церква істинна й велична. Шкода тільки, що багато людей не бачать цього, будучи засліплені то патріаршим годинником, то архієрейським автомобілем. Сумно, що якісь елементи розкоші стають спокусою для неофітів і атеїстів. Особисто мені віра дає відчуття свободи, Божого Промислу. І це, мабуть, найважливіше в земному житті», — говорить настоятель Свято-Микільського храму отець Андрій, надзвичайно діяльна й досить освічена людина. 

ПЕРЕОБЛАЧЕННЯ

Настоятель Свято-Микільського храму (м. Ірпінь) отець Андрій вважає місіонерство на природі своїм другим покликанням Батюшка відповів на деякі наші запитання:
— До призначення настоятелем Свято-Микільського храму в Ірпені Ви служили в одній з найвідоміших церков Києва — Свято-Іллінській (на Подолі). Де вигідніше служити — в столиці чи в передмісті?
— А що вважати вигодою? (Посміхається.) Вас цікавить матеріальна сторона?
Неправильно і сумно все вимірювати і пов’язувати виключно з грішми… Настоятельське служіння — це, в певному сенсі, зростання для священика, можливість для його більшої самореалізації. Крім того, до Ірпеня я жив у великих містах (сам родом з Одеси) і відразу зрозумів, що природа передмістя піде на користь моїй родині. Так, можливо, я щось і втратив, однак це було того варте. Хоча є й труднощі.
— Які? Що не виходить?
— Наприклад, у нас немає окремого приміщення для недільної школи, для Хрещення… На цю тему були й залишаються одні розмови, на жаль. Уже й проект затвердили, але поки він лише на папері… Я не нарікаю, на все воля Божа. Ось проводимо щонеділі заняття з дітьми в корпусах податкової академії. А три роки тому приєдналися до православного скаутському руху. До речі, місіонерство на природі — дуже результативний підхід у роботі з молоддю.
Не раз доводилося стикатися із ситуаціями, коли люди відверталися від нашої церкви, тому що в ній «правили бал» бабусі, які нібито багато знають про те, як одягатися, ставити свічки, поводитися у храмі.
— Хіба культурою поведінки у православному храмі можна знехтувати?
— Ні, звичайно. Однак тим більше не повинні нехтувати цією культурою ті, хто вже стоїть у храмі. Не слід навантажувати інших. Ось тоді люди ходитимуть у православні храми… Адже трапляється, що йдуть і від нас. Один парафіянин якось став дуже пиячити, й жодні напоумлення йому не допомагали. В результаті дочка відвела його до протестантського реабілітаційного центру. Тепер він не п’є, за нього там моляться, суворо контролюють, а він зі мною листується по Інтернету. Подіб­ні випадки — біль для священика… На щастя, у нас з’являються схожі центри, але з іншими методами, заснованими на двох видах діяльності — праці та молитві. Традиційний православний підхід.
Підготували Наталія Міненкова, В’ячеслав Дарпінянц

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.