ХРАМ, ПОБУДОВАНИЙ У БОГОБОРЧІ ЧАСИ

З історії нам добре відомо, що період після жовтневого перевороту 1917 р. виявився для Православної Церкви надзвичайно важким. Більшість храмів та монастирів було або закрито, або взагалі знищено. Чимало священнослужителів кинули до в’язниць, багатьох розстріляли.
Але навіть тоді у деяких селах усе ж поставали нові храми. Відверто кажучи, коли я вперше почув про таке, то не повірив. У тому, що це справді так, мене переконала керуюча справами Бориспільської районної ради Київської області Ольга Григорівна Малишевська.

Наприклад, у с. Лебедині, що неподалік Борисполя, є церква на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Цей храм споруджено на межі 1921–1922 рр.

З УСТ ПРЕДСТАВНИКА ВЛАДИ
— Справді, у вересні 1921 р., якраз на свято Різдва Пресвятої Богородиці, у Лебедині розпочали роботи зі спорудження церкви, — розповідає О. Г. Малишевська. — А вже менш ніж через півроку, у лютому 1922-го, на свято Стрітення Господнього, її було освячено. Звичайно ж, виникає запитання: «Як так сталося, що радянська влада допустила спорудження і діяльність церкви у селі, розташованому біля Києва?». Однією з версій відповіді на нього є те, що Лебедин та кілька інших сусідніх сіл були не дуже доступними — навколо них лежали непрохідні болота. І атеїстична влада до них дійшла, так би мовити, не одразу. До речі, місцеві дослідники-аматори з власної ініціативи спробували деякий час тому зазирнути в минуле, написавши «Коротку історію Лебединської церкви». Згадана робота здійснена завдяки зусиллям групи жителів Лебедина на чолі з колишньою старостою парафії О. Я. Титаренко. Текст складає кілька сторінок машинопису. Ольга Яківна понад 20 років добросовісно трудилась на церковній ниві. Від 1988 р. вона була старостою громади, тривалий час виконувала обов’язки церковного скарбника. А створена під її керівництвом «Коротка історія Лебединської церкви» є на сьогоднішній день чи не єдиним документом дослідницького характеру про цей храм. Саме із цієї «Короткої історії…» ми довідуємося, що загальне керівництво будівельними роботами у 1921 р. здійснював священик на прізвище Стецюра. Теслярні роботи проводились під орудою Кузьми Дігтяря. Столярні роботи здійснювали місцеві майстри на чолі з учителем праці місцевої школи Храпчинським. Споруджували церкву на пожертвування (в основному зерном) мешканців села. У «Короткій історії Лебединської церкви» йдеться й про те, що хреста, виготовленого власноруч, на маківці церкви встановлював Наум Яременко. Люди, які зібралися довкола, хором повторювали молитву: «Господи, помилуй!», аж поки Наум Яременко, завершивши цю богоугодну справу, не зліз на землю.
У часи колективізації, коли почалося створення колгоспів, проведення богослужінь у церкві було заборонено. А приміщення храму стали використовувати як комору для зберігання зерна. Вдруге церкву було відкрито для богослужінь під час фашистської окупації. До речі, варто звернути увагу на такий цікавий, так би мовити, збіг обставин. Хоча, як ми знаємо, у Бога просто так нічого не буває. Окупанти увійшли до Лебедина 21 вересня 1941 р., якраз на храмове свято. А в 1943-му, знову ж таки 21 вересня, німці залишили село. «Загроза закриття над храмом у Лебедині нависала неодноразово, — продовжує розповідь О. Г. Малишевська. — Зокрема, уже наприкінці існування радянської влади, у часи перебудови, черговий раз постало питання про недоцільність існування церкви в Лебедині. Формальною причиною було нібито її перебування в аварійному стані. Але кілька лебединських жінок-пенсіонерок поїхали з настійними клопотаннями до Києва, до різних державних установ, від яких залежала доля церков. І з Божою допомогою цим мужнім жіночкам вдалося виклопотати дозвіл на реставрацію храму. І наприкінці 1980-х років цю так звану «реставрацію» було проведено. Фактично на місці старої церкви на честь Різдва Пресвятої Богородиці жителі Лебедина спорудили нову, уже не дерев’яну, а цегляну. Більше того, скажу, і для когось це буде дуже дивним, що фінансову допомогу у будівництві цегляної церкви надав і Бориспільський райвиконком, який на той час очолював нині покійний Григорій Олександрович Кириленко. А мені це достеменно відомо, — зазначає О. Г. Малишевська, — бо тоді я обіймала посаду секретаря райвиконкому й відала питаннями релігій у районі. Так що войовничими атеїстами були не всі».  
СВЯЩЕНИК ОЛЕКСАНДР ЖОВНОДІЙ
Коли ми з керуючою справами Бориспільської районної ради Київської області Ольгою Григорівною Малишевською прибули до Лебедина й під’їхали до церкви, настоятель храму протоієрей Олександр Жовнодій якраз розчищав сніг на доріжці церковного подвір’я. Познайомившись із батюшкою, я попросив у нього лопату й теж взяв посильну участь у цій справі. Потім зайшли до храму. Отець Олександр з любов’ю показував нам внутрішнє облаштування церкви, розповідав про ікони, доброзичливо говорив про тих людей, які у далеких 1920-х роках звели в Лебедині цей храм Божий. 

Отцю Олександру 73 роки. Скільки себе пам’ятає, пов’язаний з вірою в Бога, із Церквою Христовою. Таким його виховали батьки. 

— Я сам із Бобрика Броварського району Київської області, — розповідає батюшка. — До церкви почав ходити ще змалку — мати мене за руку водила.
У школі учні й особливо вчителі з мене кепкували: «Он дивіться на Жовнодія. У церкву ходить! Бач, який святий!». Інколи я не витримував таких моральних знущань, навіть тікав зі школи.

Якось батьки повезли мене у Києво-Печерську Лавру. По дорозі я запам’ятав номер трамвая — 30-й. Потім я не­одноразово саме цим трамваєм їздив до Лаври. У монастирі міг пробути кілька днів, поки не побачить хтось із нашого села.

— Ваш Сашко, — кажуть, — там у Лаврі сидить.
Тоді батьки приходили й забирали мене.
Батьків час від часу викликали до школи, намагалися переконати чи умовити їх, щоб мене до церкви не пускали. А мати вчителям казала: «Невже у церкві вчать чогось поганого? Хіба там вчать красти чи обманювати? Навпаки, у церкві навчають доброго. То для чого ж ви дитину мучите?»…

У Лебедині отець Олександр Жовнодій служить з 1989 р. Його попередником був священик Георгій Смирнов. Саме на долю отця Георгія випала уже згадувана так звана «реставрація» церкви. Коли у черговий раз постало питання про знесення храму через його нібито аварійний стан, місцеві активісти зуміли виклопотати дозвіл на капітальний ремонт. І 1987 р. лебединці фактично збудували новий храм. Зовні вони обклали його цеглою. Середину ж розібрали і всі внутрішні роботи здійснили заново.

— Споруда старої церкви, як виявилося під час тих реставраційно-будівельних робіт, була далеко не в аварійному стані, — розповідає отець Олександр. — Коли дійшли до верха, все з храму винесли… Коли ж почали церкву розбирати, а там усе дубове, обковане! Майстри, які здійснювали ці роботи, говорили, що вона ще б 200 років стояла.
Продовжуючи справу отця Георгія, отець Олександр багато сил та енергії віддав облаштуванню та збереженню Лебединського храму. Зокрема, батюшка власноруч зробив іконостас. Як він сам говорить, день і ніч пиляв, вирізав, видов­бував… Особисто ікони розвішував.
— Батюшко, а якою є громада зараз? Чи багато людей приходить на богослужіння? — запитую отця Олександра.
— На богослужіння, особливо на свята, — відповідає батюшка, — приходить, буває, чоловік 30–50, інколи — 80. А на Пасху вже «незліченне» число. Взимку, на жаль, храм майже порожній — дві-три особи.

— На службу до храму приходить мало людей, богослужіння відбуваються не щодня. Чим займається сільський священик у, так би мовити, вільний від богослужінь та духовних справ час?
— Якщо у мене немає богослужіння чи якихось треб, наприклад восени, то я іду на болото, ріжу лозу. У мене є форма — я плету кошýлі. Свічки виливаю. Взимку сніг біля церкви одкидаю. Займаюсь реставруванням книжок… Я ж, перед тим як стати священиком, працював фрезерувальником на заводі «Арсенал» у Києві, а далі був і шиноремонтником, і художником. Як у народі кажуть: «І швець, і жнець, і на дуді гравець». А щоб ходити до храму на богослужіння, доводилося вдаватися до хитрощів. Наприклад, кажу колегам, що пішов на нафтобазу, а сам — через паркан і в церкву побіг. А до церкви три кілометри! До речі, у ті далекі вже часи я чотири місяці служив у Володимирському соборі — і ніхто не знав.

— З ваших колег ніхто не знав?
— Ніхто не знав. Потім таки хтось побачив і співробітникам розповів: «Наш художник там, у церкві, кричить на весь собор!». Так що мій шлях до священства позначений різноманітними поневіряннями.

ВДЯЧНІСТЬ ВІД ПАРАФІЯН
Справді, багатьма життєвими шляхами провів Господь протоієрея Олександра Жовнодія. Сам же отець Олександр, повністю покладаючись на волю Божу, дякує Творцеві за все, що було, що є і що буде у його житті.
Говорить один із парафіян Лебединського храму на честь Різдва Пресвятої Богородиці Роман Миколайович Посенко:
— Батюшка у нас гарний. За громаду й за церкву вболіває серцем і душею. Протягом багатьох років він активно та наполегливо несе людям слово Боже, залучаючи їх до віри Христової. Отець Олександр намагається робити все від нього залежне, щоб люди мали чисті душі, чисті серця, чисті помисли. Щоб вони ходили на богослужіння, сповідувалися і причащалися, робили реальні кроки для спасіння своїх душ.  

Володимир Татаренко,
автор і ведучий радіопередачі «Благовіст»
Національної радіокомпанії України

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.