ГУРТОЖИТОК ЛЮБОВІ

Блаженні убогі духом… (Мф. 5: 3). З цієї фрази починаються заповіді блаженства. Неодноразово я стикалася з її тлумаченням, та одного чудового дня переді мною раптом наяву відкрилася нова несподівана грань духовної убогості. Однак розпочну по порядку…

Ми, група волонтерів під керівництвом координатора поїздок у дитячі будинки Аліни Недашківської, вирушили у м. Конотоп Сумської області з метою відвідати спеціалізований інтернат, де живуть жінки та дівчата віком від 4 до 35 років зі статусом непрацездатності. Причина настільки страшного «діагнозу» в кожної з них своя: хтось страждає на шизофренію, синдром Дауна чи аутизм, когось долають напади епілепсії, у когось — явні ознаки божевілля та затримки розвитку. Досвіду роботи з такими людьми у нас не було, тому перед зустріччю нервували, а хвилини знайомства спричинили в багатьох заціпеніння і навіть страх. Як заговорити із жінкою, яка, сидячи на лавочці, ритмічно й безупинно розгойдується? Про що запитати дівчинку з відсутнім поглядом? Часу на роздуми не було. Ми приїхали працювати і, відкинувши емоції, стали готувати майстер-класи.
Спільна праця творить дива. З величезним інтересом дівчата включилися у роботу. Вони створювали аплікації з природних матеріалів, складали фігурки орігамі, збирали конструктори й пазли, розмальовували зображення Ангелів. Але що мене вразило найбільше — це ступінь їхньої довіри до нас, чужих для них людей, яких вони бачили вперше у житті. Здорова людина (чомусь захотілося цю фразу взяти у лапки) перед обличчям нового знайомого поводиться, як правило, досить стримано. Вона придивляється, прислухається, оцінює ситуацію, розкривається неквапом, обережно, лише відчувши наявність чогось спільного, об’єднуючого з новачком. А тут прийняті правила обережності розлетілися вщент. У робочій кімнаті панувала така атмосфера відкритості й цілковитої душевної щирості, аж розум відмовлявся вірити, що таке може бути. Дівчата невпинно нас обіймали, цілували нам руки, дякували так, наче ми привезли їм незліченні скарби. І так поводилися всі мешканці цього дивного гуртожитку любові!
Потім я думала… Багато думала про те, наскільки невідомі й незбагненні шляхи Любові. Чому Любов знаходить собі простір у обмеженому розумі й оминає так званий здоровий глузд? Чому людям, в яких усе добре з головою, так складно будувати стосунки одне з одним, і чому людина божевільна без зусиль руйнує бар’єр замкнутості і з легкістю входить у простір твого серця? Як розгадати цю таємницю?
Тут варто повернутися до початку моїх роздумів і згадати заповідь блаженства: Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне (Мф. 5: 3). Мені здається, що розгадка широти душі дівчаток лежить у розумінні цієї заповіді. Їхня загальна властивість — непідробна простота, відсутність зарозумілості, амбіцій та бажання щось із себе показати, якось про себе заявити, бути кимось, ким ти насправді не є. Вони гранично чесні одна з одною і перед самими собою. Вони — вічні діти, які застиглі у часі і зберегли в собі безпосередність і радість дитячого світосприйняття. Вони — судини, які в змозі прийняти в себе ріки любові. Любов живе у простоті, недосвідченості їхніх сердець. Їй там легко і вільно. А в наших серцях їй тісно. Забагато в них думок про нас самих, забагато порожніх бажань і цілей, турбот і суєти. Як навчитися жити так, щоб, зберігши розум, ми не позбулися духовної убогості?

Ольга Стоянова, волонтер руху «Молодість не байдужа»
при Синодальному відділі УПЦ у справах молоді

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.