ГОВОРЯТЬ ГЕРОЇ КНИГ ДОСТОЄВСЬКОГО

«Сон смішної людини».


Оповідач:

— …Я бачив істину, я бачив і знаю, що люди можуть бути прекрасними й щасливими, не втративши здатності жити на землі. Я не хочу і не можу вірити, щоб зло було нормальним станом людей… я бачив істину, — не те щоб віднайшов розумом, а бачив, бачив, і живий образ її сповнив душу мою навіки… Головне — люби інших як себе, ось що головне, і це все, більше зовсім нічого не потрібно…

«Зневажені і скривджені».


Іван Петрович:

— Добрі люди й не чекають, щоб їм спершу робили, Неллі. Вони й без цього люблять допомагати тим, хто цього потребує. Годі, Неллі; на світі дуже багато добрих людей. Тільки твоя біда в тому, що ти їх не зустрічала й не зустріла, коли було треба.

«Ідіот».


Князь Лев Миколайович Мишкін:

— Я… повертаючись до готелю, наштовхнувся на жінку з немовлям. Жінка ще молода, дитині тижнів шість буде. Дитя їй і посміхнулося, за її спостереженнями, вперше від свого народження. Дивлюся, вона так побожно-побожно несподівано перехрестилася. «Що ти, кажу, молодице?»… «А ось, каже, так само, як буває материна радість, коли вона першу від свого немовляти посмішку запримітить, така ж буває і в Бога радість щоразу, коли Він з Неба побачить, що грішник перед ним від усього свого серця на молитву стає». Це мені жінка сказала, майже цими ж словами, і таку глибоку, таку тонку й істинно релігійну думку, таку думку, в якій вся сутність християнства разом висловилася, тобто все поняття про Бога як про нашого рідного батька та про радість Бога про людину, як батька про своє рідне дитя, — найголов­ніша думка Христова! Проста жінка! Правда, мати…

«Злочин і кара».


Семен Захарович Мармеладов:

— Жаліти! навіщо мене жаліти!.. Навіщо жаліти, кажеш ти? Так! мене жаліти немає за що! Мене розіп’яти треба, розіп’яти на хресті, а не жаліти! Але розіпни, судде, розіпни й, розіп’явши, пожалій його! І тоді я сам до тебе піду на розп’яття, бо не веселощів прагну, а скорботи і сліз!.. Чи думаєш ти, крамарю, що цей півштоф твій мені насолоду приніс? Скорботи, скорботи шукав я на дні його, скорботи і сліз, і пізнав, і знайшов; а пожаліє нас Той, Хто всіх пожалів і Хто всіх і вся розумів, Він єдиний, Він і суддя. Прийде у той день і запитає:

«А де донька, що мачусі злій і сухотній, що дітям чужим і малолітнім себе віддала? Де донька, що батька свого земного, п’яницю непотребного, не жахаючись звірства його, пожаліла?» І скаже: «Прийди! Я вже простив тебе раз… Простив тебе раз… Прощаються ж і нині всі гріхи твої численні, за те, що полюбила багато…» І простить мою Соню, простить, я вже знаю, що простить… Я це нещодавно, як у неї був, в моєму серці відчув!.. І всіх розсудить і простить, і добрих і злих, і премудрих і сумирних…

І коли вже закінчить над усіма, тоді скаже й нам: «Виходьте, скаже, й ви! Виходьте п’яненькі, виходьте слабкенькі, виходьте соромітники!» І ми вийдемо всі, не соромлячись, і станемо. І скаже: «Свині ви! образу звіриного й печаті його; але прийдіть і ви!» І возглаголять премудрі, возглаголять розумні: «Господи! навіщо цих приймаєш?» І скаже: «Тому їх приймаю, премудрі, тому приймаю, розумні, що жоден з цих сам не вважав себе гідним цього…» І простягне до нас руки Свої, і ми припадемо… й заплачемо… і все зрозуміємо! Тоді все зрозуміємо!.. і всі зрозуміють… Господи, нехай прийде Царство Твоє!

«Підліток».


Макар Іванович Долгоруков:

— Всяка травинка, всяка комашка, мураха, бджола золота, всі на подив знають дорогу свою, не маючи розуму, про таїну Божу свідчать, безперервно звершують її самі. Все є таємницею, в усьому таємниця Божа. У кожному дереві, в кожній билинці ця сама таємниця міститься. Чи пташка мала співає, чи зірки всім сонмом на небі сяють вночі — все єдина це таємниця однакова… Краса несказанна скрізь! Тихо все, повітря легке; травиця росте — рости, травице Божа, пташка співає — співай, пташко Божа, немовля у жінки на руках пискнуло — Господь з тобою, крихітне людське створіння, рости на щастя, дитинча!.. Добре на світі, милий!.. А що таємниця, то воно тим навіть і краще; страшно воно серцю і дивно; і страх цей є провісником веселості серця; все в Тобі, Господи, і я сам в Тобі, і прийми мене!..

«Біси».


Степан Тимофійович Верховенський:

— …Я все моє життя брехав. Навіть коли говорив правду. Я ніколи не говорив для істини, а тільки для себе, я це й раніше знав, але тепер тільки бачу… Головне в тому, що я сам собі вірю, коли брешу. Найтяжче, в житті жити й не брехати… і… і власній брехні не вірити, так, так, ось це саме! Але зачекайте, це все потім…

— Друзі мої, — промовив він, — Бог уже тому мені необхідний, що це єдина істота, яку можна вічно любити…

— Моє безсмертя вже тому необхідне, що Бог не захоче допустити неправди й зовсім загасити вогонь любові до Нього, який раз спалахнув у моєму серці. І що дорожче любові? Любов вища буття, любов — вінець буття, і як же можливо, щоб буття їй не корилося? Якщо я полюбив Його і зрадів любові моїй — чи можливо, щоб Він погасив і мене, і радість мою і обернув нас на нуль? Якщо є Бог, то і я безсмертний!..

— Єдина вже повсякчасна думка про те, що існує щось безмірно справедливіше і щасливіше, ніж я, вже сповнює і мене всього безмірною радістю і — славою, — о, ким би я не був, що б не зробив! Людині набагато необхідніше, ніж власне щастя, знати і щомиті вірувати в те, що десь вже є досконале і спокійне щастя, для всіх і для всього… Весь закон буття людського лише в тому, щоб людина завжди могла схилитися перед безмірно великим. Якщо позбавити людей безмірно великого, то не стануть вони жити, і помруть з відчаю. Безмірне й нескінченне так само необхідне людині, як і та мала планета, на якій вона живе… Друзі мої, всі, всі: нехай живе Велика Думка! Вічна, безмірна Думка! Всякій людині, ким би вона не була, необхідно схилитися перед тим, що є Великою Думкою. Навіть найнікчемнішій людині необхідно хоча б щось велике.

«Брати Карамазови».


Старець Зосима:


— Любіть усе творіння Боже, і цілісно, і кожну піщинку зокрема. Кожен листочок, кожен промінь Божий любіть. Любіть тварин, любіть рослини, любіть всяку річ. Будеш любити всяку річ і таємницю Божу осягнеш в речах. Осягнеш одного дня і вже безустанно станеш її розпізнавати все дальше й більше, з дня на день. І полюбиш нарешті весь світ цілковито, всесвітньою любов’ю.

«Брати Карамазови».


Альоша Карамазов:

— Панове, ми скоро розлучимося… І що б там не сталося з нами потім в житті, хоча б ми і двадцять років потім не зустрічалися, — все‑таки пам’ята­тимемо про те, як ми ховали бідного хлопчика, в якого колись кидали камінням, пам’ятаєте, там біля місточка? — а потім так усі його полюбили. Він був славний хлопчик, добрий і хоробрий хлопчик, відчував честь і гірку батьківську образу, проти якої і повстав.

Отже, по‑перше, пам’ята­тимемо його, панове, все наше життя. І хоча б ми були зайняті найважливішими справами, досягли почестей чи втрапили б у якесь велике нещастя, — все одно не забувайте ніколи, як нам було якось тут добре, всім разом, об’єднаним таким хорошим і добрим почуттям, яке й нас зробило на цей час любові нашої до бідного хлопчика, можливо, кращими, ніж ми є насправді… Знайте ж, що нічого немає вищого і сильнішого, і здоровішого, і кориснішого для подальшого життя, як добрий якийсь спогад, і особливо винесений ще з дитинства, з рідного дому.

Вам багато говорять про виховання ваше, а ось який-небудь отакий прекрасний, святий спогад, збережений з дитинства, можливо, найкраще виховання і є. Якщо багато набрати таких спогадів з собою в життя, то спасена людина на все життя. І навіть якщо й один тільки добрий спогад з нами залишиться в нашому серці, то й той може послужити коли-небудь нам на спасіння.

«Брати Карамазови».


Альоша Карамазов переповідає слова старця Зосими:

— За людьми безперервно треба, як за дітьми, ходити, а за деякими, як за хворими в лікарнях…

Підготували: монахиня

Євтропія (Бобровнікова),

Ірина Бутузова

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.