ГОВОРЯЧИ ПРО ГНІВ, ЗГАДАЄМО ПРО БОГА

Під час подорожі ізраїльтян по пустелі гнів Божий часто розгорався у відповідь на нарікання народу. Він саме розгорався, точніше — запалав (Чис. 11: 1) і пожежею охоплював тих, хто нарікав. І коли народ сумував за єгипетською їжею, просячи м’яса, а ще цибулі, динь, риби, часнику (див.: Чис. 11: 5), то Бог дав їм м’ясо. Але м’ясо ще було в зубах їхніх і не було ще з’їдене, як гнів Господній запалав на народ, і вразив Господь народ дуже великою пошестю (Чис. 11: 33).
Коли вже ми вступили з Богом у Завіт, і все викладене написано для повчання нам, які досягли останніх віків (1 Кор. 10: 11), то остерігатимемося мріяти про «єгипетські котли», остерігатимемося від нарікання та заздрощів, щоб і з нами не трапилося подібного. Бо не знаю, як ви, а я думаю, що саме щось подібне на наших очах з нашим народом і відбувається. Отже, є гнів Божий, і тому не нарікайте (1 Кор. 10: 10).
Гнів Божий не тільки «займається», наче вогонь, але ще й відкривається (Рим. 1: 18), мов обличчя воїна, який підняв забороло. Цей гнів відкривається з неба (там само) і спрямований на всяке нечестя і неправду людей, які придушують істину неправдою (там само).
У довгій викривальній промові апостола Павла, яку неодмінно потрібно прочитати всім, недвозначно і, знову-таки, гнівно згадані, поряд з ідолопоклонством, зміна здорової статевої орієнтації на щось протиприродне, а саме — на пристрасть жінок до жінок і чоловіків до чоловіків. Ці явища, які активно перетворюються на щось звичне, більше за інші говорять про те, що люди дозріли до гніву, що «відкривається».
Щодо людини, то її гнів <…> не творить правди Божої (Як. 1: 20). Обурений розум, клекочуча кров, що заважає дихати й заливає рум’янцем щоки, підвищений тиск не тільки не сприяють знайденню правильного рішення, але й можуть призвести до інсульту. Тому кожна людина нехай буде скорою на слухання, повільною на слова, повільною на гнів (Як. 1: 19). Зауважмо порядок слів у мові апостола. Він не просто велить приборкувати гнів, але велить спочатку бути скорим на слухання і повільним на слова. Очевидно, що без цих попередніх навичок, які вказують на шукачів мудрості і праведності, гнів підпорядкувати і приборкати не вдасться. Полюбити слухати й не квапитися говорити — ось що потрібно, аби людина володіла гнівом, а не гнів — людиною.
Христос говорить нам у Нагірній проповіді не гніватися даремно (див.: Мф. 5: 22). Сам же Він міг у синагозі дивитися з гнівом, уболіваючи за жорстокість сердець людей, які противляться чуду в суботу (Мк. 3: 5). І ця нерівність існує тому, що в Ньому гріха немає, а в нас є, і наш егоїстичний та недоречний гнів Його праведному гніву не рівня.
Те, що ми називаємо «гнівом», здебільшого буває «запальністю» і «дратівливістю». Соломон говорить, що запальний може зробити дурість (Притч. 14: 17), і дратівливий виявляє глупоту (Притч. 14: 29), і хто ж із нас не бачив цієї повторюваної «дурості», та й сам її не робив безліч разів? Дурість, вона і є дурість, і ми плаваємо в ній звично, немов риби у воді.
Тому нам треба приборкувати свій гнів, який найчастіше є егоїстичною реакцією на невиконання наших бажань, а Бога потрібно не гнівити. Чи посміємо ми гнівити Господа? Хіба ми сильніші за Нього? (1 Кор. 10: 22).
Сказане змушує повторити висновок Книги Екклезіаста. Вислухаємо сутність усього: бійся Бога й заповідей Його дотримуйся, тому що у цьому все для людини; бо всяке діло Бог приведе на суд, і все таємне, чи добре воно, чи зле (Еккл. 12: 13–14).
Протоієрей Андрій Ткачов
ПРИТЧІ

Гнів і непрощення призводять до хвороби та смерті
Були два духовні брати: диякон Євагрій і священик Тит. І мали вони один до одного велику та щиру любов, так що всі дивувалися їхній одностайності й безмірній любові. Але диявол, який ненавидить добро і завжди ходить ричучи, як лев, що шукає пожерти кого (1 Пет. 5: 8), посіяв між ними ворожнечу. І таку ненависть напустив на них, що стали вони уникати одне одного, бо не хотіли навіть одне одному в очі дивитися. Неодноразово братія благала їх примиритися між собою, але вони й чути не хотіли. Коли Тит ішов з кадилом, Євагрій геть відходив від фіміаму; коли ж Євагрій не відходив, тоді Тит проходив повз нього не покадивши. І в такому гріховному мороці прожили вони багато часу, приступаючи до Святих Таїн: Тит — не просячи прощення, а Євагрій — гніваючись, — так підбурив їх ворог.
Одного разу Тит занедужав і, будучи вже при смерті, став журитися про свій гріх і послав до диякона з проханням: «Вибач мені, Христа заради, брате мій, що я даремно гнівався на тебе». Євагрій же відповідав жорстокими словами й прокльонами. Старці, бачачи, що Тит помирає, силоміць привели Євагрія, щоб помирити його із братом. Побачивши Євагрія, хворий підвівся, припав до його ніг і сказав: «Вибач і благослови мене, отче мій!». Той же, немилостивий і лютий, відмовився вибачити у присутності всіх і сказав: «Ніколи не примирюся з ним, ні в цьому житті, ні в майбутньому». І раптом Євагрій вирвався з рук старців і впав долі. Його хотіли були підвести, але побачили, що він уже мертвий. І не могли йому ні рук скласти, ні рота закрити, як у такого, що давно вже помер. Хворий же враз підвівся, наче ніколи й не хворів. І охопив усіх присутніх жах від того, що один помер наглою смертю, а другий вмить одужав. Гірко плачучи поховали Євагрія. Його рот і очі так і залишилися відкритими, а руки — розтягнутими. Тоді старці запитали Тита: «Що все це означає?». І він розповів: «Бачив я Ангелів, що відступали від мене й оплакували мою душу, і бісів, що раділи моєму гніву. І тоді став я благати брата, щоб він вибачив мене. Коли ж ви привели його до мене, я побачив Ангела немилостивого, який тримав полум’яний спис, і, коли Євагрій не вибачив мене, Ангел ударив його, і той упав мертвим. Мені ж Ангел подав руку й підвів мене». Почувши це, пройнялася уся братія благоговійним страхом до Бога, Який сказав: прощайте, то й вас прощатимуть (Лк. 6: 37) (Києво-Печерський патерик).

Боротьба із самим собою

Один брат жив у спільножительному монастирі, й часто брав над ним гору гнів. Тоді він сказав сам собі: «Піду в пустелю, можливо, там, не маючи з ким сваритися, заспокоюся від пристрасті». Він залишив монастир і став жити сам у пустелі. Одного разу він набрав води у глечик і поставив його на землю. Аж-но глечик раптово перекинувся. Тоді він ще раз набрав води, але глечик знову перекинувся. Втретє — те саме. Чернець розгнівався, схопив глечика і жбурнув об землю. Глечик розбився. Отямившись, брат став міркувати над тим, що сталося, і зрозумів, що ворог оганьбив його. Тоді він сказав: «Хоч один я, та здолала мене пристрасть гніву. Повернуся краще в монастир: мабуть, скрізь треба боротися із самим собою й терпіти, а над усе потрібна допомога Божа». Так чернець повернувся у свою обитель.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.