ГОВІННЯ

Починаючи з понеділка, на Хрестопоклонному тижні, щодня удосвіта йдемо з Горкіним до утрені. Вставати не хочеться, та як здумаєш, що всі говіють, — стає легко й ти швиденько підхоплюєшся. Крамниці ще зачинені, вулиця світла й порожня, калюжі ледь взялися льодом, і зовсім уже весною пахне.

Батько дав мені срібного карбованця на говіння, і я купую у Горкіна свічки, буцімто якийсь незнайомець, і ставлю сам до головних образів і Розп’яття. Коли він ходить по церкві з блюдом, я кладу йому три копійки, а він мені кланяється, як усім, не всміхнеться навіть, начебто ми не знайомі.
Говіти не дуже важко. Коли дячок читає довгі молитви, Горкін манить мене присісти на стільчик, то я подрімаю трішки або ж думаю-зітхаю про гріхи. Ще ходимо до вечірні, а в середу і п’ятницю — на “часи” й обідню, що зветься “преосвященна”. Батюшка виходить із Царських врат з кадилом і свічкою, усі падають долілиць, навіть очей не зводять; а він промовляє у таємничій тиші: “Світло Христове просвітлює усіх!..” Й одразу стає якось легко та світло, і сонце у вікна прозирає.
Багато люду говіє, і всі знайомі. Квартальний і той постує, говіє наш пожежник від Якиманської частини, що ходить у важкій куртці із залізними ґудзиками, і від нього ніби димом чути. Ще два знайомі візники говіють, і торговець Зайцев, у якого я завжди купую повидло. Він усе стає на коліна й журно так зітхає про свої гріхи: скільки, либонь, людей обважив!.. Може, й мене обважував і гнилі горішки відпускав. І пожежник теж смутний стоїть, голову схилив. А які у нього гріхи? Скільки ж бо він людей врятував, а таки боїться. Коли священик тужливо читає: “Господи і Владико живота мого…” — усі як один стаємо навколішки й потім, у тиші, скрушно промовляємо дванадцять разів: “Боже, очисти мене, грішного…” Після служби подаємо на паперті жебракам грошики: нехай помоляться за нас, грішних.
Я постую, навіть солодкого хліба з маком не хочеться. Не їм і халви за чаєм, а тільки сухарики. Мама лагідно називає мене: “великий пісник”. Тато повсякчас допитується: “Ну, як справи, говільнику, не захляв часом?” Він не дуже веселий, “усякі неприємності”, і Кавказка набила спину, доводиться сідлати Стальну. Стальна йому не вельми до вподоби, хоче після Великодня вести її на продаж, — надто вже норовлива, усього боїться, та ще й іноходець, потрюхує. Мама просить його не їздити на цій жахливій сірій, не для нас вона — усі так кажуть. Батько завжди полюбляв холодну білугу з хріном і хрумкими огірочками та ще смажений у сухарях судачок, а тепер і дивитися не хоче, каже: “Відвернуло після того…” Я знаю, чому так. Після того сну: як величезна, “уся гнила” риба-білуга вплила без води до нас у залу й лягла “головою під образи”… Тепер йому від усякої риби “наче гниллю тхне”.
Домна запитує, яку мені торбинку пошити, більшеньку чи меншеньку, — понесу батюшці гріхи. Батько сміється: “З-під вугля!” і я собі думаю: “чорні-чорні гріхи…”
Напередодні страшного дня Горкін веде мене до на­ших лазень, у “тридцятку”, де солідні гості миються. Лазебники раді, що і я в грішники потрапив, але втішають весело: “Нічого, усі гріхи відмиємо”. У лазні — отець протодиякон. Він добре попарився, остигає на тугому дивані і їсть квашені яблука з ряшки. Всміхається Горкіну: “Ну що, кості смиренні… попаритися прийшли?!” — густо, начебто з утроби. Дивлюся на нього і думаю: “Хрестопоклонний тиждень, а він квашені яблука вминає… і живіт у нього який — мамона!..” А він хрумотить і хрумотить.
Щедро намилюючи, тре мене Горкін. На полиці хтось париться й крекче: “Ох, гріхи наші тяжкі…” Це м’ясник Лощонов. Упізнав нас і каже: “Говієте, значить.., а навіщо вам говіти — шкіра і кості, гріху нема за що зачепитися”. Трохи й ми попарилися. Виходимо в роздягальню, протодиякон ще лежить, кислу капусту уминає. Лагідно ущипнув мене за бочок і пожартував: “Ну, говільнику, гріхи змив?” — і почастував капусткою, бо ж яблука усі з’їв.
Виходимо з лазні, і я запитую Горкіна:
— А протодиякон… прямісінько у рай, він священний? І не говіє ніколи, як батюшка?
— І вони говіють, як можна не говіти! Один Господь без гріха.
Навіть і вони говіють! Як же це на Хрестопоклонному — і яблука? Чиї ж то молитви зможуть із пекельного полум’я підняти? І знову мені стало страшно… тільки б устигнути поговіти.

У п’ятницю, перед вечірньою, настає найбільш стидне: у всіх потрібно прощення просити. Горкін каже, що соромитися тут нічого, такий порядок, треба очистити душу. Ми ходимо разом, кланяємося усім смиренно й говоримо: “Прости мене, грішного”. Усі привітно відказують: “Бог простить, і мене простіть”. Підходжу до Грицька, а він гордовито так на мене:

— А ось і не прощу!
Горкін його усовіщає, мовляв, цим жартувати не гоже. Він покобенився ще трохи й сказав поважно так:
— Ну гаразд, пробачаю!
Щоправда, я перед ним дуже завинив: на зло йому лопату розколов, плюнув і дурнем обізвав. На Масляну це було. Я став розповідати, які ми млинці їли, з якою припічкою, та візьми і скажи: “З сьомгою ще їли”. А він мене узяв на глум: “Як-як? з Сьо-мкою? Хлопчика Сьомку ти з’їв?!” — просто до сліз довів. Я став йому казати, що не Сьомку, а сьомгу. Риба така, червона — а він усе одно на сміх: “Хлопчика Сьомку з’їв!” та й годі. Я схопив лопату та як гримну нею об тумбу, от вона й розкололася. А він мені: “Я тобі цього так не подарую!” Відтоді він мені ніде проходу не давав: де не побачить — на всенький двір кричить: “Хлопчика Сьомку з’їв!” Й інші почали мене дражнити, хоч на люди не показуйся. Ото й почав я на нього плюватися й дурнем обзивати. Горкін, дякувати йому, заступився, тоді тільки й припинили.
І Василь Васильович мене пробачив, по-братськи. Я його “кривооким” скільки називав — усі його “кривооким” прозивають, бо у нас у дворі є ще один Василь Васильович, кушнір, то щоб не плутати їх. А раз, коли між нами щось не стало ладу, навіть п’яницею назвав. Ото він і каже, коли я прощення просив: “Я й справді кривоокий, і сп’яну лаюся… не переймайся, ми з тобою завжди дружно жили”. Поцілувалися ми з ним, й одразу мені так легко стало, душа очистилася.
Усі гріхи ми з Горкіним перетрусили в пам’яті, але страшних, хвалити Бога, не було. Найстрашніший, либонь, як у Чистий Понеділок яйце випив. Грицько під стріхою за дошками вигрібав сміття і сполохав курку — вона за дошками несла яйця, у самосідки готувалася. Ото я його і застукав, як він яйця об дошку цокав і пив. І каже мені: “Гляди, лишень, мамі не кажи… на, скуштуй”. Я й випив одне яйце. Покаявся я Горкіну, а він одказує:
— Це на Грицькові гріх, він тебе спокусив, як ворог.
Набралося все-таки гріхів. Виходимо за ворота, гріхи несемо, а Грицько й каже: “Ось гляди… змусить тебе піп на горгошах його возити!” Я йому кажу, що це так навмисно жартують. А він мені: “А ось побачиш «навмисно»… а навіщо там заслону ставлять?” Душу мені так стривожив, що я вже ладен був назад бігти. Горкін тут навіть згрішив, затупотів на мене, висварив, а Грицькові сказав:
— Ех, ти… пропаща твоя душа!..
Перехрестилися ми й пішли. А це все той: прикро, що очистимося, і вводить у спокусу — гнівить.

Приходимо завчасно до вечірні, а говільників уже сила-силенна у храмі. Біля лівого криласу стоїть заслона, і туди входять по одному зі свічкою. Згадав я про заслону — на душі похололо. Навіщо заслона? Горкін мені пояснив — це щоб сповідники не соромилися, таємна сповідь, хто, може, і поплаче від скрухи, дивитися стороннім не годиться. Стоять один за одним зі свічками, чекаючи своєї черги. І у всіх голови схилені у зажурі. Я спробував було пригадати свої гріхи, але нічого на гадку не йде. Горкін подає мені свічку, вимагає три копійки, а я плачу.
— Ти чого плачеш… від каяття? — запитує.

А у мене губи тремтять.
Біля свічної скриньки сидить за столиком протодиякон, гусяче перо тримає.
— Ходи-но до мене!.. — і на мене пером погрозив.
Отут мені й страшно стало: перед ним велика книга, і він в ній щось пише — гріхи, мабуть. Як угледів я те гусяче перо, так одразу і пригадав свій гріх: як у Пилипівку протодиякон з батюшкою гусячі лапки у нас їли, а я заздрив, що не мені лапку дали. І ще згадав, як засуджував протодиякона, що на Хрестопоклонному квашені яблука їв, і живіт у нього такий. Сказати?.. Адже у тих усе записано. Вирішив таки сказати. Та, як виявилося, то він не гріхи записує, а тих, хто говіє, такий порядок. Записав мене у книгу і своїм басом промовив: “Про гріхи зітхаєш, хлопче… плачеш? Дарма, замолиш, з волі Божої очистишся”. І провів пір’їнкою по моїх очах.
Нас пропускають уперед. У Горкіна обов’язок священний — біля свічної скриньки, і всі його дуже поважають. Шепчуть: “Будьте ласкаві, проходьте уперед, Михайле Панкратовичу, справа у вас церковна”. З-за ширми виходить Зайцев, увесь червоний, і хреститься. Заходить туди пожежник, поспіхом хреститься, немов на щось страшне йде. А я й думаю собі: “Пожеж не боїться, а тут боїться”. Бачу під ширмою величезний його чобіт. Потім цей чобіт висовується з-під заслонки так, що видно гвіздочки, — мабуть, став навколішки. І немає чобота: виходить пожежник до нас, його буре обличчя радісне, просвітлене. Він падає навколішки перед вівтарем, стукає головою об долівку, і так декілька разів, і все похапцем, ніби кудись квапиться, і відходить. Потім із-за ширми виходить вродлива панянка й втирає хустинкою очі — оплакує гріхи?
— Ну, іди з Богом… — шепоче Горкін і трохи ніби підштовхує, а я й ворухнутися не можу, і знову всі гріхи забув.
Він підводить мене за руку й шепче: “Іди, лебедику, покайся”. А я нічого не бачу, немов полуда на очах. Аж ось переді мною ширма, а за нею аналой і отець Віктор. Він підзиває мене й шепоче лагідно: “Ну, любий, відкрийся перед Хрестом і Євангелієм, як перед Господом, у чому згрішив… не бійся і не утаюй…” Я плачу, не знаю, що казати. Він нахиляється й шепоче: “Ну, тата-маму не слухався…” А я тільки про лапку й пам’ятаю.
— Ну, що ще… не слухався… треба слухатися… Що, яку лапку?..
Я ледь проказую, заливаючись слізьми:
— Гусяча лапка… гу… сячу лапку… позаздрив…
Він починає допитувати, що за лапка, привітно так розпитує, і я йому відкриваю все. Він гладить мене по голівці й зітхає:
— Розумнику, не приховав… і душі полегкість. Ну ще що?..
Мені вже легко, і я кажу про все: і про лопату, і про яйце, і навіть як засуджував отця протодиякона, про квашені яблука і його живіт. Батюшка настановляє мене, що заздрити й засуджувати великий гріх, особливо старших.
— Чи ба, який спостережливий… — і хвалить за “ревність” про душу.
Але я не розумію, що таке те “ревність”. Накриває мене єпітрахиллю й хрестить голову. І я радісно чую: “…прощаю і розрішаю”.
Виходжу з-за ширми, і всі на мене дивляться — дуже довго я був. Либонь, думають, який великий я грішник. Та дарма — адже на душі так легко й привільно.
Після причастя всі мене вітають і цілують, як іменинника. Горкін підносить мені на цинькованій таці заздравну просфорку. На мені новенький костюмчик, матроський, із золотими якірцями, всім дуже подобається. Біля воріт зустрічає Трифонович і підносить бляшанку “ландринчика”-монпансьє: “Тілу на здоров’я, душі на спасіння, із причастям!” Матінка дарує “Байки Крилова” з малюночками, тато — справжній пістолет з коробочкою рожевих пістонів і “водяного солов’я”: якщо у воді дути у трубочку, він поклацує й дзюркоче, немов справжній, живий. Збризкує мене всього улюбленими парфумами — флердоранжем. Усі дуже привітні, а старша сестричка Сонечка каже, нюхаючи мою голову: “Від тебе так святістю й пахне, ти тепер святий — з молока знятий”. Та й справді — на душі у мене легко і свято.
Перед святковим чаюванням із запашними “рожевими” бубликами нам з Горкіним наливають по кухлику “теплоти” — солодкого вина-кагору з окропом, ми куштуємо заздравних просфорок і запиваємо церковною “теплотою”. Чай п’ємо по-святковому, з мигдальним молоком і рожевими солодкими бубликами, не круглими, а як довга петелька, від якої ледь пахне миром, — особливий чай, священний. І всі шанобливо називають нас причасниками.
День теплий, сонячний, зовсім весняний. Ми сідаємо з Горкіним на сонечку, на нагрітому штабелі дощок, милуємося, як хлюпочуться качечки, і бесідуємо про божественне. Тепер і помирати не страшно, немов святі стали. Говоримо про рай, як літають там Ангели — серафими-херувими, походжають угодники і святі, либонь, і прабабця Устина і Пелагія Іванівна, і дідусь, мабуть, і тесля Мартин, який так помирав, що дай Боже всякому. Гадаємо-роздумуємо, чи дзвонять в раю у дзвони?.. Чого ж не дзвонити — у Бога всього вдосталь, є і дзвони, тільки “духовні”, певна річ — ми ж бо не можемо їх чути. Так мені любо, світло і легко на душі, що у мене сльози бринять на очах, поколює в носі від радості, і я обіцяюся Горкіну ніколи більше не грішити. Бо тоді нічого не страшно. Довго ми ще так бесідували-роздумували любенько. Аж раптом підходить Грицько й каже, оглядаючи мій костюмчик: “Матрос… в штани натрьос!” Нас немов обшпарило. Я хотів було крикнути йому одне слівце, але стримався — згадав, що це мені спокуса, від того. І відповів спокійно, розумно — Горкін мене потім похвалив:
— Негоже, Грицю, так казати. Ти… ліпше поговій, і в тебе буде радісно на душі.
Він поглянув на мене якось дивно, хитнув головою й відійшов задумливий. Горкін обійняв мене і поцілував у маківку: “Так, — каже, — і треба!” Аж дивимося, Гриць знову йде і дає мені гарну “свинчатку” — битку, цілий кін бабок можна зрізати! І каже привітно так:
— Це тобі від мене подаруночок, будь здоров!
І став такий люб’язний і чемний. А Горкіну обіцяв чоботи начистити “до жару”. Навіть обіцявся поговіти — три роки, каже, не говів, “а ви мене розохотили”.
Присів біля нас, і ми знову стали говорити про рай, і в Горкіна були сльози на очах, й обличчя світилося усе, немов божественне, як у святих стареньких угодників. А я все думав, радіючи за нього, що він неодмінно в рай потрапить, і яка це премудрість-радість — від чистого серця поговіти!..

Друкується у скороченні за виданням:
Шмельов І. С. Літо Господнє: Вибране.
— М.: Вид. Стрітенського монастиря, 2004.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.