ГОСПОДЬ ДАРУЄ НАМ. Роздуми про милість Божу

Сорокопуд Наталія Іванівна. Народилась у с. Піски на Чернігівщині 1965 р. У 1987 р. закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Два роки працювала кореспондентом відділу листів у васильківській міській газеті на Київщині. З 1989 р. працює в Національній радіомовній компанії України. Близько десяти років — спецкор у Всесвітній службі новин (радіомовлення для українців, які проживають за кордоном), займалася підготовкою матеріалів про релігійне життя в Україні. Нині працює старшим редактором на Першому каналі Українського радіо, в інформаційній редакції “Новини дня”. Друкувалась у журналі “Вітчизна”, газеті “Київська правда”.


Жити з БогомПравославні традиції та сім’я — тема глибока й багатогранна. Істинно православна сім’я — це мала Церква. Як і Церква, вона стоїть на любові, жертовності. Виховуючись у ній, людина вчиться перемагати власні недоліки, служити Господу та ближнім. Справжня сім’я народжується з любові та зростає в ній і, внутрішньо скріплена вірою, стає для дітей школою духовного здоров’я та єднання, школою, що навчає жити з Богом, уміти відрізняти істинне добро від зла, докори звертати до себе, а не до інших, виявляти терпіння. Мій духовний наставник, батюшка Анатолій, часто повторював: “Потерпи, ми ж Божі. Як Його ображали, так і нас ображатимуть, але це і є наше головне багатство”.


Господь дарує нам безліч скарбів. І серед них — наші святі православні традиції. Православне виховання нерозривно пов’язане з ними, цими святими зернами, що з минулого проростають у майбутнє, несучи в собі багаті здобутки та досвід наших предків як безцінний дар нам, нинішнім поколінням. Напевне, я не помилюся, коли скажу, що в кожній істинно віруючій сім’ї присутні ці маленькі невидимі місточки, що з’єднують світ земний з небесним.
От, скажімо, яка прекрасна православна традиція — називати дитину на честь святого… У село, де живуть мої батьки, влітку приїжджає віруюча сім’я, у них семеро доньок і в кожної чудове православне ім’я: Софія, Дарія, Варвара, Марія, Катерина, Ганна, Ольга. Це ж скільки святих невидимо присутні в їхній оселі! Бо православне ім’я — це як коротка молитва святому. Щиро звернувся до нього — і він уже поряд, готовий прийти на допомогу. І як прикро, коли люди не бажають зрозуміти істинного значення свого імені, або, позбавляючи дитину заступництва небесних покровителів, називають, на догоду моді, неправославними іменами.
Коли в нашій сім’ї зайшла мова про православні традиції, мама (а їй уже далеко за 70) сказала, що найважливіша традиція Православ’я — це в усьому довіряти Богу й намагатися робити людям тільки добро. Й мені пригадалося, як ще в дитинстві сусідка баба Варка часто повторювала: “Надійтеся, дітки, тільки на Бога й у Нього помочі просіть”. Ми, нерозумні, на ті слова не зважали, мовляв, нехай собі баба говорить. Це лише тепер, коли Господь з Його великої милості достукався і до мого серця, я почала розуміти значення і глибину тих слів, а надто після того, коли мама розповіла мені ось цю історію.

Матір Божа врятувала

Той грудневий ранок 1942 р. баба Варка запам’ятала на все своє життя. Наше село Піски, що на Чернігівщині, спіткала така ж доля, як і білоруську Хатинь. За кілька годин від майже 400 дворів залишилися лише згарища і попелища. Та це було потім, ближче до полудня. А спочатку був ранок: холодний, морозяний. За вікном ще тільки світало, як до Варчиної хати вбігла налякана сусідка і сповістила, що село з усіх боків оточили німці, треба ховатися, бо Маковіївка вже горить. Жінка поспіхом одягла п’ятирічну Оленку й семирічну Галинку, схопила окраєць хліба і вже було рушила до порога, як раптом щось невидиме її зупинило. Варка оглянулася, відчуваючи на собі чийсь погляд. Із образів на неї пильно дивились очі Божої Матері. На мить жінці здалося, що вони живі: стільки суму й болю було в них. “Не можна, щоб ікони згоріли. Вони ж іще прабабині, намолені,” — тільки встигла подумати, як у сусідньому дворі пролунала автоматна черга. Вогненна заграва спалахнула на Варчиних шибках. Жінка кинулася до лавки. У житті повільна й неповоротка, тепер вона сама себе не впізнавала. Миттю обрізала мотузочки, на яких висіли образи і, притиснувши до грудей ікони Спасителя й Божої Матері, вибігла з дітьми на вулицю. Із сусідського двору до її обійстя вже наближався німець. “Тікай до лісу!” — наче наказ, чітко промайнуло в голові. Варка з дітьми кинулася до криниці, тоді за льох, а звідти вже й до лісу рукою подати. Жінка озирнулася. Німець ішов слідом, націливши на них дуло автомата. “Не оглядайтесь, діточки, не дивіться смерті в очі, нехай краще стріляє у спину”. Але він так і не вистрілив, довівши їх аж до самого сосняку. Варка бігла з дітьми углиб лісу, а у вухах ще довго стояли крик діда Петра з крайньої хати й автоматна черга.
…І як би не намагалася тодішня атеїстична влада переконати, що Бога немає, Варка була впевнена і дітей та онуків навчала, що її з Оленкою та Галинкою від страшної смерті врятувала Матір Божа, що Сам Господь подав їй благу думку не дати згоріти іконам. А мені подумалося: скільки наша свята земля горя зазнала: і війни, і голод, і страшні пожежі, й нищення святинь, та найперше, що завжди рятували православні християни, — це святі ікони й церковне майно. Рятували, ризикуючи навіть власним життям. Тож хіба можна про це забувати?!

Милостиня — початок любові

Смерть завжди приходить як злодій: навіть якщо людина приречена і на неї чекає, все одно — несподівано. А коли смерть раптово вириває з життя когось із рідних, це таким тягарем падає на душу, що у хвилини відчаю здається, що стоїш на лезі бритви, ще мить — і полетиш у прірву божевілля. Але це тоді, коли душа ще далека від Бога, коли ти один на один зі своїм нестерпним болем. Я двічі втрачала дорогих моєму серцю людей. Уперше — бабусю. Тоді мені, ще дитині, здавалося, що хтось ніби вирвав важливу сторінку з мого життя. Мені її так не вистачало, я не знала, чим заповнити цю пустку в душі — я жила без Бога. Вдруге — коли вбили мого 30-річного брата… Ні, я не кажу, що не було болю. Він був — терпкий, пекучий, але не було відчуття безвиході та відчаю. Бо в мене вже була Православна Церква, святе Причастя, був батюшка Анатолій. Яка це милість Божа, коли у важкі хвилини є людина, яка підкаже, чим зцілювати душевні рани. Батюшка вчив: “Милостиня — початок любові. Найдорожчий подарунок тут, на землі, не вартий найменшої милостиньки за його душу там. Молитви рідних, служби у монастирях і церквах (по можливості, але від усього серця), пожертви вбогим, не тільки грошима, а й добрим словом: утішити того, хто плаче, допомогти тому, кому важко, простити того, хто образив, — і Милостивий Господь зарахує і допоможе і вам, і йому”. Ми намагалися так робити, і було легше. Тільки з часом зрозуміла слова, що їх не раз казав батюшка: “Блаженніше давати, аніж брати”. А ще батюшка Анатолій говорив: “Легко помирати тому, хто все життя заради Христа живе. Коли всі свої скарби покладає у Небі, коли все своє життя — подорожній у цій плачевній юдолі, коли добро людям робить і терпить зло із вдячністю — за Євангелієм”.
Коли я думаю про тих, у кого немає віри, Церкви, духовного наставника, маминих молитов, немає святих, які допомагають, мені стає боляче. І хочеться, щоб кожна душа пізнала — православні традиції не дозволяють залишитися нам наодинці з бідою, великою чи малою. А ще дарують радість, радість від зустрічі зі святинями. Щоліта ми з дітьми намагаємося їздити в паломництва. Це незабутні й неповторні дні. Ось що написала моя молодша десятирічна донька Катруся у творі про літні канікули.

Щастя
“Я не можу пояснити, що таке щастя, але я точно пам’ятаю, коли була щасливою. Оптина пустинь і Дивєєве. Мені було сім років, коли ми вперше вирушили в далеке паломництво — Росію. Ми їхали всю ніч. Але від утоми, як не дивно, не залишилося й сліду, коли мама, розбудивши нас, прошепотіла: «Ось вона, Оптина батюшки Амвросія!». На душі стало якось тепло та радісно. Пам’ятаю, як колись у дитячій православній літературі прочитала, що благословення батюшки — немов покрівля, що захищає від усякого зла і дарує Божу благодать. Скільки ж тоді таких “покрівель” ми назбирали в Оптиній! Вони нас цілий рік від усякого зла берегли. А потім було Дивєєве. День пам’яті батюшки Серафима. Ми з мамою були на нічній Літургії. Нам черниця дозволила за підсвічниками слідкувати, і спати не хотілось аніскілечки. У монастирську гостиницю ми поверталися з першими променями сонця. Був серпень, а мені, як і на Великдень, хотілося співати «Христос воскрес із мертвих!..», і всі люди здавалися такими хорошими, було так радісно й гарно. Ми поспали всього кілька годин і пішли на послух. Ми працювали у трапезній: носили посуд, замінюючи використаний на чистий, для нових гостей-паломників. А вони все йшли та йшли. Так багато прочан у монастирях я ніколи не бачила. Як віруючі люди люблять батюшку Серафима Саровського! Ми, як бджілки, літали до пізнього вечора, але втоми не відчували зовсім. Старенька матушка, яка була у трапезній за старшу, лагідно назвала нас (а дітей трудилось чимало, ніхто не ледарював) маленькими служками батюшки Серафима і повела нас ввечері до мощей старця. Ми прикладалися до його речей, нам навіть його сокиркою по спинках стукали. «Таку ласку батюшка до нас виявив», — казала потім моя бабуся. Це були найщасливіші дні у моєму житті”.

Як добре, що вони були, і я благаю Господа, аби Всевишній допоміг дітям пронести ці почуття через все життя, не розміняти, не розгубити, а примножити. Щоб шукали вони своє щастя тільки в Богові і з Богом.

Наталія Сорокопуд

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.