ГЛЕЧИК З ВОДОЮ. Образ євангельської самарянки характеризує саме сучасну православну жінку

Духовне життя неможливе без спілкування з Богом та нашими однодумцями. “Як можеш ти любити Бога, якщо не любиш свого ближнього?” — вустами апостола Іоанна Богослова питає нас Святе Письмо. А що потрібно, для того щоб полюбити ближнього?

Любов подібна до вогню, який передається від однієї свічки до іншої. Тільки для цього вони мають наблизитися одна до одної. Між людьми має відбутися зустріч. Але зустріч не формальна, не поверхнева, а прониклива, здатна захопити, піднести, запалити! Саме такими людьми, що можуть запалити вірою, поділитися своєю любов’ю з ближніми, є отець Олександр та матушка Єкатерина Немчинови. А місцем зустрічі з ними для багатьох може стати журнал “Самарянка”.

— Як виникла ідея створення журналу “Самарянка”?

Матушка Єкатерина:
— Просто дуже хотілося, щоб у жінок була можливість вибору. Є багато чудових світських журналів, де детально розказують, що одягати, як доглядати за собою, куди поїхати і в якому ресторані поїсти. Але не було видання, яке могло б торкнутися внутрішнього світу жінки, приділяючи більше уваги її духовному світові. А ще хотілося, щоб цей журнал був гарний — він же для жінок!
— Як Ваші близькі сприйняли цю ідею?

Матушка Єкатерина:
— Першим, з ким я поділилася цією ідеєю, був, звичайно, мій батюшка — отець Олександр. Потім — зі своїми близькими подругами. Подруги мене підтримали відразу, батюшка — ні.
— Були сумніви?

Матушка Єкатерина:
— Так. Але всі сумніви розвіяв наш владика, митрополит Дніпропетровський і Павлоградський Іриней. Ідея йому сподобалась, і ми отримали благословення робити журнал.
Зібралася чудова команда однодумців і ентузіастів, і почалася робота.
— Чому журналу дали таку назву?
Матушка Єкатерина:

— Тут уже батюшка постарався.
Отець Олександр:
— Образ євангельської самарянки дуже ємко характеризує саме сучасну православну жінку. Наші сучасниці, подібно до самарянки, цілковито зайняті вирішенням побутових проблем. При цьому нерідко знижуються моральні критерії. Але відбувається зустріч душі з Господом, яка змінює все життя настільки, що залишатися в колишньому стані неможливо. І те, що “так живуть усі”, вже не може заколисати пробуджену совість. Така зустріч у когось вже відбулася, а когось ще очікує попереду. Наш журнал звернений і до тих, і до інших читачок. Ми ставимо перед собою завдання сприяти тому, щоб ця зустріч відбулася.
Крім того, Дніпропетровськ розташований поблизу гирла річки Самари (не плутати з однойменною річкою у м. Самара). У цьому значенні всі наші землячки — самарянки.
Проте і це ще не все. Слово “самара” в перекладі з тюркських мов означає “глек з водою”. Мабуть, Божим Промислом: адже самарянка, прийшовши з глеком (водоносом) до колодязя, зустріла Христа…
— Чи вивчали Ви досвід подібних видань?

Матушка Єкатерина:
— Приступаючи до роботи над журналом, ми не були знайомі з досвідом інших видань і осягали все на практиці. Ось такий непрофесійний підхід, тепер ми це розуміємо. Але, огладаючись на пройдений шлях, гадаю, що, якби ми наперед знали, з чим зіткнемося, які труднощі доведеться долати — швидше за все, і не зважилися здійснювати видання.
Отець Олександр:
— До грудня 2006 р. у нас був готовий макет першого номера, точніше спецвипуску, але не було коштів на видання. Отже змогли вийти тільки у вересні 2007 р.
— Які завдання Ви ставили перед собою?

Матушка Єкатерина:
— Одним з основних завдань було зробити журнал таким, щоб його з цікавістю читали не тільки православні, але й світські жінки. Судячи із зворотнього зв’язку, поставлене завдання все-таки реалізовується. До речі, недавно у нас була цікава бесіда зі студенткою Дніпропетровського національного університету. Ми дізналися, що на факультеті журналістики “Самарянку” використовують як зразок для порівняльної характеристики зі світськими жіночими журналами. При цьому викладачі, які не позиціонують себе православними, рекомендують наш журнал для прочитання як “толерантний зразок православного видання і сучасний жіночий журнал з іншими життєвими цінностями”.
І нас дуже радує цей факт. Журнал потрапляє до рук студентів, хлопців та дівчат, і є шанс, що вони знайдуть дорогу до храму і зможуть пізнати істинну красу Православ’я.
— Які питання, пов’язані з роллю жінки в Церкві, найбільш актуальні на сьогодні?

Отець Олександр:
— Материнство і турбота про сім’ю — головне призначення жінки. Але жінки також виконують величезну частину церковного служіння — на криласі, в недільних школах, у різних соціальних проектах, на ниві місіонерства. Є жінки-письменниці, богослови, науковці. Якщо ці таланти дані, якщо жінка хоче їх реалізувати (звичайно, не на шкоду сім’ї та вихованню дітей), то це потрібно робити.

Матушка Єкатерина:
— Історія Православ’я знає святих, благовірних цариць і княгинь, які несли подвиг проповіді християнства, будучи відданими дружинами, люблячими матерями. При цьому вони були умілими політиками, тонкими дипломатами, прославилися не лише своїми реформами, а й справами милосердя. Тому, разом з питаннями сім’ї та материнства, сьогодні для жінок дуже актуальні питання духовного зростання і творчої реалізації.

— Чи читає Ваш журнал чоловіча половина?

Матушка Єкатерина:
— Ви здивуєтеся (ми й самі були здивовані), але чоловіки читають “Самарянку”, присилають багато листів‑відгуків. Ми не розраховували на інтерес з боку чоловічої частини читацької аудиторії, проте перші відгуки отримували саме від чоловіків. Я пам’ятаю, як після виходу номера до мене у храмі підійшов чоловік і сказав: “Це перший жіночий журнал, який я взяв у руки і прочитав від початку до кінця. І, на свій подив, прочитав із задоволенням”.
Отець Олександр:
— На мій погляд, тут нічого дивного немає. В часи минулі з кореспонденції жіночих журналів “Работница” і “Радянська жінка” можна було зробити висновок, що читачів у цих видань якщо і менше ніж читачок, то не набагато. Чоловіча свідомість, як би він цього не приховував, влаштована так, що він має потребу пізнавати духовний світ жінки. А віддзеркалення внутрішнього жіночого світу — одне із завдань нашого журналу. Тому видання цікаве й чоловікам.
— Якби довелося створювати журнал для чоловіків, яку б Ви дали йому назву і які теми обов’язково б порушили?

Матушка Єкатерина:
— В одній із бесід владика у нас запитав: “Ну, а коли ж вийде журнал «Милосердний самарянин»?” Ми задумалися… (Сміється.) Отже, назва вже є.
Отець Олександр:
— Взагалі, така потреба існує. Тільки мені здається, що і в ньому значна частина матеріалів буде прямо чи опосередковано пов’язана з жіночою тематикою. Адже питання сімейного життя однаково актуальні як для жінок, так і для чоловіків.
— Хто Ваші автори? Як Ви їх знаходите?

Матушка Єкатерина:
— На формування команди авторів йдуть роки. Зараз — коли журнал вже знають, у нього є свій читач — багато матеріалів і статей автори самі надсилають до редакції. Є свої постійні автори, є автори, з якими нам хотілося б працювати, і ми знаходимо шляхи для співпраці.
— Які, на Ваш погляд, були найцікавіші матеріали в журналі?

Матушка Єкатерина:
— Мені важко відповісти на це запитання. Вихід видання — трепетний процес народження, і нам дорогий кожний номер. Тому краще звернутися до думки незалежних експертів, тобто наших читачів.
— Який Ваш тираж? Як поширюєте журнал?

Отець Олександр:
— Поки що тираж невеликий — 4000 екземплярів.
Матушка Єкатерина:
— В основному журнал розповсюджується у храмах, монастирях, церковних крамницях. Є редакційна розсилка. А з 2011 р. журнал можна буде передплатити.
— В яких регіонах у Вас найбільше читачів?

Отець Олександр:
— За нашими звітами — в Києві та Дніпропетровську. Останнім часом збільшилася кількість читачів у західних областях України та в Криму.
Матушка Єкатерина:
— Поки що не всі області охоплені. Отже, є над чим працювати.
— Чи тільки в Україні читають “Самарянку”?

Матушка Єкатерина:
— “Самарянка” перетнула межі України. Тепер наш журнал знають у Німеччині та Італії.
— Отче Олександре, розкажіть трохи про себе. Ким Ви були до прийняття священного сану?

Отець Олександр:
— Моє служіння багато в чому є немовби продовженням моєї колишньої діяльності. Я з дитинства любив і досі люблю класичну музику, працював в оркестрі оперного театру. І мене завжди пригнічувало те, що концерти, наприклад, симфонічного оркестру проходять у напівпорожньому залі. Тоді я був щиро переконаний, що всі людські біди трапляються внаслідок того, що люди злі, грубі, а це у свою чергу стаєтья через те, що вони не здатні, та й не хочуть бачити найкращого, що є у світі, зокрема мистецтва. І мені всіма силами хотілося допомогти людям побачити, почути прекрасне, зрозуміти те, що найчастіше залишається поза їх життя. Можна сказати, це була моя наївна віра. З часом мені стало ясно, що причина людських трагедій знаходиться глибше. І сьогодні мені також хочеться допомогти людям, щоб вони знайшли найголовніше — віру.
— Як матушка поставилася до того, що Ви стали священиком?

Отець Олександр:
— Можливо, матушка сама відповість?

Матушка Єкатерина:
— На той момент я абсолютно не була до цього готовою. (Сама я прийняла Хрещення тільки в 20 років.) Коли батюшку висвятили, бабуся, схвильована цією подією, розповіла нам, що її батько — мій прадід — був священиком. Служив він у с. Козинці Вінницької області. Нам, дітям, свого часу із зрозумілих причин цього не говорили…
— Як ви познайомилися?

Отець Олександр:

— У нашому театрі підробляла дівчина — студентка історичного факультету. Ми познайомилися, і того вечора зробив їй пропозицію. Але тільки через півроку моя обраниця відповіла згодою.
— Хрест матушки — в чому його особливість?

Отець Олександр:
— Напевно, як у якої матушки. У моєї — мабуть, терпіти мене.
Матушка Єкатерина:
— Я не вважаю, що життя матушки — це хрест. Звичайне життя, як у всіх, з радощами і печалями. Нерідко пишуть, що “хрест матушки — бути доброю помічницею батюшки”, а хіба будь-яка інша любляча жінка не буде помічницею свого чоловіка? Хіба що відповідальність за все, що ти говориш або робиш, більша. І ще, через батюшку і через матушку проходить багато людського болю і біди. Але чи легше життя дружин лікарів або міліціонерів? Найголовніше, щоб у сім’ї панували любов і взаєморозуміння, все інше можна перебороти. Я б сказала, що життя матушки — це, передусім, радість.
— Часто можна почути думку, що в сім’ї має керувати чоловік…

Отець Олександр:

— Найголовніше не лідерство, а гармонія. У зв’язку з цим пригадав цікаву історію, яку мені недавно розповіли. У Києві є православний клуб знайомств. Люди, які приходять записуватися у цей клуб, мають заповнити анкету, в якій одне з ключових запитань — “Хто глава сім’ї?”. Пропоновані варіанти відповіді: “а) чоловік, б) дружина, в) має бути рівноправність”. І ось, якщо людина вибирає варіант б) або в), то в клуб її не приймають. Можна тільки уявити, яка буде сім’я, якщо спочатку закладається саме така основа. Статус чоловіка як глави “малої церкви” повинен визначатися мірою його відповідальності за сім’ю.
Матушка Єкатерина:

— Безумовно, якась нерівність між чоловіком і жінкою існує — це було закладено від початку. Але мені здається, що це зовсім не принижує жінку! Якщо все благополучно у внутрішньому житті людини, то все благополучно і в сім’ї. І нікому не прийде думка визначати ролі, з’ясовувати, хто в сім’ї головний і хто ким командуватиме.
— Отче Олександре, Ви граєте на дудуці. Чим привернув Вас цей інструмент?
Отець Олександр:
— Взагалі-то, за своєю музичною спеціальністю я — фаготист. А за принципом звуковидобування дудук і фагот споріднені. Можна сказати, що дудук — це далекий предок фагота. Вірменський дудук я люблю давно, збираю записи, хоча до моїх рук він потрапив усього лише рік тому. Це найдревніший інструмент, подібні йому духові звучали ще в Єрусалимському храмі, цілком можливо, що їх звуки чув Сам Спаситель. У ранній Церкві за богослужінням також використовувався музичний супровід, з тим же інструментарієм. При всій конструктивній простоті вірменський дудук має дивний тембр, що захоплює душу якоюсь первинною благодатною простотою. Правда, тут багато що залежить від виконавця та репертуару.
— Будь ласка, розкажіть, як Ви відпочиваєте.
Отець Олександр:

— Як відомо, відпочинок — це зміна занять. Поїздки з метою розповсюдження журналу, за всієї пов’язаної з цим втомлюваності, нами вже сприймаються як відпочинок. Намагаємося залучати дітей до культурної спадщини. Нещодавно їздили сім’єю до Полтави — гоголівськими місцями. Вийшла цікава, насичена поїздка.
Нечасті заняття на фаготі або дудуці — теж відпочинок. Матушка любить займатися рукоділлям, знову ж таки, коли залишається час. Дуже любимо здійснювати всією сім’єю прогуляки по парку, з дітьми запускаємо повітряного змія. Іноді вибираємося і на море.
— Напевно у Вас є улюблені вислови отців Церкви. Поділіться їхньою святоотцівською мудрістю з читачами.

Отець Олександр:

— Мені дуже подобаються слова святителя Іоанна Златоуста: “Віра притаманна вдячним душам”. Адже саме вдячність може бути початком наших взаємин з Богом і становлення людяності. Чого ми щиро бажаємо усім нашим читачам.
Бесіду вів ігумен Лонгин (Чернуха)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.