Георгій Петров. ДАРИ АРТАБАНА


«Волхви».
Фреска (XII ст.) печерної церкви,
 Каппадокія
За часів царя Ірода, коли в убогій печері поблизу Віфлеєма народився Спаситель світу Іісус, у східних країнах на небі раптом загорілася велетенська, небачена раніше зірка. Вона сяяла яскравим, блискучим світлом і повільно рухалася в один бік, туди, де була єврейська земля. Звіздарі, або, як їх називали у них на батьківщині, маги, волхви, звернули увагу на нове світило. На їхню думку, це було знамення Боже, що десь народився давно передбачений у єврейських книгах Великий Цар, Спаситель людей від зла, Учитель нового праведного життя. 

Деякі з них — хто особ­ливо тужив за Божою правдою на землі й кому боліло серце, що в людях таке сильне беззаконня, вирішили йти шукати народженого Царя, щоб вклонитися і послужити Йому. Де його знайдуть, точно не знали; можливо, доведеться їхати довго, а дороги були о тій порі небезпечні, ось вони й вирішили спочатку в певний час зібратися всім в обумовленому місці, а потім загальним караваном вирушити за вказівкою зірки на пошуки народженого Великого Царя.
Разом з іншими волхвами зібрався на поклоніння і великий перський мудрець Артабан. Він продав усі свої маєтки, багатий дім у столиці й на отримані гроші купив три коштовні камені: сапфір, рубін і перлину. Багато коштували ці камені, цілий скарб було заплачено за них, зате й краса їхня була рідкісною. Один сяяв, як частинка блакитного неба в ясну зоряну ніч; другий палав яскравіше за пурпурову зорю при сході сонця; третій білиною перевершував снігову вершину гори. Усе це, разом із серцем, сповненим найгарячішої, самовідданої любові, Артабан думав скласти біля ніг народженого Царя істини і добра.
Зібрав Артабан близьких друзів, попрощався з ними й вирушив у путь. До місця збору треба було їхати кілька днів, проте Артабан не боявся спізнитися. Кінь під ним був баский і дужий, час він вирахував точно і щодня справно проїжджав необхідну відстань. Останньої доби йому залишалося кілька десятків верст, і він хотів їхати всю ніч, щоб завидна прибути до призначеного місця.
Вірний кінь бадьоро ступав під ним, нічний вітерець віяв прохолодою, над головою, в нескінченній далечі небосхилу, наче яскрава лампада перед престолом Бога, сяяла нова зірка.
— Ось він, знак Божий! — казав собі Артабан, не зводячи очей із зірки. — Великий Цар іде до нас з неба, і я скоро, Господи, побачу Тебе. Швидше, мій друже! Наддай ходи! — підбадьорював він свого коня, ласкаво тріпаючи його по гриві.
І кінь стрімко мчав, голосно й часто тупотіли його копита по дорозі серед пальмового лісу. Морок починав рідшати, де-неде чулося цвірінькання птахів, що прокидалися. Ранок наближався. Раптом кінь зупинився, захропів, став задкувати. Артабан пильно придивився до шляху і побачив розпростерту людину. Він швидко зліз на землю, підійшов до лежачого й оглянув. То був єврей, знесилений нападом жахливої в тих місцях лихоманки. Виглядав він немов мрець, лише слабкий стогін зрідка долинав із запечених вуст.
Артабан замислився: об’їха­ти, поспішати до збору, залишити хворого — не дозволяє совість, а залишитися з євреєм, щоб підняти його на ноги, — треба витратити багато часу, запізнишся —не застанеш.
— Що робити? — запитував себе Артабан. — Їду, — вирішив був він і навіть заніс ногу в стремено, але хворий, немов відчуваючи, що його залишає остання допомога, застогнав так тяжко, що його стогін болем озвався у серці волхва.
— Боже великий, — став благати він. — Ти знаєш мої думки, Ти знаєш, як я прагну до Тебе, скеруй мене на вірну путь. Чи не Твій голос любові говорить у моєму серці? Я не можу про­їхати повз, я повинен допомогти нещасному єврею.
З цими словами волхв піді­йшов до хворого, розв’язав йому одяг, приніс із сусіднього струмка води, освіжив йому обличчя і запечені уста, дістав з притороченого до сідла тюка ліки, яких там був чималий запас, підмішав до вина і влив у рот єврею. Розтирав йому груди й руки — і так багато годин провів над хворим.
Зоря давно минула, сонце вже високо піднялося над лісом, час наближався до полудня. Єврей прийшов до тями, підвівся на ноги й не знав, як дякувати доброму незнайомцю.
— Хто ти? — запитував Артабана єврей. — Скажи, за кого я і вся моя сім’я будемо молити Бога до останніх наших днів? І чому обличчя твоє таке сумне? Яке горе гнітить тебе?
Артабан із сумом повідав, хто він, куди їде й що тепер він, напевно, спізнився.
— Мої товариші, звичайно, поїхали, — казав він, — і я не знайду, не побачу бажаного Царя.
Обличчя єврея просяяло радістю.
— Не сумуй, благодійнику. Можу тобі хоч трохи віддячити за твоє добро. У священних книгах сказано, що обіцяний від Бога Цар правди народиться у місті Віфлеємі. Нехай твої друзі поїхали, ти рушай у Віфлеєм і, якщо Месія народився, знайдеш Його там.
Єврей ще раз подякував, попрощався і пішов своєю дорогою. Артабан повернувся назад: самому годі й думати їхати через пустелю, — треба було взяти слуг для охорони, накупити верблюдів, набрати провізії, запастися водою. Минув тиждень. Довелося продати один камінь, щоб спорядити караван, але Артабан цим не дуже журився: залишалося ще два камені. Головне, не спізнитися до Царя, і він квапить слуг, поспішає з усіх сил. Ось, нарешті, й Віфлеєм. Втомлений, запорошений, але щасливий і веселий, під’їжджає він до першого ж будиночка, швидко входить усередину й засипає хазяйку питаннями:
— Чи не були тут, у Віфлеємі, прибульці зі Сходу, до кого вони зверталися і де вони тепер?
Господиня — молода жінка — годувала груддю дитину і спочатку збентежилася від появи незнайомця, потім заспокоїлася і розповіла, що кілька днів тому приходили сюди якісь чужинці, відшукали Марію з Назарету і принесли Її Немовляті багаті дари. Куди вони поділися — невідомо, а тієї ж ночі зникли з Віфлеєма і Марія з Немовлям та Йосифом.
— У народі кажуть, що вони пішли в Єгипет, бо Йосиф бачив сон: Господь велів їм іти звідси.
Поки мати говорила, дитина солодко заснула, і чиста посмішка грала на її прекрасному й невин­ному обличчі. Артабан не встиг ще обміркувати, що йому робити, як раптом на вулиці почулися дикі крики, брязкіт зброї та жіночий плач, що надривав душу. Напівроздягнені, простоволосі жінки зі спотвореними від жаху обличчями бігли кудись уздовж селища, несучи своїх крихіток, і кричали: «Рятуйтеся! Солдати Ірода вбивають наших дітей!».
Обличчя молодої жінки зблідло, очі розширилися. Притиснувши до себе сплячу крихітку, вона лише змогла сказати:
— Врятуй, врятуй дитину! Врятуй її, і Бог спасе тебе.
Артабан, не пам’ятаючи себе, кинувся до дверей. За порогом уже стояв начальник загону, а за ним виднілися звірячі обличчя воїнів, які тримали мечі, заплямовані кров’ю невинних немовлят. Рука Артабана сама смикнулася до грудей, він швидко дістав з-за пазухи мішок, вихопив дорогоцінний камінь і подав начальнику загону.
— Візьми камінь і йди, не чіпай жінку і дитя.
Той зроду не бачив такої коштовності, жадібно схопив камінь і швидко відвів своїх воїнів в інше місце закінчувати страшну справу. Жінка впала перед Артабаном на коліна і голосом, що йде від серця, говорила:
— Нехай благословить тебе Бог за мою дитину! Ти шукаєш Царя правди, любові й добра, нехай засяє перед тобою Його лик, і нехай погляне Він на тебе з тією любов’ю, з якою я тепер дивлюся.
Обережно підняв її на ноги Артабан, і сльози чи то радості, чи то смутку текли по його щоках. «Боже істини, прости мене! Заради цієї жінки та її дитини я віддав призначений Тобі камінь. Чи побачу я колись Твій лик? І тут я знову запізнився. Піду слідом за Тобою в Єгипет».
І довго волхв ходив, шукаючи Царя правди. Обійшов він багато країн, багато бачив різного люду, а Царя, Якого шукав, знайти не міг. І боляче стискалося його серце, не раз він плакав гіркими слізьми. «Господи! — думалося йому. — Скільки всюди горя, мук, нещасть! Чи скоро Ти явиш Себе, полегшиш людям життя?..»
Він робив, що міг: лікував хворих, допомагав бідним (від продажу першого каменя у нього залишилися великі гроші), втішав нещасних, відві­дував в’язнів, і роки його за цими працями збігали так швидко, як бігає човник ткача по вироблюваній тканині. Останній камінь, перлину, він дбайливо зберігав біля серця, сподіваючись хоча б її піднести в дар Цареві, коли Його відшукає.
Минуло тридцять три роки, як Артабан залишив батьківщину. Стан його згорбився, волосся побіліло, очі згасли, руки й ноги ослабли, а в серці, як і раніше, горіла любов до Того, Кого він шукав здавна. І почув тут старезний волхв, що в Іудеї з’явився Посланець Божий, що Він звершує чудеса, воскрешає мертвих, а знехтуваних усіма грішників і затятих злодіїв робить святими.
Радісно закалатало втомлене серце Артабана. «Тепер, — думав він, — я знайду Тебе і послужу Тобі».
Приходить до Іудеї. Там увесь народ іде в Єрусалим на свято Пасхи. Там і Сам Спаситель, Якого сподівається зустріти волхв.
З натовпами прочан дістається священного міста Артабан і бачить на вулицях великий рух: людський потік кудись нестримно ллється, всі біжать, один одного обганяють.
— Куди це поспішають люди? — запитує Артабан.
— На Голгофу! Так за містом називається пагорб. Там сьогодні разом із двома розбійниками розпинають Іісуса з Назарета, Який називав Себе Сином Божим, Царем Іудейським.
Упав на землю Артабан і гірко заридав.
— Знову запізнився. Не дано мені побачити Тебе, Господи! Не довелося й послужити Тобі. А, втім, може ще не зовсім пізно, підійду до Його мучителів, запропоную їм мою перлину, і, можливо, вони повернуть Йому свободу і життя.
Підвівся Артабан і, як міг, поспішив за натовпом на Голгофу. На одному з перехресть йому загородив шлях загін солдатів. Воїни тягли дівчину рідкісної краси у в’язницю. Вона побачила волхва, за одягом упізнала в ньому перса і вхопилася за край його одягу.
— Зглянься наді мною! — благала вона. — Звільни мене. Я з тобою з однієї країни. Мій батько приїхав сюди у торгових справах, привіз із собою мене, захворів і помер. За борги батька мене хочуть продати в рабство, приректи на ганьбу. Врятуй мене! Визволи від безчестя, молю тебе, врятуй!
Затремтів старий волхв. Колишня боротьба, як у пальмовому лісі при зустрічі з хворим євреєм і у Віфлеємі під час побиття дітей, знову спалахнула в серці: зберегти камінь для Великого Царя чи віддати в допомогу нещасній? Жалість до бідної невільниці взяла гору.
Дістав Артабан останню перлину і дав її дівчині:
— Ось тобі на викуп, дочко моя. Тридцять три роки я беріг цей скарб для мого Царя. Мабуть, не достойний я піднести Йому дар.
Поки він говорив, небо затяг­ло хмарами, серед дня все оповила пітьма, земля наче тяжко зітхнула, затрусилася; вдарив грім, блискавка прорізала небо від краю до краю, почувся тріск, задрижали будинки, стіни похитнулися, дощем посипалося каміння. Важка черепиця зірвалася з даху і розбила голову старому.
Він повалився на землю і лежав блідий, стікаючи кров’ю. Дівчина нахилилася до нього, щоб допомогти. Артабан заворушив губами і став щось пошепки говорити, його очі розплющилися, засвітилися радістю, по обличчю розлилася лагідна усмішка. Здавалося, вмираючий бачить когось невидимого перед собою і розмовляє з ним. Дівчина нахилилася близько до волхва і почула, як він уривчасто шепотів:
— Господи! Та коли ж я бачив Тебе голодним і нагодував, коли бачив спраглим і напоїв? Коли я дав притулок Тобі як мандрівнику, зодягнув нагого Тебе? Тридцять три роки, блукаючи з країни в країну, я шукав Тебе й ніколи не бачив Твого обличчя, не міг послужити Тобі, моєму Цареві, на землі.
Старий замовк, груди його тихо здіймалися. Крізь навислі хмари пробився промінь сонця й освітив обличчя волхва. Повіяв тихий вітерець, м’яко пестячи волосся вмираючого, і разом з цим вітром, немов на крилах його, звідкись із високості долинув лагідний голос:
— Істинно кажу тобі: усе, що ти зробив нужденним братам твоїм, ти зробив Мені.
Обличчя Артабана змінилося: на нього лягла печать величавого спокою і найсвітлішої, повної радості. Він полегшено зітхнув на повні груди, вдячно підняв до неба свої очі й навіки спочив. Скінчилися довгі мандри старого волхва, знайшов, нареш­ті, Артабан Спасителя, були прийняті і його дари.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.