ГАЙТО ГАЗДАНОВ. ПАНАХИДА

Це було в жорстокі й сумні часи німецької окупації Парижа. Війна охоплювала все більші й більші простори. Сотні тисяч людей сунулися мерзлими дорогами Росії, ішли бої в Африці, вибухали бомби в Європі. Вечорами Париж поринав у крижаний морок,  ліхтарі не працювали й не світилися вікна. Тільки вряди-годи місяць вночі трохи освітлював це замерзле, майже примарне місто…

…Я прийшов одного разу в невелике кафе, що в одному з передмість Парижа, де в мене була зустріч із випадковим знайомим. Це було ввечері, лютої зими сорок другого року. У кафе було багатолюдно. Коло стійки добре одягнені люди — шарфи, хутряні коміри, випрасувані костюми — пили коньяк, каву з ромом і лікери, їли бутерброди із шинкою, якої я давно навіть не нюхав.
Потім я дізнався, звідки бралися ті шинка, коньяк і все інше: завсідниками кафе, у яке я випадково потрапив, були росіяни, що займалися чорною біржею. До війни… більшість цих людей були безробітними — не тому, що не знаходили роботи, а тому, що не хотіли працювати з якогось незрозумілого й затятого небажання жити так, як жили всі інші: ходити на завод, знімати кімнату в поганому готелі й одержувати платню раз на два тижні… Вони знали всі нічліжні будинки Парижа… Вони знали Армію Спасіння, кубла й злиденні кафе place Maubert, куди сходилися збирачі недопалків, заціпенілий сон на лавках підземних станцій метро й нескінченні блукання Парижем…

І от після того, як німецька армія зайняла понад половину французької території, у житті цих людей відбулись незвичайні зміни. Вони раптово отримали чудову можливість розбагатіти — без особливих зусиль і, по суті, майже не працюючи. Німецька армія й установи, пов’язані з нею, скуповували оптом, не торгуючись, усі товари, що їм пропонували: чоботи й зубні щітки, мило й цвяхи, золото й вугілля, одяг і сокири, дроти й машини, цемент і шовк — усе. Ці люди стали посередниками між німецькими покупцями та французькими комерсантами, які продавали свої товари. І як в арабській казці, учорашні безробітні розбагатіли.

Тепер вони жили у теплих квартирах, з яких виїхали їхні колишні хазяї, залишивши картини незрозумілого змісту, гарні килими й зручні крісла. Вони носили на руці золоті годинники із золотими браслетами, на їхніх пальцях були персні зі справжніми дорогоцінними каменями…
Я познайомився спочатку з одним із них, Григорієм Тимофійовичем, худорлявою літньою людиною із глибоко посадженими очима й гострим підборіддям. Я зустрів його в мого друга, колишнього співака, який свого часу виступав у кабаре й кафе. Але в ті часи, коли я його знав, усе це відійшло в минуле. Він був важко хворий на сухоти й рідко вставав з ліжка. Григорія Тимофійовича ніхто, крім мене, ніколи не називав на ім’я та по батькові, й був він завжди Гриша або Гришко. Співака, навпаки, ніхто не називав на  ім’я, усі кликали Василем Івановичем.

 — От, Василю Івановичу, купив я, виходить, картину, — казав якось Гриша. — Я тобі, між іншим, смажену курку приніс.
 — Спасибі, — сказав Василь Іванович. — Яку ж ти картину купив, Гришо?
 — Картина, Василю Івановичу, не проста. Гроші за неї такі заплатив — згадати страшно. Але сюжет дуже розкішний.
 — Що ж там намальовано?
 — Зображений там, Василю Івановичу, величезний орел, і кудись він летить, а в нього на спині, розумієш, юнак, якого він неначебто кудись несе. Не зовсім зрозуміло, щоправда, але орел, я тобі скажу, краще не буває. Багато разів я цю картину розглядав — і щораз те саме: чудова картина, нічого не скажеш.
— А якого художника?
 — Цього я не знаю, — сказав Гриша. — Якийсь дуже знаменитий. Мені продавець прізвище сказав, я забув. Тільки пам’ятаю, він сказав, що в порівнянні з ним Рєпін, каже, це проста колода. І назву картини сказав, але я, знаєш, його якось навіть не слухав, так мені подих перехопило.
Я бачив потім цю картину у квартирі Гриші: це була копія рубенсівського «Викрадення Ганімеда».

Картини, втім, купували всі або майже всі клієнти цього кафе, так само, як вони купували золоті речі або монети. У цих людей, у яких ніколи нічого не було, раптом пробудилася якась гарячкова корисливість, яка, втім, не мала західної форми механічного накопичення грошей. Але витрачали вони ще більше, витрачали безглуздо й даремно, з якоюсь особливою недоладністю. Пам’ятаю одного з них, високу й сумну людину із чорною бородою; звали його Спиридон Іванович. Він стояв у кафе й пив коньяк. У цей час вулицею проходив скляр, який кричав тужливим голосом:

— Vitrier! Vitrier! (Вставляємо скло! Вставляємо скло!)
— Не можу я цього лементу чути, — сказав Спиридон Іванович. — Не можу, нерви не ті. І дарма ж кричить, ну кому він потрібний?
З вулиці знову донісся лемент:
— Vitrier! Vitrier!
Спиридон Іванович вибіг з кафе, підійшов до скляра й сказав йому російською:
— Не рви мені душу, заради Христа, замовкни! Скільки увесь твій мотлох коштує?
Потім, спохопившись, він повторив своє запитання ламаною французькою мовою. Здивований скляр пом’явся й відповів. Спиридон Іванович вийняв гаманець, заплатив стільки, скільки коштував увесь товар, почекав, поки скляр піде, і повернувся до стійки допивати свій коньяк, який якось особливо звучно булькав і переливався в його горлі й супроводжувався рухом гострого кадика.
— Увесь день бігаєш, — бурмотів Спиридон Іванович, — зранку неприємності, того не постачили, там товару не ви­явилося, а тут ще душу людина надриває. Тільки ввечері й відпочинеш. Прийдеш додому, увімкнеш опалення та ляжеш у ліжко. Лежиш і думаєш: дорвався, Спиридоне Івановичу, дійшов, нарешті. Відпочити нам, друзі, треба, а не зі склярами сваритися, відпочити.
— На тому світі відпочинеш, Спиридоне Івановичу, — сказав Володя, атлетичний чоловік років сорока, фахівець із золота. — Склярів там, я так гадаю, не повинно бути, звідки ж там скло? тільки хмари й ангели, більше нічого.
— І золота теж нема, — сказав один із відвідувачів.
— Це ще невідомо, — сказав Володя. — Я був якось у соборі Паризької Богоматері, там кружка висить для пожертвувань. Дивлюся, а на ній написано: «для душ, що перебувають у чистилищі». Виходить, у чистилище якісь кошти надходять.
— Це їхні католицькі справи, — сказав Григорій Тимофійович. — Гроші, звичайно, ідуть на церкву, щоб молилися тут за тих, що, як вони думають, повинні бути в чистилищі. Але твоя правда, дивно, звичайно, написано.
Я особливо чомусь запам’ятав цей день, коли Спиридон Іванович виголошував свій монолог — хриплий звук його голосу, рух кадика на його худій і довгій шиї та ці слова — відпочити нам, друзі, треба, — запам’ятав вираз його п’яних і втомлених очей, зимові сутінки й суміш алкогольних запахів у кафе.

А коли Григорій Тимофійович вийшов, Володя сказав мені:
— Даремно це я про той світ заговорив, помовчав би краще. Боюся я за Гришу, усім нам його шкода. Хороша людина, тільки не жилець він, давно в нього сухоти.
Потім Володя заговорив про свої справи. Розмова його, як завжди, була напов­нена технічними термінами — відсотки, сплави, карати, те або інше гранування каменів. Ясна річ, що навряд чи він міг, за короткий час, який минув відтоді, коли німці зайняли Париж, засвоїти всі ці речі. Коли одного разу я його запитав, звідки в нього такі знання, він відповів, що його завжди цікавило все, що стосувалося золота й коштовностей. До війни він, як і всі його друзі по кафе, найчастіше був безробітним, а то й навіть безпритульним. Але він проводив цілі години перед вітринами ювелірних магазинів на rue de la Paix, читав зі словником якісь технічні книги, знав, при якій температурі плавиться той або інший метал, у яких галузях промисловості потрібна платина — і ця на ті часи майже злиденна людина могла б бути експертом ювелірної справи…

Дивлячись на Володю, я нерідко повертався до думки про те, наскільки умовні можуть бути так звані соціальні відмінності: цій бездомній людині належало б бути власником великого ювелірного магазину десь на rue du Faubourg St. Honore. Решта відвідувачів кафе, друзів Володі та Григорія Тимофійовича, не мали такої різко вираженої індивідуальності. Усі вони багато пили, тринькали гроші, у більшості були дружини або коханки дуже певного типу — ретушованої фотографії з обкладинки дамського журналу, блондинки в хутряних шубах, куплених по знайомству в якогось відчайдухи-єврея, який уже відправив свою родину в безпечне місце й тепер, ризикуючи життям, розпродавав усе, що в нього залишилося від його хутряного магазину. Увесь день клієнти кафе проводили в очікуванні чергової партії товару й у телефонних розмовах, а ввечері грали в карти, програючи й виграючи чималі суми.
Григорій Тимофійович мені казав:

Живу я тепер добре, звичайно. Але тільки бачу, що раніше я неправильно мріяв. Ось, наприклад, пам’ятаю я одну ніч у Ліоні, взимку. Грошей нема, роботи нема, кімнати нема. Ночував я на будівництві, все-таки дах, хоч дощ не заливає. Холодно, накритися нема чим. Лежав я тоді, знаєте, на дошках, не міг заснути — холодно ж бо дуже — і мріяв. Ото, думаю, квартирку б вам, Григорію Тимофійовичу, із центральним, матері його ковінька, опаленням, ліжечко б із простирадлами. А ввечері дружина вечерю подає: ковбаса, закуска, біфштекси. Оце було б життя.
Очі його стали задумливими.
— А вийшло, що все це неправильно. Не в цьому річ. Вірніше, не тільки в цьому. У чому — не знаю, тільки знаю, що не в цьому. Тепер у мене все це є: і квартира, і обід, і дружина, і навіть ванна — живи собі поживай. Але виявляється, усе це не те. Я так тепер думаю. Ось доскочить людина біди, наприклад, або, скажімо, убогості. Йому, дурневі, здається, що це найголовніше. Аби не ця вбогість — усе було б добре. Гаразд. Взяли його і як у казці одягли, взули, дали йому квартиру та все інше й кажуть — ну, тепер живи, будь щасливий. А де ж його взяти, щастя те? У ванні, чи що? Ось на руці в мене золотий годинник «Longines», у Володі купив. Заплатив я за нього стільки, скільки за старих часів за півроку не прожив би. Дивлюся на стрілки — що вони кажуть? А кажуть вони ясно що: вам, Григорію Тимофійовичу, ми час відраховуємо. Була п’ята, а тепер шоста година. Отже, годиною менше вам жити залишилося.
Він, дійсно, поглянув на свій годинник.
— Сьома година? Ще годиною менше. Але це мене не лякає. Мені одного шкода: стільки років прожив, а так і не зрозумів, у чому ж щастя людське? Ну, добре — зігрівся, закусив, випив. А далі?
Якось так вийшло, що я не приходив у це кафе близько двох тижнів. Потім прийшов — пізнім лютневим вечором. Григорія Тимофійовича не було, і коли я запитав, що з ним, мені сказали, що він хворий, лежить. Я пішов до нього, він жив неподалік. Він лежав у ліжку, схудлий, неголений, очі в нього були гарячі й сумні. Над його ліжком, під запаленою люстрою, крила рубенсівського орла відливали синюватим світлом. Я запитав його, як він почувається, він відповів, що кепсько.
— Ковдра вже здається важкою, — сказав він, — це вже все. Кінець мені прийшов. Умру — і так і не зрозумію, що ж мені в житті було потрібно.
Він помер уночі, через три дні після того, як я в нього був. Володя сказав мені:
— Помер Григорій Тимофійович. Завтра ховатимемо, відслужимо панахиду. Прийдете? Відспівування буде на квартирі Григорія Тимофійовича, о четвертій годині дня.
Володя ніколи не називав Григорія Тимофійовича інакше, як Гриша або Гришко, я навіть не був впевнений, що він знає його по батькові. І тепер складалося враження, що жив Гриша, а вмерла інша людина — Григорій Тимофійович. Наступного дня, коли я при­йшов, то побачив, що вся квартира Григорія Тимофійовича була заставлена вінками квітів. Де Володя дістав ці квіти, у лютому місяці сорок третього року, у голод­ному Парижі, і скільки вони коштували, цього я не міг собі уявити. Усі відвідувачі кафе, друзі Григорія Тимофійовича, були вже там, в усіх обличчя змінилися майже до невпізнання, як буває у людей за таких обставинах.
— Чекаємо на батюшку, — тихо сказав Володя. Батюшка, стара людина із хрипуватим від застуди голосом, приїхав за чверть години. На ньому була поношена ряса, вигляд у нього був сумний і втомлений. Він увійшов, перехрестився, губи його беззвучно вимовили якусь фразу. У труні, вкритій квітами, лежало тіло Григорія Тимофійовича, одягнене в чорний костюм, і здавалося, що мертве його обличчя дивилося у те небо, куди піднімається орел, що несе Ганімеда.
— З яких місць покійний? — запитав священик.
Володя відповів — такого-то повіту, Орловської губернії.
— Сусід, виходить, — сказав батюшка. — Я сам звідти ж, і тридцяти верст не буде. От лихо, не знав я, що земляка ховати доведеться. А як звали?
— Григорій.
Священик мовчав деякий час. Видно було, що ця подробиця — те, що покійний був із тих само місць, що й він, — справила на нього особливе враження. Мені здалося, що він, можливо, подумав — ось і до наших черга дійшла. Потім священик зітхнув, знову перехрестився й сказав:
— Якби були інші часи, я б по ньому справжню панахиду відслужив, як у наших монастирях служать. Ось тільки голос у мене хрипкий, одному мені важко, дав би Бог хоч коротку панахиду звершити. Може, хтось із вас все-таки допоможе, підтягне? підтримає мене?
Я глянув на Володю. Вираз обличчя у нього був такий, яким я собі ніколи не міг би його уявити — трагічний та урочистий.
— Служіть, батюшко, як у монастирі, — сказав він, — а ми вас підтримаємо, не зіб’ємося.
Він обернувся до своїх товаришів, підняв угору обидві руки наказовим і звичним, як мені здалося, жестом, — священик подивився на нього з подивом, — і почалася панахида.
Ніде й ніколи, ні до цього, ні після цього я не чув такого хору.
Через якийсь час усі сходи будинку, де жив Григорій Тимофійович, заповнилися людьми, які прийшли слухати спів. Хрипуватому й сумному голосу священика відповідав хор, що ним керував Володя.
«Воистину суета всяческая, житие же сень и соние: ибо всуе мятется всяк земнородный, якоже рече Писание: егда мир приобрящем, тогда во гроб вселимся, идеже вкупе царие и нищии».
І потім знову це нещадне нагадування:
«Таков живот наш есть; цвет, и дым, и роса утренняя воистину. Приидите убо, узрим на гробех ясно, где доброта телесная; где юность; где суть очеса и зрак плотский: вся увядоша яко трава, вся потребишася».
Коли я заплющував очі, мені здавалось, що співає чийсь один могутній голос, який бере то нижче, то вище, і його звуковий рух заповнює весь простір навколо мене. Мій погляд упав на труну, і цієї хвилини хор співав:
«Плачу и рыдаю, егда помышляю смерть и вижу во гробе лежащую, по образу Божию созданную нашу красоту — безобразну, безславну, не имеющую вида».
Ніколи панахида не здавалась мені такою приголомшливою, як цього похмурого зимового дня у Парижі. Ніколи я не відчував з такою судомною силою, що ні в чому, можливо, людський геній не досягнув такої страшної досконалості, як у цій комбінації розпечених і врочистих слів із тим рухом звуків, у якому вони виникали. Ніколи до цього я не розумів з такою пронизливою безнадійністю нестримне наближення смерті до всіх, кого я любив і знав і за кого підносилася та сама молитва, яку співав хор: «Со святыми упокой…».
І я думав, що в цю страшну годину, яка невблаганно настане й для мене, коли перестане існувати все, заради чого вартувало — можливо — жити, ніякі слова й ніякі звуки, крім тих, які я чув зараз, не зможуть виразити ту приреченість, поза якою немає ні поняття про те, що таке життя, ні уявлення про те, що таке смерть. І це було найголовніше, а все інше не мало значення.
«Вси бо исчезаем, вси умрем, царие же и князи, судии и насильницы, богатии и убозии, и все естество человеческое».
І над померлим звучатимуть ці ж розпечені, як залізо, слова.
Коли відспівування скінчилося, я запитав Володю:
— Звідки це все у вас? Яким це дивом усе вийшло, як ви склали такий хор?
— Та просто так, — сказав він. — Хто в опері колись співав, хто в оперетці, хто просто в шинку. І всі в хорі співали, звичайно. А церковну службу ми ж бо з дитинства знаємо — до останнього звуку.
Потім труну з тілом Григорія Ти­мофійовича закрили, винесли, поставили на катафалк і відвезли на цвинтар, за місто. Потім настали лютневі сутінки, потім Париж поринув у свій звичайний для цього часу крижаний морок, і ця ніч вкрила собою все, що тільки-но відбувалося. І після того, як минув якийсь час, мені почало здаватися, що нічого цього взагалі не було, що це було маревом, короткочасним вторгненням вічності в ту випадкову історичну дійсність, у якій ми жили, промовляючи чужі слова чужою мовою, не знаючи, куди ми йдемо, і забувши, звідки ми вийшли.

Гайто (Георгій) Газданов народився 23 листопада (6 грудня за н. ст.) 1903 р. у Санкт-Петербурзі, в заможній осетинській родині.
1919 р., у неповні 16 років, приєднався до Добровольчого руху П. Врангеля, воював у Криму. Разом із армією, що відступала, Газданов опинився спочатку в Галліполі, потім у Константинополі, де продов­жив навчання в гімназії (яку врешті закінчив у Болгарії). 1923 р. переїхав до Парижа, де прожив більшу частину свого життя. Був портовим вантажником, мийником паровозів, слюсарем на автозаводі «Сітроен», викладав французьку та російську мови. Часом, коли він не міг знайти роботи, змушений був ночувати на вулиці. Чотири роки навчався на історико-філологічному факультеті Сорбонни, вивчав історію літератури, соціологію, економіку. Тривалий час (1928—1952), вже ставши відомим письменником, був змушений працювати нічним таксистом. У романі «Нічні дороги» (1941) знайшло відображення знайомство Газданова з паризьким дном.
Його перший роман «Вечір у Клер» вийшов 1929 р. і був високо оцінений І. Буніним та М. Горьким, а також критиками російського зарубіжжя.
1939 р., коли розпочалася війна, залишився в окупованому Парижі, допомагаючи тим, хто перебував у небезпеці. Учасник руху Опору.
1953 р. Газданов став співробітником нової радіостанції — «Свобода», де під псевдонімом Георгій Черкасов вів передачі, присвячені російській літературі. Незважаючи на популярність і всенародне визнання, роботу таксиста Газданов зміг залишити лише після того, як вийшов у друк його роман «Привид Олександра Вольфа». Роман одразу було перекладено основ­ними європейськими мовами.
Помер Гайто Газданов 5 грудня 1971 р., після важкої хвороби. Похований на російському кладовищі Сен-Женев’єв‑де-Буа під Парижем. 2001 р., за сприяння знаменитого диригента В. Гергієва, на могилі письменника було відкрито пам’ятник.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.