ФАШИЗМ: Нехай живе війна

70 років тому розпочалася Велика Вітчизняна війна… Коли дивишся на дитячу фотокартку Гітлера, то виникає природне запитанням: звідки і коли в ньому зародилася така ненависть до людства? Адже яка гріховна тьма повинна була в ньому затаїтися! Які обставини сприяли тому, що в якийсь момент зерно гріха, яке впало в дитячу душу, зуміло прорости до таких страхітливих розмірів?
Так чи інакше, всі війни беруть початок у людських душах. Тому, виносячи уроки з минулого, ми, насамперед, маємо дивитися на свої серця: чи не сповнені вони ненавистю і дратівливістю, образою і осудом, заздрістю і жагою помсти, почуттям своєї винятковості й значущості, по суті — все тим же фашизмом? Адже яка нам користь від того, що, засуджуючи війну, ми, водночас, несемо в собі руйнівні сили? І хто знає, чи не передадуться вони іншим серцям, чи не призведуть до появи нових тиранів…

Фашизм — суспільно-політична течія, що виникла на початку XX ст. До нього зараховують рухи, ідеї та політичні режими, які, залежно від країни й різновиду, мали різні назви: власне фашизм, націонал-соціалізм, націонал-синдикалізм тощо. Проте всім їм притаманний ряд спільних рис.

В ідейному аспекті фашизм був сумішшю ідеологій. Але це не означає, що він не мав своїх власних доктрин і характерних для нього особливостей. В основу фашистського погляду на світ і суспільство було покладено соціал-дарвіністське розуміння життя окремої людини, нації і людства в цілому як активної агресії, біологічної боротьби за існування. Перемагає, з точки зору фашиста, завжди найсильніший. Таким є найвищий закон, об’єктивна воля життя та історії. Соціальна гармонія для фашистів апріорі неможлива, а війна — вище героїчне та ушляхетнююче напруження людських сил. Вони цілком поділяли думку, висловлену лідером італійського художнього напряму «футуристів» — автором першого маніфесту футуризму Філіппо Марінетті Томазо, який пізніше став фашистом: «Нехай живе війна — тільки вона може очистити світ». «Живіть небезпечно!» — любив повторювати Муссоліні.
Фашизм заперечував гуманізм і цінність людської особистості. Її слід було підпорядкувати абсолютному, тотальному (всеохоплюючому) цілому — нації, державі, партії. Італійські фашисти заявляли, що визнають індивіда лише настільки, «наскільки він співпадає з державою, що представляє універсальну свідомість і волю людини в її історичному існуванні». Програма німецької нацистської партії проголошувала: «Загальна користь вища від особистої користі». Гітлер часто підкреслював, що у світі відбувається перехід «від відчуття “я” до відчуття “ми”, від прав особистості до вірності обов’язку і відповідальності перед суспільством». Такий новий стан він і називав «соціалізмом».
У центрі фашистської доктрини була не людина, а колектив — нація (у німецьких нацистів — «народне співтовариство»). Нація — це «вища особистість», держава — «незмінна свідомість і дух нації», а фашистська держава — «вища і найпотужніша форма особистості», — писав Муссоліні. При цьому в різних теоріях фашизму сутність і становлення нації могли тлумачитися по‑різному. Так, для італійських фашистів визначальними моментами були не етнічна природа, расова приналежність чи загальна історія, а «єдина свідомість і загальна воля», носієм яких і була національна держава. «Для фашиста все у державі, і ніщо людське і духовне не існує і тим більше не має цінності поза державою, — вчив “дуче”. — У цьому сенсі фашизм тоталітарний, і фашистська держава як синтез і єдність усіх цінностей тлумачить і розвиває все народне життя, а також посилює його ритм».
Німецькі нацисти сповідували інший, біологічний погляд на націю — так звану «расову теорію». Вони вважали, що в природі існує «залізний закон» згубності змішання живих видів. Змішання («метизація») призводить до деградації і заважає утворенню вищих форм життя. У ході боротьби за існування і природного відбору більш слабкі, «расово неповноцінні» істоти мають загинути, вважали нацисти. Це, на їхню думку, відповідало «прагненню природи» до розвитку виду і «поліпшення породи». Інакше слабка більшість витіснила б сильну меншість. Ось чому природа повинна бути суворою до слабких.
Цей примітивний дарвінізм нацисти переносили на людське суспільство, вважаючи раси природними біологічними видами. «Єдиною причиною вимирання культур було змішання крові і, як наслідок, зниження рівня розвитку раси. Бо люди гинуть не в результаті програних воєн, а в результаті ослаблення сили опору, притаманної лише чистій крові», — стверджував Гітлер у своїй книзі «Моя боротьба». Звідси випливав висновок про необхідність «расової гігієни», «очищення» і «відродження» німецької «арійської раси» за допомогою «народної спільності людей німецької крові та німецького духу в сильній, вільній державі». Інші «неповноцінні» раси підлягали підкоренню або знищенню. Особливо «шкідливими», з точки зору нацистів, були народи, які живуть у різних країнах і не мають власної держави. Націонал-соціалісти з несамовитою люттю знищили мільйони євреїв і сотні тисяч циган.
Заперечуючи права і свободи особистості як «непотрібні і шкідливі», фашизм захищав ті прояви, які він вважав «істотними свободами» — можливість безперешкодної боротьби за існування, агресію і приватну економічну ініціативу.
Фашисти заявляли, що «нерівність неминуча, благотворна і благодійна для людей» (Муссоліні). Гітлер в одній з розмов пояснив: «Не усувати нерівність між людьми, а збільшувати її, поставивши непрохідні бар’єри. Який вид прийме майбутній соціальний лад, я вам скажу… Буде клас панів і натовп різних членів партії, розміщених суворо ієрархічно. Під ними — анонімна маса, нижчі назавжди. Ще нижче — клас переможених іноземців, сучасні раби. Над усім цим стане нова аристократія…».
Фашисти звинувачували і представницьку демократію, і соціалізм, і анархізм у «тиранії числа», в орієнтації на рівність і «міф прогресу», у слабкості, не­ефективності та «колективній безвідповідальності». Фашизм проголошував «організовану демократію», за якої дійсна воля народу знаходить своє вираження в національній ідеї, яку реалізує фашистська партія. Така партія, «тоталітарно керуючи нацією», повинна не виражати інтере­си окремих соціальних прошарків або груп, а зливатися з державою. Демократичні волевиявлення у формі виборів зайві. Згідно з принципом «вождизму», фюрер або дуче та їхнє оточення, а потім і вожді нижчих рангів концентрували в собі «волю нації». Прий­нят­тя рішень «верхами» (елітою) і безправ’я «низів» вважалося у фа­ши­з­мі ідеальним станом.
Фашистські режими намагались опертися на активність мас, пронизаних фашистською ідеологією. За допомогою розгалуженої мережі корпоративних, соціальних та виховних установ, масових зібрань, торжеств і маніфестацій тоталітарна держава прагнула перетворити саму сутність людини, підкорити і дисциплінувати її, захопити і повністю конт­ролювати її дух, серце, волю і розум, формувати її свідомість і характер, впливати на її бажання і поведінку. Уніфіковані преса, радіо, кіно, спорт, мистецтво були цілковито поставлені на службу фашистській пропаганді, покликаній мобілізувати маси на розв’язання чергового завдання, поставленого «вождем».
Однією з основних доктрин фашизму була ідея (по суті, також біологічно-дарвіністська) про необхідність «розширення життєвого простору». Ідеологія націо­нал-соціалізму, на переконання фюрера, повинна була сприяти створенню «нового типу особистості», вільної від «обтяжуючих обмежень розуму, від брудних і нищівних само­отруєнь химерами, іменованих совістю і мораллю, і від вимог свободи й особистої незалежності, якими можуть користуватися лише одиниці». Формування умов для розвитку національної німецької держави передбачалося за рахунок «розширення життєвого простору на Сході», «усунення цілих расових одиниць» і «забезпечення продовольчого постачання» (А. Гітлер).
Невід’ємним елементом фашистських режимів був інститут відкритого і систематичного терору проти політичних, ідеологічних і (в нацистському варіанті) — «національних» супротивників. Для цих репресій були характерні найжахливіші масштаби. Так, на совісті нацистської диктатури в Німеччині близько 100 тис. людських життів, понад 1 млн заарештованих у самій країні й мільйони вбитих на територіях, окупованих Німеччиною під час Другої світової війни. Жертвами правління генерала Франсиско Франко в Іспанії стали від 1 до 2 млн людей.
Розгром німецького та італійського фашизму в результаті перемоги Радянського Союзу та країн антифашистської коаліції у Другій світовій війні, заборона націонал-соціалістичної та національної фашистської партій і проведені антифашистські перетворення поклали край «класичному» фашизму. Однак досить швидко він відродився в новому, модернізованому вигляді — «неофашизму» або «неонацизму», що існує у світі і понині.

Підготовлено за матеріалами статті історика Вадима Дам’є «Фашизм»

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.