ДУША ВІДЧУВАЄ МОЛИТВИ, ЩО ПІДНОСЯТЬСЯ ЗА НЕЇ

Багатовіковою традицією Православної Церкви є поминання покійного у 3‑й, 9‑й і 40‑й день після його смерті
Історія походження цієї традиції така. Доктор церковної історії М. М. Скабалланович, автор «Тлумачного Типікону», зазначає, що «в III столітті не було ще різкої межі між пам’яттю мучеників і поминанням звичайних померлих». Священносповідник єпископ Афанасій (Сахаров) у своїй праці «Про поминання покійних згідно з уставом Православної Церкви» каже, що «в IV-му столітті для поминання звичайних померлих, як таких, що потребують посилених молитов про них, встановлюється більш часте їх поминання, особливо у найближчий до дня смерті час». У V ст. «Апостольські постанови» для поминання покійних призначають 3‑й, 9‑й, 40‑й дні та річницю смерті: «Звершуйте і третини спочилих у псалмах, читаннях і молитвах заради Воскреслого у третій день, і дев’ятини на спогад сущих тут спочилих, і сорокоуст за древнім зразком, бо так народ ізраїльський оплакував Мойсея, і річницю про пам’ять покійного. І нехай роздається з майна його жебракам на спомин його».

Докладно про дні поминання померлого говорить преподобний Макарій Александрійський (IV ст.) у своєму «Слові про відхід душ праведників і грішників». Ангел, який явився преподобному, розповів, що робить душа померлого в перші 40 днів після смерті.
«Коли в третій день буває у Церкві пожертва, то душа померлого отримує від ангела, що береже її, полегшення у скорботі, яку відчуває через розлучення з тілом… Упродовж двох днів дозволяється душі у супроводі ангелів ходити по землі, де хоче. Тому душа, яка любить тіло, поневіряється іноді біля будинку, в якому розлучилася з тілом, іноді біля труни, в якій покладене тіло… А доброчесна душа йде в ті місця, в яких зазвичай творила правду. У третій же день Той, Хто воскрес у третій день із мертвих, велить, подібно до Його Воскресіння, вознестися всякій душі християнській на небеса для поклоніння Богові усіх. Отже, Церква має благий звичай звершувати у третій день приношення і молитву за душу.
Після поклоніння Богові велить Він показати душі різноманітні і приємні обителі святих і красу раю. Усе це розглядає душа шість днів, дивуючись і прославляючи Творця всього цього — Бога. Споглядаючи ж усе це, вона змінюється і забуває скорботу, яку мала, будучи в тілі. Але якщо винна у гріхах, то бачачи насолоду святих, починає тужити й докоряти собі, кажучи: «Горе мені! Як я марнувала час у тому світі! Займаючись задоволенням похотей, я провела більшу частину життя в безпечності і не послужила Богові як слід, щоб можна було і мені удостоїтися цієї благості… Після розглядання впродовж шести днів усіх радощів праведних вона знову підноситься ангелами на поклоніння Богові. Отже, добре робить Церква, звершуючи і в дев’ятий день служби та приношення за спочилого.
Після другого поклоніння Владика всіх велить віднести душу в пекло і показати їй місця мук, різні відділення пекла і різноманітні муки нечестивих… Цими різними місцями мук душа носиться тридцять днів, страхаючись, щоб і самій не бути засудженій на перебування в них. У сороковий день знову вона возноситься на поклоніння до Бога, і тоді вже Суддя визначає належне їй відповідно до вчинків місце… Отже, правильно робить Церква, здійснюючи поминання покійних і тих, хто прийняв Хрещення».
За традицією, поминання покійного поєднується з приготуванням куті або колива, відвідуванням місця поховання та поминальною трапезою. У день пам’яті покійного або напередодні ми приходимо у храм, де замовляємо службу за упокій померлого. У зазначений час збираємося в церкві на спільну молитву. Зазвичай, звершується Божественна літургія та панахида. На панахидний стіл, який ще називається «канон» або «канун», і міститься у лівій частині храму, приносимо кутю. Це відварені зерна пшениці або рису з медом і родзинками. Складові компоненти куті мають своє символічне значення. Зерна символізують воскресіння, родзинки — добрі справи покійного, мед — солодкість райського життя і богоспілкування. Також можна принести хлібобулочні вироби та солодощі, які залишаються після панахиди в пожертву для тих, хто трудиться у храмі.
Відвідування кладовища та місця поховання небіжчика в день його поминання бажано. Добре, якщо з родичами для спільної молитви відвідає цвинтар і священик. Якщо ж дорога до кладовища неблизька або родичі покійного за станом здоров’я не можуть поїхати на місце поховання, то достатнім буде поминання у храмі. При відвідуванні могили покійного слід опорядити її, можна прикрасити квітами і запалити свічку. Потім треба прочитати заупокійні молитви з молитовника. Залишати на могилі їжу, солодощі, а тим паче розпивати на кладовищі спиртні напої не слід, ця традиція неблагочестива і щодо спочилого має образливий характер.
Поминальна трапеза повинна бути скромною і їй завжди має передувати молитва. У першу чергу всім присутнім роздається принесена з храму кутя, яку їдять з молитвою за упокій спочилого. Алкогольні напої, тим більше горілка, тут небажані. Часто такі «п’яні» поминки перетворюються на неподобство, на якому про покійного просто забувають. Нехристиянською є традиція, коли на центральному місці ставиться портрет покійного і перед ним запалюють свічку. Свічки слід запалювати перед іконою. Неприпустимо ставити на стіл чарку з горілкою і шматок хліба «для покійного» — це пережиток язичництва. Існує звичай на знак невидимої присутності покійного серед учасників трапези залишати за столом вільне місце.
РАДОНИЦЯ
Особливо слід сказати про поминання покійних у пасхальний період. У традиції Руської Церкви є дві причини звершувати загальне поминання померлих у вівторок після Фоминої неділі. З одного боку, це спогад про зішестя Іісуса Христа в пекло і перемогу Його над смертю, що поєднується з Фоминою неділею. З іншого — це дозвіл, згідно з церковним уставом, звершувати звичайне поминання покійних після Страсної і Світлої седмиць, починаючи з Фоминого понеділка. Цього дня віруючі приходять на могили своїх рідних і близьких з радісною звісткою про Воскресіння Христове. Звідси і сам день поминання називається Радониця (або Радуниця).
На жаль, в радянський період встановився звичай відвідувати кладовища не на Радоницю, а в перший день Пасхи. Для віруючої людини природно відвідувати могили своїх близьких після старанної молитви за їхній упокій — тобто відслуженої у церкві панахиди. Та під час Пасхального тижня панахид не буває, бо Пасха — це всеохоплююча радість для віруючих у Воскресіння Господа Іісуса Христа. Тому впродовж усього Пасхального тижня не виголошуються заупокійні єктенії (хоча відбувається звичайне поминання на проскомідії), не правляться панахиди.
Поминання покійних відбувається у Церкві щодня. Святитель Іоанн Максимович, подвижник благочестя XX ст., каже: «Нічого кращого або більшого ми не можемо зробити для спочилих, ніж молитися за них, поминаючи на Літургії. Це їм завжди необхідно, особливо в ті сорок днів, коли душа померлого іде шляхом до вічних поселень. Тіло тоді нічого не відчуває: воно не бачить близьких, які зібралися, не чує запаху квітів, не чує надгробних промов. Але душа відчуває молитви, що підносяться за неї, вдячна тим, хто їх підносить, і духовно близька до них. Рідні та близькі покійних! Робіть для них те, що потрібно і що у ваших силах, використовуйте свої гроші не на зовнішнє прикрашення труни і могили, а на те, щоб допомогти нужденним, на спомин про своїх близьких спочилих, на церкви, де за них звершуються молитви. Будьте милосердні до покійних, подбайте про їхні душі. Такий самий шлях належить пройти і вам, і як нам тоді захочеться, щоб нас поминали в молитві! Будьмо ж і самі милостиві до покійних».

Підготував
протоієрей Миколай Баранов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.