ДУХОВНА КРАСА ЛЮДИНИ ЯК МЕТА ПРАВОСЛАВНОГО ПОДВИЖНИЦТВА

Час Великого посту — час посилення духовного подвигу, аскези. Для римо-католиків аскеза є справою ченців, у протестантському світі вона практично відсутня. У православному розумінні аскетичні труди прийнятні як для ченців, так і для мирян, але для кожного у своїй мірі. Про мету духовного подвижництва запрошує нас поміркувати Високопреосвященніший Віссаріон, митрополит Овруцький і Коростенський.

Якщо ми звернемося до історії релігійних вірувань, то можемо помітити, що у світі завжди був присутній пошук справжньої краси людської особистості. Людина завжди тужить за небом, прагне звільнитися від пут гріха, хоча часом і хибними шляхами. У людстві завжди жило й живе прагнення до богоуподібнення. Святий Григорій Богослов навчає, що «душа, як Боже дихання, завжди бажає мати кращу долю пренебесних», а в іншому місці цей самий святий додає: «Як земля, я прив’язаний до тутешнього життя, а як частка Божественного, ношу в грудях любов до життя майбутнього».
ПОЧАТОК ДУХОВНОГО ПРОСВІТНИЦТВА — БАЧЕННЯ СВОЇХ ГРІХІВ
Щоб повернутися людині у стан первісної краси, необхідне покаяння. Розглядаючи своє минуле життя, людина побачить, що воно — безперервний ланцюг гріхів, падінь, дій, що віддаляють її від райського життя, і в глибині серця визнає себе великою грішницею, гідною тимчасових і вічних покарань, яка потребує Спасителя як єдиної надії на спасіння в Ньому.
«Пізнай самого себе» — ось принцип древніх філософів. Виконання ж заповідей Божих веде людину саме до глибокого пізнання самої себе. В іншому разі незнання «самої себе» засліплює людину й буває джерелом гордині, яка іноді криється і під добрими вчинками.
Святий Петро Дамаскін навчає, що при правильному подвигу «розум починає бачити свої гріхи — як пісок морський, і це є початок просвітлення душі та знак її одужання». «Блаженна людина, яка пізнала свою неміч, — навчає святий Ісаак Сирін, — оскільки бачення це робиться у ній коренем і початком усього доброго вдосконалення». Людина, яка на досвіді побачила своє безсилля в боротьбі з гріхом і в набутті чеснот, змириться і від усієї душі кричатиме: Господи! спаси мене (Мф. 14: 30).
Людина сама по собі не має нічого, чим могла би величатися. Гріх і бідність духовна — ось її власність. «При такому усвідомленні своєї мізерності не можна не зробитися їй низькою і нікчемною у власних очах». Усі дари, що ними володіє людина, належать Творцю всього існуючого, і Йому одному ми повинні за них дякувати, Його одного шанувати і прославляти. «Тому ніщо не може бути нерозважливіше, як пишатися перевагами, які незаслужено людина отримала від всещедрого Бога».
ПРОСВІТЛЕННЯ СВІТЛОМ ЄВАНГЕЛІЯ
Духовної краси не можна досягти зовнішнім, фізичним шляхом. Досягається вона в Церкві життям за Євангелієм. Господь Іісус Христос відкрив нам Свої властивості, Свій образ думок і дій, вивчаючи які ми можемо помалу позбавлятися від понять і властивостей ветхості нашої і замінювати їх думками та властивостями Спасителя.
Господь у святому Євангелії відкрив людям Свою найчистішу і всесвяту волю. Ця ж воля Божа написана на скрижалях кожного людського серця й ненастанно провіщається людині внутрішнім голосом совісті. Але оскільки «люди гріхом осквернили й забруднили свої серця, і, отже, притупили і приглушили голос своєї совісті, то Євангельські слова, входячи в розум і серце подвижника, допомагають йому краще та ясніше побачити святість волі Божої та неподобство гріховної скверни. Голос совісті починає посилюватися і душа, бачачи неправильність свого стану, ніяковіючи від цього, починає прагнути до того, щоб скинути із себе все неприродне й вороже і замінити його властивостями Євангельськими, Христовими», — навчає нас авва Дорофей.
Святі й богоносні отці читали Святе Євангеліє не тільки розумом, але й життям своїм. «Ідучи у глибокі пустелі, — говорить cвятитель Ігнатій (Брянчанінов), — там вони глибоко вдивлялися у себе, знаходили безцінні духовні перли: христонаслідувальну смиренність, дитячу простоту й незлобивість, ангелоподібну безпристрасність, розважливість, мудрість духовну — словом сказати — знаходили Євангеліє». Вони пройшли важкий шлях зовнішнього і внутрішнього діяння, що веде до набуття християнських чеснот, і, будучи носіями Божої благодаті, писали всі свої труди за натхненням Святого Духа. Ось чому в їхніх творіннях завжди вчувається євангельська самовідданість, віяння Святого Духа.
СВЯТООТЕЦЬКИЙ ДОСВІД
Благоговійне й уважне вивчення творів святих отців є одним із найнеобхідніших засобів до правильного розуміння та влаштування духовного життя. Читання отецьких писань, через брак духоносних наставників, зробилося головним керівником для тих, хто бажає спастися і навіть досягти досконалості. Церква Христова в особі своїх святих говорить, що і в самій людині є схильність до гріха у вигляді тієї чи іншої пристрасті. Тому, щоб новоначальному стати на правильний шлях духовного життя і твердо йти ним, йому необхідно вручити себе керівництву досвідченого наставника.
Послух Церкві в особі святих отців є послух і віра Самому Христу — Главі Церкви, тому що Він настановив одних Апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для створення Тіла Христового, аж доки всі прийдемо в єдність віри й пізнання Сина Божого, в Мужа досконалого, в міру повного віку Христового (Єф. 4: 11–13). Людина, що слухає свого духівника (який переміг у собі гордість, славолюбство, грошолюбство, сластолюбство, досяг Христового смирення, лагідності, жертовної любові), без сумніву, досягне успіхів у духов­ному житті. Смиренний духівник напоумлюватиме своїх парафіян святоотецькими повчаннями, а не вимагатиме від них рабського собі підпорядкування.
ДУХ ГОРДИНІ НЕ ЖАЛІЄ НІКОГО
Якщо ж християнин нехтуватиме досвідом святих отців, поклавшись на своє розуміння духовного життя, то замість духовної краси прийде до неподобства. Відхід подвижника з істинного шляху духовного життя аскетична література називає духов­ною оманою, спокусою, яка виникає з причини відкидання спасительного послуху Церкві і слідування своїй гріховній волі. Святий Ігнатій каже, що «духовна омана є засвоєння людиною неправди, прийнятої за істину».
Людина зваблюється від спокуси духа злоби, який є отець неправди (Ін. 8: 44), древній змій, прозваний дияволом і сатаною, що спокушає увесь всесвіт (Одкр. 12: 9). «Дух спокуси — є гордий дух, — пише святий Силуан Афонський, — він не жаліє людину, та іншу твар, тому що нічого не створював, він діє як злодій і хижак, і шлях його сповнений руйнування… Гордість є початок гріха. У ній містяться всі види зла: марнославство, славолюбство, владолюбство, холодність, жорстокість, байдужість до страждань ближнього, мрійливість розуму, посилена дія уяви, демонічний вираз очей, демонічний характер усього вигляду; похмурість, туга, відчай, ненависть, заздрість, у багатьох зрив у плотську хіть; томливий внутрішній неспокій, непослух, боязнь смерті або навпаки — шукання покінчити з життям, і, нарешті, що нерідко — повне божевілля».
ВУЗЬКІ ВОРОТА ДУХОВНОГО ПОДВИГУ
Очистити серце з Божою допомогою від усякої пристрасті — ось мета подвижника. Саме у зв’язку з наявністю в людській особистості гріховного викривлення їй потрібна свого роду духовна ортопедія — вузький шлях подвижництва. 
«Не тому, — розмірковує єпископ Феодор (Поздєєвський), — необхідним стало подвижництво як сукупність відомого роду обмежень і утисків для досягнення моральної досконалості, що цього вимагає християнство. Ні, християнство вимагає від людини тільки позитивного, морального розвитку, але ж тільки сама людина грішна виявляється абсолютно нездатною прямо жити так, як вимагає цього християнський ідеал, і змушена вдаватися до різного роду заходів для придушення в собі набутого гріховного змісту життя, “з потом лиця їсти хліб небесний”, як висловлюються аскети». Боротьба за чистоту важка: це шлях мучеництва. «Скинь ветху людину, — закликає святий Григорій Ніський, — як одяг нечистий, соромітний, ганебний, витканий з безлічі гріхів… Прийми убрання безсмертя, яке Христос, розпростерши, пропонує тобі». Скинути «ветху людину» і зодягнутися в «нову» — завдання непросте. Із цим погодиться кожен, хто став на шлях відтворення в собі втраченої духовної краси. Дійсно, немає подвигу більш важкого і, разом з тим, більш необхідного для надбання краси в Дусі, ніж подвиг і боротьба за оновлення внутрішньої людини. Ніхто, навіть святий, не може звільнити людину від необхідності боротьби із гріхом, що живе в нас. Святі можуть сприяти нам молитвою, повчаннями, укріплювати своїм прикладом, але звільнити від цього хресного труда й подвигу у справі вдосконалення не можуть. Входьте вузькими ворітьми, бо широкі ворота й простора дорога ведуть на погибель, і багато ідуть ними; бо тісні ворота і вузька дорога ведуть у життя, і мало хто знаходить їх (Мф. 7: 13, 14), — говорить Господь.
Господь Іісус Христос боровся із гріхом, з неправдою та розладженістю людської природи й показав істинний самовідданий, навіть до смерті, смерті ж хресної, приклад подвижницької боротьби, яким спаслися і спасаються лише віруючі і ті, що живуть по вірі в Нього. У спасительному і благодатному аскетизмі проходили вузькою, тісною, тернистою й скорботною дорогою земного життя всі істинні послідовники Христа Спасителя.
ПОЧАТОК ВІЧНОГО ЖИТТЯ — В ЖИТТІ ТИМЧАСОВОМУ
Очищення серця через смирення, покаяння, милосердя, Святу Євхаристію дає можливість духов­ного спілкування з Вищим Благом і Красою — Богом, що веде, без сумніву, до духовної краси обоження. Обоження людської природи не було для святих ідеалом недоступним, здійснення якого очікувалося б тільки в житті вічному. Ще тут, на землі, людина може почати жити вічним, святим, божественним життям. Про це свідчить досвід Церкви, досвід святих. Споживіть і побачите, що благий Господь (Пс. 33: 9), — говорить пророк Давид. Царство Боже, що прийшло в силі, відчували, милістю Божою, люди не тільки за часів Христа, але й тепер, у наш час. Це говорить про те, що живий Господь і жива Церква Його. І це Царство Боже, яке починається всередині вас (Лк. 17: 21), людина шукає завжди, тому що в цьому християнин отримує життя уповні, радість, мир. Преподобний Макарій Єгипетський говорить, що люди, які наблизилися до досконалості, «перебуваючи ще в цьому світі, стали вже співтаїнниками Небесного Царя, їх молитви чує Вседержитель, вони входять у чертог Його, де ангели і духи святих». Вони «відчувають цю солодкість і небесну силу в собі».
Надприродні дари богоспілкування, що їх одержує душа тут, служать запорукою небесних красот і благ. Уже в цьому житті така людина через вдосконалення відчуває справжню радість, мир і веселість (див.: Рим. 14: 17). Вона у цьому разі робиться чимось більшим за саму себе, тому що обожнюється і стає сином Божим по благодаті, тобто вона перебуває в тому стані, до якого вона, як людина, покликана. Її душа через благодатну досконалість удостоюється «бути сама духом <…>, уся світлом, уся оком, уся радістю, уся веселістю, уся любов’ю, уся добротою та милосердям буває». Люди, які досягли цього ступеня досконалості, є друзями Самого Господа й богами за благодаттю. Силою Святого Духа вони не тільки повертаються до прекрасної первісної досконалості Адама, але стають вище за нього, тому що досягають обоження. Світло ж Божественної любові в такій людині випромінюється й у зовнішню її діяльність і природу.
ВІД ДУХОВНОЇ КРАСИ ЛЮДИНИ ЗАЛЕЖИТЬ КРАСА УСЬОГО СВІТУ
Немає сумніву в тому, що духов­не улаштування людини тягне за собою й упорядкування за законами істиної краси всього космосу, і, навпаки, спотворення людської природи негативно впливає на все творіння (війни, випробування різної зброї на землі, в морях, космосі…). Одухотворений подвижник ніби здіймається над цим світом і духовно облагороджує його. «Хто від людей сильних, — каже преподобний Макарій Єгипетський, — чи мудрих, чи розсудливих, перебуваючи ще на землі, сходив на небо й там звершував справи духовні, споглядаючи красу духу? А тепер хтось, зовні цілковитий жебрак і принижений, якого навіть зовсім не знають сусіди, схиляється долілиць перед Богом і, керований Духом, сходить на небо і з безсумнівною впевненістю в душі насолоджується тамтешніми чудесами».
Ось чому зовсім не несподіваним слід визнати вчення святих отців про те, що верховна мета релігії — спасіння, яке полягає в обоженні не тільки людини, але і всього творіння через людину. Святий Діонисій Ареопагіт говорить про фактичне обожнення природи в доступній для неї мірі. Про це свідчить також і святий Максим Сповідник, коли говорить, що через Христа і Його Церкву спочатку обожнюється людина, а через людину буде обожнена і вся природа.
Зі сказаного вище можна зробити висновок про те, що вчення про останню мету подвижництва стоїть у зв’язку із христологією і сотеріологією (вчення про спасіння), згідно з якими Син Божий втілився для того, щоб змінити природу віруючих у Нього в тому ж напрямі і в тій же мірі, в яких була змінена природа сприйнятої єдності Іпостасі Боголюдини Іісуса Христа. І подвижник саме прагне досягти духовної краси своєї природи, яка вбачається в обожненні, в тих формах, які христологія відзначає в людській природі Христа. І якщо сотеріологія у Втіленні Сина Божого вказує об’єктивну умову обожнення, то православне подвижництво рекомендує способи суб’єктивного засвоєння благ Втілення і має на меті скеровувати до досягнення краси святості. Воно ж визнає істинним благом те, що твориться в Ім’я та Ім’ям вищого Блага, що відповідає Божественному вченню Христа Бога, Спасителя світу. Злом визнається все те, що суперечить правді, добру та Істині.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.