ДУХІВНИК — НАЙКРАЩИЙ ДРУГ

Рано чи пізно православний християнин стає перед питанням вибору священика для керівництва у своєму духовному житті. На що треба звертати при цьому увагу? Які обрати головні орієнтири, щоб не помилитися в людині, якій ввірятимеш духовне життя своє та близьких? Про це на сторінках нашої газети розмірковує проректор з виховної роботи Київської духовної академії і семінарії архімандрит Маркел (Павук).

Після 70 років радянських гонінь на Церкву, коли священики висміювалися, вважалися зайвими членами суспільства, дармоїдами і ледарями, коли їх часто без суду й слідства кидали до в’язниць і позбавляли життя, в нашому суспільстві залишається ще багато тих, хто не до кінця розуміє, в чому головне призначення священиків. Хтось хоче бачити в них борців за справедливість, захисників знедолених (свого роду безстрашних суперменів), хтось — полум’яних політиків, дехто — вчених мужів, інші чекають від них, як від психологів, допомоги у вирішенні своїх емоційних проблем, а є й такі, хто звертається до них як до провидців майбутнього. Так, справді, у певній мірі кожен священик повинен бути і захисником знедолених, і мудрим політиком, і вченим, і лікарем, і психологом, і пророком. Але ці якості не виражають усієї суті священицького служіння. 
ЯК КРАЩОМУ ДРУГУ
Кожен священик насамперед повинен бути для своїх парафіян добрим і водночас досить суворим батьком, який постійно дбає про духовне вдосконалення своїх чад. Тому до священиків і прийнято звертатися «отче такий-то» або «батюшко». На превеликий жаль, таке звернення в сучасному секулярному світі стало дещо формальним, а слово «піп» узагалі набуло негативного забарвлення. Причин для цього багато, але, мабуть, так не сталося б, якби всі священики намагалися бути не лише отцями (Христос-Спаситель застерігав проти зловживання таким зверненням, бо передбачав, що деякі пастирі будуть ним хизуватися (див.: Мф. 23: 8–10)), але й найкращими друзями для своїх парафіян. 
Це буває, коли священицьке служіння переростає в духівництво. Так, духівник — це не тільки духовний отець, а пере­дусім — найкращий друг. Приклад такого ставлення дає Сам Господь, коли говорить учням: ви — друзі Мої (Iн. 15: 14). А справжній друг завжди готовий за тебе постраждати, він ніколи не зрадить у скрутну хвилину життя, не погребує жодними твоїми немочами, підтримає, дасть добру пораду. Друг ніколи не боїться сказати правду, якою б гіркою вона не була. Другові можна довірити все найпотаємніше — те, про що не розповідають навіть рідному батьку чи матері. 
У цьому мінливому світі справжнього друга знайти буває дуже важко, а тому багато людей відчувають себе самот­­німи й покинутими. Люди дуже нестійкі у своїх думках, переконаннях, симпатіях і антипатіях. Згадаймо, як іудейський народ кричав Христу: осанна! (Мф.: Мф. 21: 9, 15, Мк. 11: 10, Ін. 12: 13), а через кілька днів: розіпни Його! (Мк. 15: 13, 14, Лк. 23: 21, Ін. 19: 6, 15). Як пише псалмоспівець Давид, кожна людина говорить неправду (Пс. 115: 2), і не надійтеся на князів, на синів людських, в них нема спасіння (Пс. 145: 3). Але добрим духівником, якому можна довіритися, як кращому другу, зобов’язаний бути кожний священик. Якщо він не є таким, тоді втрачається сенс його служіння. Ті таїнства і треби, які звершує священик, набувають змісту і стають дієвими за умови, що ми всі «возлюбим друг друга», як виголошує перед звершенням найважливішого Таїнства — Євхаристії — диякон. 
Для такої непростої місії Господь у Таїнстві Священства посилає пастирю особливий дар Своєї благодаті, що надає йому сили любити кожну людину, не тільки праведну, а й грішну, навіть ту, яка перебуває на самому «дні». 
СВЯЩЕНИКИ ТЕЖ ЛЮДИ
В останні 20–30 років у західному християнстві дуже гостро постала проблема так званого професійного пастирського вигорання. Суть цього явища полягає в тому, що через якийсь час виникає «звикання» до свого служіння, священик стає байдужим до виконання своїх обов’язків, до людей, які звертаються до нього по допомогу. 
І нас ця проблема теж стосується, православні священики не безгрішні. З погляду православної аскетики, проблема «вигорання» постає лише в тих священиків, які втрачають благодать Божу через наявність якихось тяжких нерозкаяних гріхів, які не працюють над своїм духовним вдосконаленням, для яких служіння — лише заробіток і засіб влади над людьми. Дякувати Богові, таких священиків не так уже й багато. Більшість самовіддано, зі страхом Божим звершує своє служіння. 
Зазвичай, чим старший священик, чим більший духовний і пастирський досвід він має, тим більше тягнуться до нього за порадами і настановами люди. Але це не означає, що коли в храмі служать тільки молоді священики, то ними слід нехтувати. Вони мають таку саму благодать, як і літні священики, і також можуть бути добрими духівниками. Головне, щоб вони оволодівали основами аскетики й перемагали в собі найнебезпечніші та найспокусливіші в усі часи пристрасті — пияцтво, блуд і сріблолюбство. 
Тож знайти духівника не так важко. У наш час духовні академії та семінарії готують чимало добрих і грамотних священиків. Набагато важче бездоганно виконувати поради духівника. Як кажуть, зараз проблема не в тому, що бракує старців (духівників), а в тому, що мало послушників. 
КОЛИ СЕРЦЕ ПЕРЕПОВНЮЄ ЛЮБОВ
Впізнати доброго духівника можна не стільки по тому, як він звершує богослужіння чи проповідує, скільки по плодах його служіння. Якщо у храмі багато молоді й дітей, які регулярно сповідаються і причащаються Святих Христових Таїн, а там, де він служить, менше розлучаються і менше пиячать, то це свідчить про те, що священик старанно трудиться на ниві Божій і є добрим духівником і пастирем.
У стосунках з іншими людьми такий духівник ніколи не дозволить собі зверхності, пихатості, користолюбства. Він також ніколи не дозволить собі пристрасного ставлення до тієї чи іншої людини. Це не означає, що в нього не може бути улюблених чад (були вони й у Спасителя), але краще, коли він не акцентує на цьому увагу. Якщо батюшка ділить паству на близьких і далеких, то поступово в такій церковній громаді з’являються риси сектантської відокремленості, і в результаті люди починають боротися не із власною недосконалістю, а з вітряками «всесвітніх катастроф»… 
Крім того, священик повинен відчувати в собі здатність у будь-який момент віддати життя за свою паству. А це може бути лише за умови, коли його серце переповнює велика любов до людей, незалежно від їхньої національності та політичних уподобань. До речі, проблема всіх нинішніх розкольницьких і сектантських угруповань саме в тому, що вони, на словах різко відмежовуючись від політики, насправді є дуже політизованими. 
Лише той священик, який подолав у собі політичні пристрасті, може по-справжньому любити свою паству. Для православного священика, який не перебуває в полоні політичних гасел, однаково дорогими і святими є і Почаївська Лавра, і печери Києво-Печерської Лаври, і Троїцький собор Троїцької Сергієвої Лаври під Москвою, в якому  спочивають мощі преподобного Сергія Радонезького, і Римські катакомби, де покояться мощі перших християнських мучеників.
Ось такий ідеальний образ священика і духівника як друга. Ідеалу досягти нелегко, але цілком реально. Цей ідеал нагадує нам євангельський образ Самого Христа, на Якого всі християни (не лише священики) повинні намагатися бути схожими. 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.