Доброта людини залежить від її “символу віри”

Микола, Одеса:
— Мені у житті зустрічається багато хороших, добрих, чуйних людей, але далеко не всі вони віруючі. Серед віруючих трапляються люди не те що злі, але якісь похмурі, дратівливі, добром від них не віє. У зв’язку з цим запитання: чи обов’язково вірити в Бога, щоб бути добрим?

Анастасія Бондарук:
“Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю” (Рим. 7: 19).
— Спершу пригадаємо, що таке “добро”. Словник В. Даля пояснює так: “У духовному сенсі благо, що чесне й корисне, все чого вимагає від нас обов’язок людини, громадянина, сім’янина; протилежне лиху і злу”. Тобто у визначенні слова ми вже бачимо духовний стрижень. Добро не можна визначити поза духовністю, а відтак і обов’язком, який людина на себе взяла.
Очевидно, що у кожної людини може бути своя система духовних цінностей, яка диктує їй і обов’язки. Візьмемо, наприклад, державу Стародавньої Еллади — Спарту, з її військо-
вою потужністю, дисципліною і силою. І хоча зараз з’явилася думка, що спартанці не вбивали хворих хлопчиків, усе ж таки їхня система військового виховання (агоге) була дуже жорсткою, і багато дітей помирали у процесі адаптації до вимог. Проте для сучасників це було правильним, корисним, а значить і добрим, оскільки служило меті — мати сильну державу. Таким чином, добрими вважались речі, жахливі для нас. І будь-який соціум, субкультура пропонують свою систему цінностей, оцінок, а значить і регулювання поведінки. Для людини дуже важливо жити у соціумі, і вона навчається культурі: спочатку у найближчого оточення, потім у більш широкого соціуму.

Мені часто доводиться бачити, як матері вчать своїх дітей ділитися, не битися, і багато хто з них не є церковними людьми. Вони хочуть, щоб їхні діти були прийняті суспільством. Водночас у мам є свої цінності, які вони намагаються передати дітям, і діти починають вірити в ці цінності. Це можуть бути дуже хороші цінності. Але звідки вони виникли? На одному з семінарів із психоаналізу ведучий поділився своїми висновками із 25-річної практики. Він розповів, що в історіях дорослих людей з дуже проблемних сімей, які змогли вирости добрими і світлими, виявляється, були такі ось Божі бабусі й дідусі, які морально рятували онуків, утративши вплив на своїх дітей (через їхній вік і тиск системи).
Святі отці кажуть нам, що будь-яке добро від Бога, а без Бога нічого істинно доброго бути не може. Інакше кажучи, може бути або суб’єктивна доброта — “слабкому краще померти”, тобто своє розуміння доброти, або — залишки духовної мудрості, які ми отримуємо від своїх віруючих предків.
Замислюючись над Вашим запитанням, важливо врахувати й систему оцінок і очікувань. За якими параметрами ми визначаємо, що хтось добрий, а від когось добром не віє? Знову-таки — за своїми інтерпретаціями доброти. І тут важливо розуміти, наскільки вони наближаються до істини. Важливо врахувати й те, чого ми чекали від цих людей. На практиці часто стикаюся з тим, що ми чекаємо від єдиновірців набагато більшого, ніж від не церковних людей. Від своїх співбратів ми часто очікуємо, щоб вони були і довготерпеливі, і не шукали свого, а до не церковних зазвичай менш вимогливі.
Цікаво, що парадокс віруючої людини в тому, що вона дійсно може бути такою, але не завжди. Комусь це вдається частіше, і тоді біля нього збираються юрбища спраглих доброго слова та підтримки. Адже так виявляється у нашій немочі сила Божа, а потім людське бере своє, й оточення вже ображене. Адже людина не цілісна, й рідко хто досягає таких висот, щоб постійно перебувати “в дусі й істині”. Тут пригадую оповідання архімандрита Тихона (Шевкунова) “Капосний отець Нафанаїл”. Він починається з пояснення, що капосним отця вважали і ченці, і співробітники КДБ, до того ж не просто капосним, а дуже капосним. Проте наприкінці розповіді розумієш, що отець Нафанаїл був подвижником і подвиги свої приховував від людей за видимою шкідливістю. Звичайно, це виняток, але якщо ми сьогодні зустріли брата, від якого “не віє добротою”, давайте дамо йому на це право, адже, можливо, він кається у своїх гріхах. І справді, як себе повинна почувати людина, яка у 30 років дізналася, що вона важко хвора духовно. Адже руйнується уявлення про себе, як про людину, у якої все “ОК”, про своє покликання у світі, зникає гордість за дідуся-комуніста і багато інших уявлень. Але що це означає? Це означає, що руйнується сама система мислення, тобто психіка людини зазнає колосальних навантажень, це і є криза. Так, не все це відбувається відразу, але це відбувається.
Характер доброти людини залежить від її “символу віри”. Тому природно, що християнська доброта може бути у людини, яка виросла на християнських цінностях, а загальнолюдська доброта — у людини, яка виросла на принципах загальної культури (що бере свій початок у релігійному світі, але з різних причин втрачає первісну повноту і по духу стає ближчою до язичницької). Хоча не забуватимемо про достоїнство християнства і наше недостоїнство. “Особливо людина виявляється безсилою у своїй волі там, де потрібно зробити істинне “християнське добро” — хоча б вона і хотіла цього добра”, — писав митрополит Філарет (Вознесенський). Виявляється, творити християнське добро набагато важче, ніж, наприклад, спартанське.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.