«ДО ТВОЄЇ МИЛОСТІ ЗВЕРТАЄМОСЬ…». Історія Глинської пустині

Великою духовною радістю для віруючих є відродження обителей Православної Церкви, цих святих і древніх місць на славу Божу. Одна з них, Глинська пустинь, вистояла у часи гонінь молитвами й заступництвом Цариці Небесної. І нині насельники, які живуть у ній, з допомогою трудників і паломників відновлюють і упорядковують цю святиню. 

ВИНИКНЕННЯ МОНАСТИРЯ
Глинська пустинь виникла серед дрімучих лісів Крупецької волості, за 36 верст від Путивля. Нині це село Соснівка Глухівського району Сумської області. Саме там, у XVI ст., селяни, які ставили на деревах вулики, на високій сосні побачили ікону Різдва Пресвятої Богородиці, від якої йшло світло. Коли минув страх, вони стали молитися Матері Божій, збираючись із родичами та односельцями біля сосни. Невдовзі біля коріння цієї сосни з’явилося джерело. Хто приходив — отримував допомогу Цариці Небесної, зцілення від душевних і тілесних недуг. Якийсь пустельник побудував там каплицю і трудився у пості та молитві. Народне шанування святого місця не припинялося, а звістка про чудеса від знайденої ікони привернула ченців найближчого монастиря — Путивльського Молченського, що розташовувався за 40 верст від місця явлення образа. Ченці поставили нову каплицю і в ній звершували своє правило. Їх можна назвати першими ченцями нової обителі, названої Глинською — найпевніше тому, що її землі належали князям Глинським, із роду яких була дружина Івана Грозного — Олена. Є й інша версія: начебто була тут зручна ділянка, з хорошою глиною, яку брали місцеві селяни для виготовлення глиняного посуду. Зараз важко про це судити. Ґрунт там піщаний і зовсім не підходить для гончарів. 
Наприкінці XVI ст. благочестивий житель цієї волості скликав своїх односельців, і вони замість каплиці збудували дерев’яний храм. Ікону пробували зняти із сосни, але вона чудесним чином знову опинялася на місці свого явлення. Слава про чудотворну ікону дедалі більше поширювалась, і її намагалися переносити у довколишні міста — Путивль, Рильськ, Севськ. Але, коли залишали ікону в якомусь місті, вона зникала й опинялася на колишньому місці. Згодом у пустині побудували кам’яний храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці. 
ВІДНОВНИК ПУСТИНІ
Багато для розвитку і благополуччя Глинської пустині зробив преподобний Філарет (Данилевський, 1777–1841), перетворивши її на джерело духовної просвіти. 
Фома Данилевський, майбутній ігумен Філарет, народився в Україні, в козацькій родині, і вихований був у строгому благочесті. З дитинства він виявив любов і старанність до Церкви і богослужіння, що й визначило його життєвий шлях. 
Протоієрей, настоятель храму, де на криласі співав і читав Фома, одного разу вирушив до Києва, взявши із собою хлопця. В Києві у протоієрея був знайомий — шанований старець, настоятель Дальніх печер Києво-Печерської Лаври, ієромонах Трифіллій, який прийняв Фому до себе келійником. У Києво-Печерській Лаврі Фома Данилевський прожив близько трьох років. Духовно виховуючи його, старець пророчо казав: «Знай, ти будеш ченцем і головним над ченцями». 
Але, перш ніж присвятити себе чернецтву, юнак пішов служити до Чорноморського козацького війська, де був причетником військового храму. Однак, захворівши, повернувся в Києво-Печерську Лавру і продовжив послушницький шлях, де співав на криласі разом із майбутнім святителем Антонієм (Смирницьким), з яким мав дружні стосунки. 
У 1802 р. Фома вирушив у Софронієву пустинь. Він упав у ноги настоятелеві архімандриту Феодосію (Маслову) і просив прийняти його під своє духовне керівництво. Цей досвідчений старець, друг і співтаїнник преподобного Паїсія (Величковського), взяв новопостриженого отця Філарета під своє керівництво, навчаючи його науки розпізнавання помислів, очищення серця і розумної молитви. 
У 1817 р. Філарет був призначений настоятелем Глинської пустині. Як у духовному, так і в матеріальному відношенні обитель перебувала далеко не в кращому стані. Дерев’яні будови спорохнявіли, єдиний храм із двома банями потребував ремонту. Скарбниця була порожня, хліба не вистачало, ченці харчувалися вареним буряком. Вони просили у преподобного Філарета благословення, щоб залишити пустинь. Але він умовив їх потерпіти, і братія повернулася до своїх келій. А незабаром сюди прибув великий обоз із борошном, що його пожертвував невідомий меценат. Говорили, що про це подбав настоятель… 
Важливим трудом його діяльності став «Статут Глинської пустині», розглянутий і затверджений 1821 р. Святішим Синодом. Він складався із трьох розділів, в яких були визначені чин богослужіння, порядок у трапезі, обов’язки братії на послухах («піт, що його проливає чернець на послуху, має в очах Божих таке саме спасенне значення для трудівника, яке має кров, що пролита і проливається мучениками») і в келіях, обов’язки настоятеля і старшої за посадою братії тощо. Настоятель вимагав суворого дотримання статуту, заявляючи, що якщо хто його порушить, то з тим він судитиметься на суді Божому. 
У 1839 р. Філарет був зведений в ігуменське достоїнство. На той час кількість ченців пустині становила понад 100 осіб.
Помер преподобний Філарет 31 березня 1841 р., залишивши після себе добрі справи і світлу пам’ять. Рака з його мощами перебуває в Микільському храмі Глинської пустині. 
СТАРЦІ
У тропарі Собору преподобних старців Глинських говориться: «Преподобнии и богоноснии отцы наши Глинстии, ученьми древних отцев старчество в обители утвердившии, молитвою, кротостию, постом и смирением в послушании любовь Христову стяжавшии; во дни гонения в разсеянии за веру православную, яко звезды на небесех всю вселенную просветившии и ко Христу приведшии. Молитеся ко Господу, помиловати и спасти души наша». 
Життя цих старців, що проходило у працях і молитвах, було важким і суворим. Деякі з них були канонізовані в лику преподобних. Відомо, що ще до приходу сюди настоятеля Філарета в пустині подвизалися такі старці, як преподобні Василій (Кішкін, 1745–1831) і Феодот (Левченко, † 1859). 
Про старця Василія майже жодних відомостей до нас не дійшло. Коли серед Глинської братії з’явився Феодот, то його поставили працювати на кухні. Це була важка робота, послушник виконував усі вказівки старших покірливо, терплячи образи і кривди. На кухні ніс послух мало не все життя, тут і ночував — своєї келії тоді він не мав. Тут же гаряче і щиро молився. Преподобний Філарет ставив його братії за приклад. Коли Феодот постарів, то став трудитися на пасіці. Молився в тісній келії, на соломі. 16 липня 1859 р. він віддав свій дух Господу. 
Подвижництво Феодота закарбувалося в серці преподобного Мартирія (Кириченка, 1800–1865). У пустинь він прийшов послушником у віці 31 року, працював на кухні. Був скромний, не мав особистого майна і прожив своє життя простим ченцем. Мартирій походив із заможної родини, і коли його брат відвідував Глинську пустинь, то завжди залишав їй багаті пожертви. Сам Мартирій не захотів керувати молодими ченцями, вважаючи себе недостойним священного сану. 
Їхнім сучасником був і смиренний старець Євфимій (Любимченко, 1795–1866). Поступивши в пустинь у 1818 р., виконував чорну роботу і своєю сумлінною працею звернув увагу настоятеля преподобного Філарета — його призначили до нього келійником. У старечому віці Євфимій давав насельникам корисні й мудрі поради. 30 років він виконував паламарські обов’язки, досконально знав Церковний Устав. Преподобний часто ходив у ліс, де проводив години в молитовному спогляданні, але завжди вчасно повертався на службу. Помер 7 лютого 1866 р., причастившись перед смертю Святих Христових Таїн. При цьому він плакав, як сам казав братії, сльозами радості від майбутньої зустрічі з Господом. 
За настоятеля пустині преподобного Інокентія (Степанова, † 1888) росло і зміцнювалося у подвигу нове покоління ченців. Серед подвижників були схиархімандрит Іоанникій (Гомолко, 1842–1912), схимонах Архип (Шестаков, † 1896) і схимонах Лука (Швець, † 1898). 
Відразу ж після кончини преподоб­ного Інокентія настоятельство у Глинській пустині прийняв Іоанникій. Мудрий старець, він строго стежив за порядком у монастирі, наставляючи братію до спасіння, однак через наклеп був змушений залишити монастир. 
Преподобний Архип перебував у пустині з 1852 р., несучи послух у пекарні. Отець Архип часто юродствував, щоб позбутися суєтних відвідувачів або недушекорисних розмов, і казав: «Найкраще дурнем бути, та треба вміти ним стати». 
Одним із Глинських братів, чиє життя проминуло в болісних поневіряннях монастирями, був преподобний Лука. Будучи молодим послушником, він дотримувався повчань старця схиархімандрита Іліодора (Голованицького, 1795–1879). За словами старця Архипа, Лука вичитував 12 тисяч Іісусових молитов на добу і, крім того, знаходив час на читання святоотецьких творінь про молитву та стриманість розуму від гріховних помислів. 
КОЛИШНЯ ВЕЛИЧ ОБИТЕЛІ
За увесь час існування Глинської пустині вона не раз була розорена. Її собор на честь Різдва Пресвятої Богородиці збудували напередодні секуляризації монастирських земель, а потім відреставрували зусиллями преподобного Філарета. У середині XIX ст. його реконструювали, а майже через 100 років безбожна влада стерла собор з лиця землі… 
На дореволюційній фотографії добре видно чудову панораму Глинської пустині з її храмами та спорудами. 
Один із храмів, на честь Іверської ікони Божої Матері, стояв на кам’яних склепіннях вхідних воріт (саму ікону надіслали сюди з Афона). Поряд із храмом була книжкова крамниця. 
На території пустині розташовувалися: теплий храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці, храм на честь Нерукотворного Образа Господа Іісуса Христа (Спасо-Іліодорівський скит) і церква у Ближньому скиту (недалеко від братського кладовища). Храми були кам’яні (крім храму в Спасо-Іліодорівському скиту), міцні, з багатим церковним начинням. 
Діяли 4 домові церкви, 15 братських корпусів, 8 готелів для прочан і трапезна. Працювали пральня, лікарня з аптекою. У період революції та громадянської війни майже все це було перетворено на руїни. 
У 1922 р. місцеві органи влади закрили монастир і організували тут містечко для дітей, які прибули з Поволжя, де розпочався страшний голод. У 1928 р. замість нього було створено сільськогосподарську артіль, перетворену в подальшому на колективне господарство, яке змінив у 1936 р. промисловий комбінат, що виготовляв різноманітний інвентар для сільгоспробіт. 
У 1941 р. Сумщину окупували німецькі загарбники. Монастирське життя в Глинській пустині відновилося завдяки насельникам, які добилися її відкриття в 1942 р. Обитель утримувалася на добровільні пожертвування парафіян. Братія жила в злиднях. Борошно для просфор і вино для Літургії діставали з великими труднощами. Однак ченці не ремствували…
Якийсь час після війни пустинь ще діяла. Але настала хвиля гонінь за правління Хрущова: розпочалися часті перевірки обителі, були складені списки ченців із позначками навпроти прізвищ про подальшу їхню долю. 
Глинську пустинь вирішили закрити, під будь-яким приводом виселивши з неї всю братію. Для цього було розроб­лено спеціальний план. У 1961 р. співробітники УВС, оточивши монастир, підігнали вантажівки, примусово помістили в них ченців і відвезли їх на залізничну станцію. Одних відправили на заслання, інших — у діючі обителі, а хтось потрапив на Афон. Рятівним захистком для багатьох Глинських ченців стала Грузинська Православна Церква, де знайшов притулок і канонік монастиря Леонтій (Гудимов), що став згодом митрополитом Одеським і Херсонським. 
Усі храми і споруди закритої пустині були передані Соснівському будинку інвалідів, на основі якого потім створили інтернат для психічно хворих громадян. 
СВЯТИНІ
Історія Глинської пустині нерозривно пов’язана із чудотворною іконою Різдва Пресвятої Богородиці, якій, власне, і був зобов’язаний своєю появою монастир. До закриття обителі образ перебував у соборі на честь Різдва Пресвятої Богородиці. 
У виданій 1912 р. книзі, присвяченій історії та сучасному стану обителі, є досить повний її опис. «Ікона ця, заввишки 4 1/2 вершка (20 см) і завширшки 3 3/4 вершка (16,7 см), має три зображення, відокремлених один від одного особливими обрисами: праведного Іоакима, праведної Анни та їхнього благословенного плода — Діви Марії на руках у дружини. Ікона завжди розташовувалася над Царськими вратами головного храму собору або теплої церкви, відповідно до того, де, залежно від пори року, відбувається богослужіння. Під іконою знаходяться срібні підвіски, що їх, за прикладом св. Іоанна Дамаскіна, залишають на повсякчасну пам’ять ті, хто отримали зцілення. 
По суботах, при читанні соборного акафіста Богородиці, а також для прикладання в інший час, чудотворну ікону спускають на двох тасьмах, прикритих шовковими стрічками з написаним на ній золотими літерами останнім кондаком Благовіщенського акафіста і Богородичного: “Под Твою милость прибегаем, Богородице Дево’’». 
За молитвами біля цієї ікони відбувалися численні зцілення. Наприклад, достовірна історія свідчить, що в 1893 р. у рясофорного ченця Симеона на руці з’явився шкірний наріст, який мучив його. Жодні ліки не допомагали. Але після молитви перед чудотворним образом та помазання руки олією з його лампади чернець зцілився. Інший хворий, із Севська, страждав на неміч, сильне серцебиття і сліпоту. Прийшовши у монастир, він помолився перед цією іконою, протер олією очі і прозрів. З благословення ігумена зцілений прийняв постриг і залишився служити в пустині. Чудотворна ікона допомагала боротися із холерою та пожежами, про що повідомляли «Біржові відомості». 
У 1922 р., після розгрому монастиря, вона опинилася у с. Шалигине: ікону забрали члени місцевої церковної ради. Далі її слід втрачається, але існує надія, що образ повернеться до рідної обителі. Нині в Микільській церкві монастиря знаходиться список із Пустинно-Глинської ікони Богородиці. 
Необхідно сказати і про ікону з Нерукотворним Образом Спасителя. В описі Глинської пустині 1829 р. йдеться: «Один із братів тутешніх, ієродиякон Авксентій, мав діда, вельми побожного ченця, який, вправляючись у мистецтві живопису в XVIII столітті, написав у пості та молитві ікону “Нерукотворного Спаса”». У 1818 р., на прохання матері Авксентія, її передали у Глинську пустинь. У їхньому будинку цей образ завжди шанували як чудотворний. Варто було комусь почати марнословити чи розпускати плітки в кімнаті, де була ця ікона, як відразу ж від неї лунав дивний тріск, що припиняв такі розмови…
Певний час у монастирському соборному храмі зберігався і шанований список Молченської ікони Божої Матері, оздоблений срібною ризою. Її оригінал було втраченно на початку XIX ст. 
ВІДРОДЖЕННЯ
Новий розділ в історії Глинської пустині розпочинається з 1994 р., від часу остаточної передачі її Церкві. Основ­ними проектами реконструкції є надбрамний і Микільський храми. 
Значущою для всієї Церкви подією стала канонізація 13-ти Глинських подвижників, що відбулася 2008 р. Тодішній архієпископ Конотопський і Глухівський Лука, звертаючись до своєї пастви, зазначив: «Ці Глинські святі — наші співвітчизники. Їхній чернечий і молитовний подвиг служіння Богу і людям зміцнює віру сучасних православних християн. Із канонізацією Глинських подвижників ми отримали ще одних небесних покровителів нашого краю…». 
У пустині було знайдено мощі дев’яти старців-подвижників, що спочивають нині у Микільській церкві. А в середині 2010 р. тут пройшли урочистості з нагоди прославлення ще трьох насельників: схимитрополита Зиновія (Мажуги), схиархімандритів Андроника (Лукаша) і Серафима (Романцева). Тоді обитель відвідало кілька тисяч прочан. Божественну літургію очолив Блаженніший Митрополит Володимир, який є Священноархімандритом монастиря, що з 1996 р. став ставропігійним. 
Слід сказати, що Глинська пустинь знаходиться за 12 км від міста Глухова і пов’язана з ним не тільки географічною близькістю: у XX ст. багато Глинських ченців знайшли собі притулок у Глухові або в його околицях. А тепер у місті діє Духовно-просвітницький центр, що його опікує Глинська пустинь. 

Лев Кудрявцев

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.