ДИЯКОН РУСТИК НОВАКОВИЧ. СЕРЕД ЯСНОГО НЕБА ГРІМ

Серед ясного неба — грім… Ще ніде нічого, та раптом ліс за спиною загув, застогнав, затріщали гілки, із хащів на луки повіяв поривчастий вологий вітер, ледь не зірвавши капелюшок з пастушка, який пас волів. Із заходу насувалася чорна хмара, і що ближче вона підпливала до сонця, тим страшніше ставало малому. Він сховав за халяви листочки, схожі на книжку (читати ж любив страх!) і, схопивши батога, що лежав на землі, почав його швидко розмотувати.

Хльось! — тугий батіг затанцював по боках тварин. «Гей, додому, додому-у!» — закричав пастушок, і тварини хутко попрямували до села.
Вдарив грім; попереду завирувало. Це була справжня злива…
На подвір’ї вже метушилися батьки, відчиняючи загородь і женучи волів до хліва.
— Грицю, біжи в хату! — закричала мати.
Мокрий як хлющ, хлопчик заскочив у сіни.
Тут було тепло. Він стягував із себе мокрий одяг, а мати гукала вже до батька:
— Ночви неси, старий, ночви!
Батько вбіг до оселі й почав тулити ночви під стіну, де текло зі стріхи. А мати підставляла макітру в іншому місці, де вже лилися ручаї. У стрісі шелестів дощ, заливало шибки; гуркотіло так, аж здавалося, що завалиться хата. Батьки хрестилися до образів, а на печі вовтузилися дітлахи…
Григір довго лежав із розплющеними очима й дивився в стелю. Потім підвівся і сів на лаві. Дитинство вже вдруге приходило йому вві сні. І до чого цей грім серед ясного неба?..
На столі лежала дошка. Це була заготовка для ікони. На білому левкасі вже проглядають обриси Бога.
Господар оселі, Григір Титаренко, був іконописцем, або, як сам себе називав, богомазом. «Бо ж, — казав, — іконописці — у столицях, а ми — люди прості». Колись він вчився у такого ж богомаза Петруся Підлатайла у волості. На селі працював без викрутасів. Як немає липової дошки, бере соснову. Сам витеше, напише образ, а потім зі сухозлотиці ризи припасує. Такі ікони називав шелестухами. Як немає підходящої дошки, то на матірці  [полотно з конопель. — Авт.] пише, тільки ґрунтувати треба старанно. Коли ж дошка є, то й без ґрунту обходиться, бо з левкасом багато клопоту, і робота дорожча. А селяни люблять письмо просте, виразне, та ще й аби не дорого.
На Вознесіння гостював Григір у сусідньому селі Верхоглядах — саме храм був. Батюшка, отець Сампсоній, як побачив його, гукнув: «Грицю, зайди до мене після служби!».
Матушка частувала скромно, бо активісти в колективізацію все позабирали, не зглянулися на восьмеро душ дітей. Добре, що хоч церкву не зачепили. 
— Якась проява, братику, вкрала образ Спасителя із храму. Давній був образ, під окладом срібним. Я його завжди на Пасху на аналой клав. Оце хтось після Великодня поцупив. Хочу просити тебе написати нам нову ікону — воскресну. Ти знаєш: там де Христос зі знаменом білим, а попереду ангели навколішки, — священик подивися на майстра.
— Знаю, отче, добре знаю. Зроб­лю, як кажете…
У Верхоглядах жили особливі люди. Мабуть, відтоді як Христос вознісся, вони й досі вгору дивляться, виглядаючи Його друге пришестя. Тому й село Верхоглядами назвали, а храм — Вознесенським. Добрі, роботящі, вірні Богові селяни і врятували храм від закриття. Влада хотіла там комору зробити. То люди зібралися і за день толокою поставили нову комору. Отакі вони, що без Бога — ні до порога!
Усе було б нічого, якби не велика біда, що прийшла в цей край. Уже давно не чути веселого дитячого сміху на вулиці, гомону молоді на колодках, співу в оселях селян. Осінь надворі, а жодного тобі весілля. Лиха осінь 1932-го, не­добра.
Жив Григір осібно на краєчку села, власною працею на хліб заробляв. Коли менше стали замовляти ікони, почав тарілки розписувати, фотокартки розфарбовувати кольоровою тушшю, ложки й копистки різати. Земля, ота, що з діда-прадіда, забрана ще в 1929-му. Лишилися город біля хати й порожня комора.
Сили було обмаль, за літо лише прорис [обриси, контури майбутнього сюжету. — Авт.] накреслив. Та й то попомучився — руки терпли…
Раптом за вікнами почувся гомін, завалував пес, і двері рвучко прочинилися. В шапках і куфайках до хати увірвалися активісти-комнезамівці. Такі бригади на селі називали «буксирами», бо вони тягли з осель усе, що трапиться їм до рук.
— Хто підгодовує тебе? Відповідай!
— Ще, дякувати Богу, птахи літають, а в лісі де-не-де гриба знайти можна, — наче виправдовувався Григір.
— А це що? Знов за старе? Кому малюєш, га? Може, маєш зв’язки з антидержавними елементами? Відповідай, коли влада питає!
— Пишу для себе, я ж сам як перст. А помиратиму — тож із Богом…
— Брешеш, церковнику! На продаж малюєш?! — від люті очі комнезамівця вирячилися, нижня щелепа затремтіла. Стиснувши батога, здійняв його високо над дошкою.
— Стій! — Григір обома руками схопив його за лікоть. — Не руш, бо твоя матір з того світу тебе прокляне!
Той на мить завмер. Потім, відштовх­нувши майстра, вдарив батогом його по плечах. Григір, обхопивши лису голову руками, прихилився долі. Батіг свистів у повітрі, ще і ще б’ючи захисника святині. Коли той упав під лаву, комнезамівці почали трощити все навкруги. Розлилися фарби, полетіли палітри, посипалося скло.
Вилізши з-під лави, Григір, перехрестився і поцілував урятований образ, а тоді пішов до лісу. Він намагався знайти хоча б ягідку, та дарма. Голодні люди повизбирали їх ще зеленцем.
На галявині Григір зустрів Ванька, хлопчика років десяти, свого хрещеника. Одяг висів на ньому, як на опудалі. Не одяг — шмаття (все путнє давно виміняв на хліб). Великі запалі очі дивилися з-під рудої чуприни.
— Драстуйте, дядьку Грицю! — привітався хлопчина.
— Драстуй, Ванько! — втомлено відповів Григір і сперся на сосну. — Знайшов гриба?
— Дядьку, ви Бога малюєте… Він вам помага?
— Аякже!
— То ви не помрете з голоду?
— Того не знаю… Але з Богом не страшно й помирати…
— А мені дуже страшно…
Григір зупинився, бо Ванько зненацька забіг наперед і простяг руки до майстра.
— Дядьку Грицю, подивіться на мої руки! Я зможу ними малювати? Навчіть, бо… я не хочу вмирати…
Григір схилився над його долонями, наче вивчаючи їхню будову.
— Спробуємо, — щось схоже на посмішку торкнуло його обличчя. — Побачимо, який з тебе підмайстерок.
Йшли повз оселі-пустки, минали всіяні горбочками подвір’я, і запах свіжої землі нудив їх.
У хаті господар дав малому ковтнути олії з-під фарб. Потім зігрів у печі дубової юшки: так він називав вариво із жолудів та дубової кори.
…Цього року птахи відлетіли у вирій напрочуд рано. Мабуть, відчули небезпеку… Полетіли поріділими ключами й лелеки, подалі від голодних людей. З краю, де їм завжди було добре й затишно…
—  Дядьку, а чому лелеки так рано відлетіли?
— Чому?.. Мо’ в інших краях на них чекають… — Титаренко важко зітхнув.

…Минув другий тиждень, як Григір заслаб. У грудях свистіли сопілки й боліло. Майстер так схуд, й коли кашель нападав на нього, то трусився так, що кістки торохтіли. Під вечір його лихоманило, і тоді він кутався в рядна й, дивлячись на недописаний образ, благав: «Господи, угаси вогневицю!». Тривалий час спав сидячи — настільки душив кашель. Дров не вистачало, і Ванько вже не знав, чим вкривати хрещеного.
Пошук хліба насущного ліг на плечі малого. У їжу тепер йшло все: листя ліщини, жолуді, вишневий глей, равлики з річки, кропива, щириця… Коли настали перші приморозки, клени й тополі поскидали своє листя. Ванько збирав його докупи і ніс до хати, де сушив на печі, складав у лантухи й обкладав ними, ще теплими, Григора.
Інколи до пастки втрапляла звірина: заєць, їжак, а найчастіше ховрахи. Хлопець варив м’ясо, а шкурки здавав на заготпункт. За шкірку давали склянку борошна або крупи.
Коли Григору ставало краще, він навчав хрещеника свого ремесла. Ванько вже добре відрізняв кармін від кадмію, кобальт від ультрамарину, умбру від закису хрому. Малий вчився малювати на долівці, вирізав ножем візерунки, а потім вуглинкою розмальовував. Він був здібним учнем, і, врешті-решт, знесилений богомаз доручив малому домалювати ікону.
Десь під Різдво Ванько закінчив образ. Посередині — Христос у червоному хітоні, перед Ним порожній гроб, а обабіч Нього — ангели навколішки, теж у червоному. Все зробив, як наказав майстер, крім однієї деталі. Замість корогви у лівій руці, поклав на долоню Христу велику паляницю. Реакція Григора була несподіваною для підмайстерка:
— Гм… гм… Може, й так хай буде, — задумливо мовив Григір, розглядаючи дошку з різних ракурсів. — Щоб народився хліб, зернина має бути похована, занурившись у землю… Потім вона відродиться і проросте. А зернина — це ж цілий Всесвіт! Велике в малому, як і Христос. Тому хліб — також символ Воскресіння…
* * *
На Різдво у них була справжня кутя. Без меду, без маку й без узвару, але зі справжньою пшеничкою. А все завдяки миші. Так, так, саме звичайній сіренькій мишці, що вилазила з колгоспної клуні, де лишалось трохи посівного зерна. Ванько ловив її шапкою, а потім, натискаючи на щелепи гризуна, витрушував з рота збіжжя. Після цього він підносив малу назад до шпарини, й вона зникала в темряві. Так продовжувалось, допоки миша не знайшла іншого шляху. Але у Ванька в кишені вже була жменя пшениці.
Григір проспівав слабким голосом тропар Різдва і перехрестився до ікони Воскресіння.
— Слава Богу, до Різдва дожили. Дай Боже і на Великдень розговітися!
Сказав, а всміхнутися вже забракло сили. Ванько тихесенько заколядував і підніс хрещеному ложку куті.
…На Водохреще в пастку заліз заєць. Майстер з учнем тиждень «розкошували». Потім доїли всю вохру та оливу від фарб. Більшість пігментів, особливо такі, як кіновар та свинцеві білила, були, на жаль, отруйні…
І як вони пережили ту страшну зиму, лише Бог відає…
Григір навчав Ванька не лише художніх премудрощів, а й молитов. «Титаренки з діда-прадіда при церкві були, — казав Григір. — А хтось із пращурів і був тим титарем, що від нього рід назвався».
Щойно зійшов сніг, а у повітрі запахло весною, Григір став лаштуватися в дорогу. Хвороба відступила, й ноги почали нарешті слухатися, вже і в чоботи влазили. Дякував Богу та хрещенику за пережиту зиму. Хоча на них чекала така ж голодна весна, проте Великдень був не за горами. «Похристосуємося, а там як Бог дасть, — думав майстер. — Але до Пасхи треба образ замовнику віддати».
Зійшло сонечко, була гожа днина, і майстри, великий та малий, вирушили у Верхогляди. Щоб здолати холод, треба було рухатися швидше, але потомлені ноги не слухалися, і лише вуха палали від сонячних променів.
Ікону Григір повісив на шию, ще й припасував мотузкою до грудей. Поверх образа надів сорочку і куфайку. Хлопець був зодягнутий теж у куфайку — батькову. Вона була така велика, що малому довелося добре підперезатися поворозками, аби холод не заходив зі споду.
…І ось уже з туману виступили обриси храму та дзвіниці. Подорожні зупинилися і поклонилися. Ото радість буде, як на Великдень люди посеред церкви побачать нову ікону! Як зрадіють вони, і як залунає звідусіль воскресний тропар: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що у гробах, життя дарував!».
Село зустріло їх незвичною тишею. Вимерлі хати, порожні хліви, й собака ніде не гавкне. Колись у ці дні курилися димарі, баби вчиняли паски, фарбували крашанки, прибирали оселі, довкруж села стояв передсвятковий аромат великодніх страв. Не впізнати тепер села, воно оточене і взято на «чорну дошку» за саботаж хлібозаготівлі.
На одному з подвір’їв вони побачили діда, що лежав долілиць біля криниці. Ліз, вочевидь, бідолаха з хати до води, та так і не напився перед смертю…
У центрі села стояла церква, а метрів за двісті від неї — хата настоятеля. Туди їм і треба. Підійшовши до дверей, гукнули. Відповіді не почули. Григір зайшов усередину й побачив людину, яка лежала на лаві. Тіло було накрите рядниною, але по спідниці, що висмикнулася, здогадався, що то жінка. Він вискочив мерщій із хати й замкнув двері на клямку. Узявши хлопця за руку, повів його на церковне подвір’я.

…Малі й старі, матері з немовлятами, дівки й парубки, кремезні дядьки з бородами, скоцюрблені баби в хустках і сивочолі дідугани лежали покотом навколо храму, зупинивши погляди в небесах.
Хтось притулився щокою до церковної стіни, наче прислухаючись, щоб не проґавити пасхальне вітання. Хтось приліг біля підмурівку, мовби перепочиваючи перед довгою всеношною. А оті… повлягалися просто на цвинтарі, охопивши могильні хрести; онде хтось навіки закляк, цілуючи святу землю. А ото… ото… молоде подружжя, що востаннє обнялося… і скам’яніло.
Григір здригнувся, пригадавши, як ці люди святкували торік храм, як вітали майстра веселими вигуками й махали йому вслід брилями…
Тихо наче у могилі…
На рундуці вони побачили отця настоятеля. В латаному підряснику і брудних чоботях, він сидів на сходах, обхопивши руками коліна. Його кудлата сива голова, що схилилася на груди, час від часу здригалася, а з грудей чулися чи то уривки слів, чи то зітхання, схожі на вигуки. Так плачуть люди, коли сліз уже немає… За спиною настоятеля були ковані двері храму, на яких висів величезний замок із печаткою.
— Отче Сампсонію! — тихо покликав Григір, нахилившись до священика.
Настоятель неквапливо підняв голову, і їхні погляди зустрілися. Змарніле обличчя пастиря було щедро зоране зморшками, повіки напухли, очі запали, почервоніли й поменшали. Тоненький ніс із шумом потяг повітря, а вуста затремтіли від тихої радості. Він хотів привітатися, але забракло сили, й лише хрип почувся у відповідь.

— Дивіться, що я приніс, батюшко! — Григір, задерши сорочку, почав швидко відв’язувати ікону. Ванько теж кинувся допомагати розплутувати мотузки.
Узявши образ до рук, священик довго мовчки дивився на нього й  нарешті промовив:
— Поклоняємось Страстям Твоїм, Христе, і святеє Воскресіння Твоє славим…
І, замість поцілувати образ Божий, обняв його та притис до серця.
— Сьогодні Велика П’ятниця, — прошепотів батюшка. — Учора я тут читав дванадцять Євангелій. А людочки ці… вони прийшли на страсть ще раніше… І прийняли страсні муки разом із Господом… Я до Великодня, мабуть, теж не… Буде мій Великдень уже десь там…
Він подивився на небо, де високий рвучкий вітер порозганяв колоди хмар і прояснив де-не-де блакить.
— Може, ось цей хлопець…– поглянувши на Ванька, сказав настоятель. — Може, він хай візьме образ. Підійди ближче, синку!
Ванько став поруч із настоятелем.
— Села вже немає, ви самі бачите… Церкву вони теж не залишать… А ікона… Ти ось дивишся на неї, а з неї на тебе дивиться Бог, розумієш, синку? Образ Божий торкається серця. Навіть безбожного серця! Тому не бійся і бережи нашу… нашу ікону! Нехай поможе тобі в цьому Господь!

Батюшка перехрестив малого і дав майстрам поцілувати свого наперсного хреста.
— А тепер ступайте… Обійдіть моїх… — голос його затремтів. — Парафіян моїх обійдіть і благословіть цим образом. Я уже всіх їх відспівав, тепер… черга пом’янути себе.
Голос його затих, і голова знову опустилася на груди. Лише правиця священика міцно стискала хрест.
— Дядьку Грицю, дивіться!
Григір, примруживши очі, поглянув на небо. Там, у чистій і святій високості, кружляла пара таких же чистих і безгрішних лелек. Вони бачили храм, хати, торішнє гніздо на клуні отця Сампсонія. Усе було їм знайоме, бо щовесни вони вертали з далеких країв у Верхогляди й на півроку ставали сусідами людей. Та цього разу щось бентежило їхні пташині серця. Відчуваючи гнітючу тишу на землі, вони не наважувалися спуститися вниз. Нарешті, один з лелек знизив свій лет і сів на бовдур церковної хатки. Але, побачивши мерців навкруги храму і отця Сампсонія, що в останній молитві стискав пучки пальців, сидячи на рундуці, птах змахнув крилами й полетів низько-низько, заглядаючи в очі тих, хто навіки задивився в небо. Прокурликавши свою «вічну пам’ять», лелека здій­нявся вгору, подалі від біди, шукати пташиного щастя та нового помешкання.
А Григір із Ваньком ще довго ходили подвір’ям, прикриваючи повіки мученикам, що все дивилися вслід птахам…
— Христос воскрес! — вітався Григір з кожним, а хлопчик притуляв їм до вуст образ воскреслого Бога. Вони ж мовчали, бо їхня Пасха була далеко-далеко… І лише «курли» долинало з високості.

Вітер продовжував боротися із хмарами, а сонце — з темрявою. Раптом щось блимнуло серед хмар, і звуки першого в 1933 році грому покотилися за обрій…

Друкується у скороченні
Отець Рустик (Руслан) Левович Новакович народився 5 червня 1967 р. у м. Пінськ (Білорусь). Дитинство і юність провів у Полтаві, де 1984 р. закінчив середню школу. У 1985–1987 рр. проходив військову службу в Закавказзі. 1994 р. закінчив Київський медичний інститут ім. О. О. Богомольця. Студентом брав участь у дослідженнях Ближніх печер Києво-Печерської Лаври та Звіринецьких печер у Києві. 1997 р. закінчив Українську Військово-медичну академію. 2009 р. закінчив Київську духовну семінарію. Працює лікарем, спеціалізація — неврологія та психотерапія. З 1994 р. — староста храму в ім’я преподобного Агапіта Печерського при Національному медичному університеті
ім. О. О. Богомольця. Висвячений у сан диякона. Друкується в газетах «Дзеркало тижня», «Літературна Україна» та ін. Дружина — лікар; є син і донька.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.