ДИВОВИЖНЕ — ПОРЯД

Про свою нову книгу «Несвяті святі» розповідає сам автор — архімандрит Тихон (Шевкунов), намісник московського Стрітенського монастиря. Патерик — сучасний, без обману та прикрас, з гумором і добротою. Поряд із нашим світом, який ми добре знаємо, світом, що переходить із одного суспільно-політичного стану в інший, де все частіше страшні події стають уже не тільки нав’язливими, але й звичними, у яких часом панує розпач, а іноді й жах, — реально існує зовсім інший світ.

Якщо назвати цей світ Церквою, багато хто не повірить. Для більшості наших співвітчизників слово «Церква» пов’язане з масою стереотипів, які часом украй неприваб­ливі: від церковного офіціозу до тоскного мракобісся. Але насправді це все випадкові риси. Як у Блока: «Сотри случайные черты — И ты увидишь: мир прекрасен».
Кожен може легко і вільно увійти у цей дивовижний світ, відчути себе в ньому справжнім громадянином, учасником ні з чим незрівнянного життя. Відчути Промисл Божий у своїй долі, осягти, що життя йде за зовсім іншими законами. Зрозуміти, що якщо зійти з цього порочного й жорстокого кола, у яке втягується людина (зокрема й церковні люди), то ми опинимося у світі Божому.
Людина, яка спробувала, що це таке, ясна річ, не зможе ніколи цього забути.
Усі розповіді цієї книги поєднує лише одне — від усього серця мені хотілося повідати про Промисл Божий. Це і є найвражаюче чудо, яке можна перевірити на собі самому. Адже, як сказав один із подвижників, кожен християнин може написати своє Євангеліє. І ми всі є свідками того, як Бог веде цей світ.
Пропонуємо до Вашої уваги два оповідання з нової книги отця Тихона (Шевкунова). 

ПРО ТЕ, ЯК МИ ЙШЛИ В МОНАСТИР
Щиро кажучи, у монастир на початку вісімдесятих років ми не йшли, а втікали. Думаю, нас вважали трохи ненормальними. А іноді й не трохи. За нами приїжджали згорьовані батьки, безутішні наречені, розгнівані професори інститутів, де ми колись навчалися. За одним ченцем (а він утік, уже коли вийшов на пенсію і справив повноліття останньому зі своїх дітей) приїжджали сини й дочки. Вони галасували на весь монастир, що негайно ж відвезуть свого татуся додому. Ми ховали його за величезними кошиками у старому каретному сараї. Діти запевняли, що їхній батько, заслужений шахтар, з’їхав з глузду. А він просто упродовж тридцяти років день і ніч мріяв, коли зможе розпочати свій подвиг у монастирі.
Ми його добре розуміли. Бо й самі втекли від світу, що став безглуздим, — шукати Бога, Який ураз нам відкрився. Майже так само, як хлопчики тікали, аби стати юнгами на кораблі й вирушити у далеке плавання. Тільки заклик Бога був незрівнянно сильнішим. Подолати його ми не могли.
Точніше, безпомилково відчували, що якщо не відгукнемося на цей заклик, не покинемо все і не підемо за Ним, то безповоротно втратимо себе. І навіть якщо здобудемо увесь світ з усіма його радощами та втіхами, він нам буде не потрібний і не милий.
Звичайно, було страшенно шкода щонайперше батьків, які нічого не могли зрозуміти і розгубилися, бачачи нашу рішучість. Потім — друзів і подруг. Наших улюблених інститутських професорів, які, не жалкуючи часу й сил, приїжджали в Печори «рятувати» нас. Ми були готові життя за них віддати. Але не монастир.
Нашим близьким усе це здавалося диким і зовсім незрозумілим. Пригадується, я вже декілька місяців жив у монастирі, коли сюди приїхав Сашко Швецов. Була неділя — єдиний вільний день у тижні. Після чудесної недільної служби й монастирського обіду ми, молоді послушники, лежали, солодко простягнувшись на ліжках, у нашій великій і сонячній келії для послушників. Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився високий юнак, наш ровесник, років двадцяти двох, у фірмових джинсах і дорогій куртці.
— А мені тут подобається! — заявив він нам, навіть не привітавшись. — Я тут залишуся!
«Ось поставлять тебе завтра на корівник або каналізацію вигрібати, тоді подивимося, залишишся ти чи ні», — позіхаючи, подумав я. Напевно, приблизно те саме спало на думку всім, хто разом зі мною розглядав цю столичну штучку, яка залетіла у старий монастир.
Сашко виявився сином торгпредівського працівника, жив з батьками в Пекіні, Лондоні й Нью-Йорку і тільки нещодавно повернувся до Росії — навчатися в інституті. Про Бога він дізнався десь півроку тому — небагато, але найголовніше. І, вочевидь, по‑справжньому дізнався. Тому що відтоді стала його непокоїти цілковита безглуздість життя й неприкаяність, аж поки не натрапив він на монастир. Одразу зрозумівши, що знайшов саме те, що шукав, він навіть не став повідом­ляти про своє нове місце проживання батькам. Коли ми дорікнули Олександрові в жорстокості, він заспокоїв нас, сказавши, що батько все одно скоро його відшукає.
Так і трапилося. Сашків тато приїхав у Печори на чорній «Волзі» і влаштував показовий скандал з участю міліції й КДБ, із залученням шкільних друзів й інститутських подруг — з усіма звичними для нас інструментами визволення з монастиря. Тривало це досить довго, поки нажаханий батько не переконався, що все марно і Сашко нікуди звідси не піде. Скарбник, архімандрит Нафанаїл, намагаючись хоч якось утішити московського гостя, лагідно сказав йому: «Ну от, віддасте свого сина в жертву Богові. Стане він печерським ієромонахом, ще будете ним пишатися…».
Пам’ятаю, який дикий вереск оглушив тоді монастир:
— Ніколи!!!
Це репетував Сашків тато, який просто ще не знав, що отець Нафанаїл був прозорливим, а то не став би так нервувати. Сашко справді зараз ієромонах. Причому єдиний з усіх нас, хто був у день його першого приїзду в келії для послушників, хто залишився служити у Псково-Печерському монастирі. А Сашків тато, Олександр Михайлович, через десять років став працювати зі мною в Москві, у Донському монастирі, а потім і в Стрітенському — завідувачем книжкового складу. На цій церковній посаді, ставши найщирішим молитвеником і шукачем Бога, він і відійшов до Господа.
ЧУДО ІЗ СЕСТРОЮ ГЕНЕРАЛА
В Євангелії від Луки розповідається про подію у маленькому рибальському містечку — про зцілення Господом Іісусом Христом жінки, яка майже двадцять років страждала від невиліковної хвороби.
Зцілення кровоточивої жінки (фреска).
Римські катакомби
Відбулося це зцілення якось дивно: коло Іісуса Христа повсякчас товпилася сила-силенна люду, і кожен чогось праг від Нього — хто позбутися хворості, хто якого-небудь чуда, хто сам не знав чого. Серед цієї неймовірної товкотнечі Господь враз обернувся і запитав Своїх учнів:
— Хто щойно доторкнувся до Мене?
Учні здивувалися:
— Народ коло Тебе товпиться і тисне зусібіч, усі шукають нагоди хоч на мить полонити Твою увагу. А Ти кажеш: «Хто доторкнувся до Мене?..».
Христос відповів, що все це так, але серед тисняви й штовханини Він відчув, що Його божественна сила раптом зійшла на когось із людей.
І тоді жінка, яка стояла поблизу, із соромом зізналася, що це вона доторкнулася до одежі Учителя. Із соромом — тому що, за іудейськими законами, вона вважалася нечистою через свою жіночу хворобу й не повинна була торкатися людей, щоб не опоганити їх. А зізналася — тому що тієї ж миті безпомилково відчула: хвороби в ній більше нема! У відповідь на це Христос звернувся до жінки зі словами, яких було достатньо, щоб пояснити чудо, що відбулося, і їй, і учням, і нам з вами:
— Велика віра твоя! Іди з миром!
Так за всіх часів переплітаються смиренна і всесильна віра в Бога й ламаного шеляга не варті тимчасові людські закони, фальшивий сором і страх людського осуду.
Усі ви, брати й сестри, звичайно, пам’ятаєте, як нещодавно ми святкували шестисотріччя події, на честь якої засновано наш монастир, — стрітення Володимирської ікони Божої Матері — порятунку Москви від навали хана Тамерлана. Яке ж бо то було свято! Тоді із Третьяковської галереї до нас у монастир на один день принесли старовинну чудо­творну Володимирську ікону Пресвятої Богородиці, головну святиню Русі.
У хресній ході, що розпочалася у Кремлі і завершилася тут, у Стрітенському монастирі, взяли участь понад тридцять тисяч віруючих. Лив вересневий дощ. Святіший патріарх і сонм духовенства у наскрізь мокрому одязі повільно йшли слідом за іконою, а люди стояли уздовж вулиць і, коли велику святиню проносили повз них, ставали навколішки — у калюжі, на мокрий асфальт — ніхто не зважав куди.
Була вже третя година ночі, коли нарешті остання людина з величезної черги ввійшла до нашого храму і вклонилася святині. У порожній церкві перед чудо­творною іконою, що стояла на постаменті, залишилися лише ті, хто відповідав за її доставку і схоронність: учені-мистецтвознавці із Третьяковської галереї, співробітники адміністрації міста, високі міліцейські чини. Усі стояли у цілковитій тиші: вони побачили велич народної віри і просто були приголомшені цим.
Ми з братією востаннє до землі вклонилися перед іконою, поцілували святий образ, потім я сказав чиновникам:
— Ось зараз — єдиний шанс у вашому житті, коли в такий день і в такому місці ви можете підійти до великої ікони і помолитися Цариці Небесній. За декілька хвилин ікону відвезуть назад у музей. Я все розумію: ви люди сановиті, але не проминіть цю можливість. 
Чиновники зиркали один на одного, переступали з ноги на ногу, ніяковіло посміхалися, але не сходили з місця. Гадаю, кожен із них, аби він був тут один, з радістю вклонився б цій старовинній великій святині, попрохав би у Матері Божої про найпотаємніше. Але тепер, як говориться в Євангелії, «з остраху перед іудеями», усі стояли немов дерев’яні.
І раптом один високий міліцейський чин, з обличчям, що вмить почервоніло, як радянський прапор, несподівано зробив крок уперед. Він сердито крекнув, тицьнув свій кашкет якомусь майорові й, піднявшись сходинками до ікони, невміло зробив перед нею три поклони. Голосно цмокнув у броньоване скло й став щось щиро шепотіти Матері Божій. Ще раз вайлувато вклонився до землі і, задкуючи, спустився вниз. Висмикнув кашкет із рук міліціонера, який стояв здивовано роззявивши рота, і, похмуро оглянувши всіх, відійшов убік.
— Молодець, товаришу генерале! — сказав я. — За таке Матір Божа вас ніколи не залишить. — І звернувся до музейних працівників: — Усе, везіть ікону.
Минув тиждень. Ми запросили на святкову трапезу тих, хто брав участь у підготовці нашого свята: братію, численних співробітників монастиря, мистецтвознавців із Третьяковки, міських чиновників, наш хор. Просто щоб усім подякувати. На трапезу прийшов і той самий генерал.
— А ви знаєте, зі мною ж таки сталося чудо! — сказав він, виголошуючи тост.
І поділився тим, що із ним відбулося.
Коли вночі у храмі генерал почув пропозицію підійти до чудотворної ікони, він, як і всі, спочатку просто злякався. Поруч стояли люди його статусу і навіть ті, від кого він залежав. Але саме в ті дні у генерала сталося лихо: його старша сестра, яка жила у Володимирі, потрапила в автомобільну катастрофу, їй роздробило обидві ноги. Там же, у Володимирі, їй зробили багатогодинну операцію, одну ногу зібрали й наклали гіпс. Попереду була ще одна операція — на другій нозі, із тривалим наркозом. Але сестра генерала була жінкою вже похилого віку, і лікарі боялися, що її хворе серце може не витримати цього випробування.
Тієї ночі генерал, наважившись, підійшов до ікони Божої Матері й прошепотів:
— Матір Божа, мені нічого не треба, у мене все є. А от сестра… У неї завтра операція. Я боюся, вона не витримає… Допоможи їй!
Наступного ранку генерал зателефонував до лікарні, щоб довідатися, як проходить операція. Однак йому сказали, що ніякої операції не було. На його здивування лікарі відповіли, що зранку, перед тим як везти жінку до операційної, їй зробили останній рентгенівський знімок, на якому раптом виявилося, що роздроблені кістки ноги розташовані саме так, як слід, аби правильно зростися. Вочевидь, уночі хвора якось щасливо повернулася, кістки стали дуже вдало, тож медикам зосталося лишень, не гаючи часу, накласти гіпс.
Зцілення кровоточивої жінки відбулося дві тисячі років тому на околиці Римської імперії, у провінційному галілейському містечку Капернаумі. А історія з міліцейським генералом і його сестрою — у наш час, у Москві.
Багато хто вважає євангельські події дивовижною, але неможливою казкою. Піднесеною, красивою, такою, що робить людину, та що там людину — людство! — кращим. Та все ж — казкою…
Але це не так! Апостол Павел зробив колись велике відкриття — настільки важливе, що його треба добре пам’ятати кожному з нас. Адже це тільки здається, що відкриття відбуваються лише у фізиці або медицині. Отож, апостол Павел виявив найважливіший, основний закон нашого світу. І сформулював його так: «Господь Іісус Христос учора, і сьогодні, і навіки — Той Самий!».

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.