ДІТИ — ДЖЕРЕЛО РАДОСТІ ТА ЩАСТЯ

Сильне хвилювання і різні думки мучили мене перед поїздкою до дитячого будинку. Виник навіть якийсь внутрішній опір, а питання «Куди їду? Що робити? Як усе пройде? А чи той це шлях?» не давали зосередитися. Це було вперше в моєму житті! З’явилося глибоке сердечне бажання, щоб діти прийняли мене, і виник контакт із ними.

Після того як відбулася наша зустріч, я зрозуміла, що у них тут свій світ — вони не знають мене, і я ловила спочатку тільки їхні допитливі погляди. І ось розпочалися заняття, і ми з ними за одним столом: чудові хлопці та дівчата — всі абсолютно різні й по-різному сприймають цей світ. У процесі роботи намагалася кожному приділяти увагу і з усіма познайомитися. Хлопчисько на ім’я Тьома якось не особ­ливо привітно сприйняв виконання завдань, то відмовляючись, то зі сльозами на очах кажучи, що не може цього зробити. Всім серцем хотіла, щоб він спробував виконати завдання. У нього була явно виражена захисна реакція, яка приховувала невпевненість у собі і страх, що нічого не вийде. Тому з любов’ю і максимальною підтримкою допомагала йому й казала, що все у нього вийде, і він усе зможе! Хлопчик взяв олівець і став виконувати завдання, і пута негативу зникли — дитина ожила і з великим ентузіазмом та зацікавленістю почала працювати. Решта дітей в міру своїх сил теж займалися. Особливо старався Сашко — великий розумник — який робив завдання дуже акуратно.
Дивлячись на дітлахів, розуміла, що їхнє життя значно відрізняється від життя дітей, які живуть у благополучних сім’ях. Вони засинають без добрих казок на ніч, не відчувають постійного тепла материнської та батьківської любові, ніхто їх за руку не візьме й не поведе до церкви, щоб познайомити з Богом і захистити від суворого сучасного світу. У них тут своє життя, свої дитячі закони. Але можна помітити, що вже зараз у них формується власна думка й життєва позиція, яку вони дуже сильно захищають навіть у колі ровесників. Вони люблять або не люблять, приймають або відкидають. Прихилити серця дітей дуже нелегко. Різні солодощі, іграшки та частування не зможуть у цьому допомогти. Єдино вірний шлях — віддати їм своє серце, свою душу і своє тепло. А як хочеться, щоб це крихітне, вразливе дитяче сердечко відкрило перед тобою свої двері. Воістину — це Боже благословення для мене.
Їхня сім’я — ровесники й персонал дитячого будинку, яких вони сприймають більше як друзів, ніж як учителів і наставників. Хоча у багатьох є батьки. Та, на жаль, у них немає можливості забезпечити свою дитину, і вони змушені вдаватися до допомоги держави.
Протягом дня були миті такої глибокої проникливості, що просто сльози на очі наверталися. Діти всі дуже чудові. І дай Боже, щоб ми могли допомогти їм і зробити хоч якийсь мінімальний внесок у їхнє життя.
День пролетів непомітно. Настав час нашого від’їзду. Багато дітлахів вийшли до нас. Вони підходили й обіймали, серед них був хлопчик Сашко (йому близько 12 років), який запитав мене: «Ти ще приїдеш до нас?». Неможливо передати словами свої відчуття.
Я поїхала, але моя душа і моє серце хочуть повернутися туди знову.

Інна Яцуляк
волонтерський рух «Молодість не байдужа»
при Синодальному відділі УПЦ у справах молоді  

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.