ДЕСЯТИНА: ОБОВ’ЯЗОК ЧИ ПРАВО?

Десятина в Старому Завіті

У Старому Завіті про десятину вперше згадується в історії про патріарха Авраама, який передав десяту частину військової здобичі Мелхіседеку, царю Саліма, священику Бога Всевишнього: «[Авраам] дав йому десяту частину з усього» (Бут. 14: 20). Патріарх Яків обіцяв віддати Богу десятину, якщо Він збереже його у дорозі: «Якщо [Господь] Бог буде зі мною і збереже мене в путі цій… і з усього, що Ти, Боже, даруєш мені, я дам тобі десяту частину» (Бут. 28: 20–22). Однак немає прямого підтвердження, що десятина мала регулярний або загальнообов’язковий характер. У «Православній енциклопедії» зазначено, що «найперше свідчення про регулярну десятину — слова з Книги пророка Амоса: «Приносьте жертви ваші кожного ранку, десятини ваші хоч через кожні три дні» (Ам. 4: 4; VIII ст. до Р. Х.).

Під десятиною розумілася десята частина з усього, що створює своєю працею людина: «І всяка десятина на землі з насіння землі і з плодів дерева належить Господу: це святиня Господня… І всяку десятину з великої і дрібної худоби, з усього, що проходить під жезлом десяте, слід присвячувати Господу» (Лев. 27: 30–32). Архімандрит Никифор (Бажанов) у своїй «Біблійній енциклопедії» пояснює: «Худобу приносили як десятину наступним чином: її випускали з хлівів під жезлом, що знаходився в чиїхось руках, і торкався кожної десятої тварини, після чого вона ставала власністю левитів, незважаючи на те, чи добра вона була чи недобра, і замінювати її вже не дозволялося».

Слід зазначити, що десятину отримували храмові служителі — левити, які не користувалися земельними наділами, як інші жителі Іудеї, і тому потребували засобів існування. Десятина в цьому випадку становила своєрідну компенсацію, яку вони отримували замість відсутнього земельного наділу. Одну десяту частину від своєї десятини левити вносили на утримання первосвященика (див.: Чис. 18: 21–32).

Але не тільки десятина була способом жертви Богові — існували й інші пожертвування. Так, у Вих.  22: 29–30 читаємо: «Не барися [приносити Мені] початки від току твого і від точила твого; віддавай мені первістка із синів твоїх; те саме роби з волом твоїм і вівцею твоєю [і з ослом твоїм]: сім днів нехай вони біля матері своєї, а у восьмий день віддавай їх Мені». Первістків людей присвячували Богові, а первістків від тварин приносили на восьмий день в жертву Богові.

Головний сенс приношення десятини у Старому Завіті — навчитися боятися Господа: «Відділяй десятину від усього врожаю насіння твого, що надходить з поля [твого] щорічно… десятину хліба твого, вина твого і єлею твого, і первістків великої худоби твоєї і дрібної худоби твоєї, щоб ти навчився боятися Господа, Бога твого, в усі дні» (Втор. 14: 22–23). Старозавітна людина була переконана, що земля та її плоди належать Богові, який дав її Ізраїлю у володіння: «Господня земля і все, що наповнює її, вселенна і всі, що живуть у ній» (Пс. 23: 1). Саме тому пророк Малахія називає несплату десятини «обкраданням Бога»: «Чи можна людині обкрадати Бога? А ви обкрадаєте Мене. Скажете: чим обкрадаємо ми Тебе? Десятиною і приношеннями» (Мал. 3: 8).

Десятина в Новому Завіті

У Новому Завіті заповідь про десятину прямо не скасовується, але й не прописується. Христос викриває буквалізм співвітчизників: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і тмину, а залишите те, що є найважливіше у законі: суд, милість і віру; це належало робити, і того не залишати» (Мв. 23: 23). Цікаво, що десятиною хвалиться фарисей з євангельської притчі: «…даю десяту частину з усього, що придбаю» (Лк. 18: 12).

В апостольських посланнях ми не знаходимо вимог чи вказівок для християн слідувати системі десятин. Проте апостол Павел неодноразово пише про необхідність матеріальної підтримки Церкви, зокрема, її служителів. Так, у Першому посланні до Коринфян він каже: «Хіба не знаєте, що священнослужителі живляться від святилища? що ті, які служать жертовнику, беруть долю від жертовника? Так і Господь звелів тим, які проповідують Євангеліє, жити від благовіствування» (1 Кор. 9: 13–14). Слід зазначити, що Апостол не визначає конкретної суми чи частини доходу, яку повинні збирати християни на потреби Церкви, але пропонує: «У перший день тижня кожен з вас нехай відкладає в себе і зберігає, скільки має змоги» (1 Кор. 16: 2). Такі пожертви повинні здійснюватися віруючими добровільно: «Кожен приділяй з ласки серця, не з гіркотою серця і не з примусом, бо хто дає доброзичливо, того любить Бог» (2 Кор. 9: 7).

Десятина в історії Церкви

За свідченням «Православної енциклопедії», до початку III ст. регулярна десятина в Церкві не практикувалася. Проте вже тоді ієрархи висловлювали жаль, що християни не хочуть навіть десяту частину свого майна передати Церкві для підтримки неімущих.

Як обов’язок для кожного християнина десятину було встановлено в Західній Церкві в V ст. На Сході такого поширення десятина не мала.

У Київській Русі десятина регулярно не стягувалася. Перша згадка про неї зустрічається в найдавнішому документі — Статуті князя Володимира. У ньому вказується: десята частина княжих доходів передається на утримання кам’яного собору (який у зв’язку з цим отримав назву «Десятинної церкви») і всієї митрополії. Доктор церковної історії протоієрей Владислав Ципін зазначає, що «принципова відмінність десятини, що існувала на Русі, від західної полягала в тому, що вона стягувалася не з усього населення, а тільки з княжих доходів на основі дарування і тому була набагато меншою, ніж на Заході».

Згодом на Русі було впроваджено посаду «десятильник», а пізніше — «десятський священик», у віданні якого був збір десятини. У XVIII ст. ці посади було скасовано.

Чи слід вносити десятину на храм?

На сьогодні в Православній Церкві немає обов’язкової для всіх десятини, а тільки добровільні пожертви, що практикувалося і за часів апостолів. Серед віруючих можна зустріти тих, хто, посилаючись на біблійне правило, намагається жертвувати десяту частину своїх доходів. Зауважимо, що це справа особистого благочестя.

Важливим у цьому питанні є євангельський сюжет про лепту вдовиці. Христос спостерігав за народом, який клав гроші у скарбницю Єрусалимського храму. Побачивши бідну вдову, яка поклала мізерну суму — всього дві лепти, Господь сказав: «істинно говорю вам, що ця вбога вдова більше за всіх поклала; бо всі ті з лишку свого клали в дар Богові, а вона з убогості своєї поклала весь прожиток свій, що мала» (Лк. 21: 3–4).

Існує десятина іншого роду. Святі отці називали Великий піст «десятиною року» і проводили аналогію з обов’язковою десятиною, яку Господь через пророка Мойсея наказав усім віруючим віддавати на храм і справи милосердя. Так і десяту частину календарного року необхідно присвятити Богові і справі спасіння своєї душі, відклавши зайві життєві піклування.

На завершення нашої статті ще раз зазначимо, що всяке пожертвування, чи то десятина, чи милостиня, здійснюється християнином добровільно, у міру сил. Основою для всіх пожертв має бути дієва любов віруючої людини до Бога та ближніх.

Підготував протоієрей
Миколай Баранов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.