Десять cтоліть Софії Київській

Собор Святої Софії у Києві, попри свій музейний статус історичної пам’ятки, з давніх-давен був не тільки свідком певної доби, але й сучасником кожного з поколінь. Адже його вигляд та ставлення до нього яскраво засвідчували стан країни та спрямування суспільної думки.

Сучасний мешканець чи гість Києва, перш ніж дістатися собору Святої Софії, йде великою площею, оточеною модерною забудовою, минає пам’ятник Богдану Хмельницькому, створений наприкінці ХІХ ст., потім повз високі мури, зведені на початку XVIII ст., проходить під бароковою дзвіницею, щоб побачити архітектурно вивершений багатокупольний собор, знайомий за листівками та світлинами. Незважаючи на те, що розташований він фактично у центрі міста, — це затишний та досить тихий куточок, тож інколи важко повірити, що так було не завжди.  Вперше потрапляючи до собору, ми вражено озираємося, адже приземкувата та широка зовні будівля раптом підноситься на величну висоту, простір збільшується, прямо на відвідувача дивиться Богоматір Оранта у золотавому сяйві. Можна відчути себе маленькою істотою, можна — величним творінням, але вже не так важко уявити вируюче віче, яке збиралося під арками та стінами собору, щоб прийняти вирішальні для країни рішення. Собор, попри численні зміни у своєму вигляді та статусі, був і досі є центром та серцем руських та українських земель протягом десяти століть.

Початки

Беззаперечний факт, що собор Святої Софії у Києві було побудовано й освячено у першій половині ХІ ст. Але й досі в науці існують та обговорюються три дати його заснування: 1011‑й, 1017‑й та 1037-й рр. Останні дві базовані на даних різних літописів, відповідно Новгородського та «Повісті минулих літ». Перша є результатом сучасних досліджень графіті (написів на стінах собору) та переосмислення деяких даних давніх писемних джерел. Безперечно також, що історія задуму та будівництва Софійського собору нерозривно пов’язана з утвердженням християнства на Русі та трьома її видатними правителями: зі святою княгинею Ольгою та з князями Володимиром і Ярославом Мудрим. За свідченнями літописів перший храм Святої Софії та монастир навколо нього було побудовано у Києві княгинею Ольгою. Можливо, ще до її подорожі у Царгород. Ймовірно, ікони для церкви подарував княгині Константинопольський патріарх. Церква була дерев’яною, тож щонайпізніше 1017 р. під час пожежі у Києві вона згоріла. Також літописи оповідають, що новий великий кам’яний Софійський собор був закладений Ярославом Володимировичем поза межами тодішнього міста — у полі, де князь переміг печенігів. Проте в духовному, політичному й навіть архітектурному сенсі прообразом для будівництва київського собору Святої Софії був Софійський собор у Константинополі. Останній справляв приголомшливе враження на кожного відвідувача і, вочевидь, мав стати незабутнім спогадом і для княгині Ольги. Крім того, якщо вона була охрещена у Царгороді, то цілком імовірно, що саме у соборі Святої Софії. Цікаво також, що літописи, змальовуючи вибір Володимиром віри, велич східного християнства демонструють через образ константинопольського храму Святої Софії. Зрештою, у церкві Святої Софії, щоправда корсунській, хрестився й вінчався і сам князь Володимир. Тож ані задум київського храму, ані втілення його не були випадковими. Подібно до візантійської святині, київський храм мав стати і став центром та серцем великого міста та всієї країни. Подібно до константинопольського, київський храм Софії мав втілити всю багатогранність одного з ключових для християнства символів Премудрості Божої. Важко сказати, чи входило у початковий задум суперництво з Константинополем, проте за Ярослава розквіт та велич Софійського собору мали підкреслювати міць і незалежність Київської Русі.

Велич

Майже одразу після освячення собору при ньому була влаштована кафедра Київських митрополитів. Двір митрополичої резиденції був обнесений стіною, проте територія двору була, як на той час, величезною, що, крім богослужінь та подій релігійного життя держави, дозволяло киянам також збиратися під стінами собору на віче або святкувати посадження князів на престол. У соборі приймали закордонних послів, затверджували політичні угоди, тут були влаштовані перші на Русі духов­на школа, книгозбірня, майстерня для переписування та перекладу книжок. Довгий час собор слугував також місцем поховання кількох поколінь київських князів, починаючи від Яро­слава Мудрого. Вже сама будівля Софії Київської справляла враження гостинності завдяки відкритим арковим галереям із західної, північної та південної сторін. Значення собору для всіх верств Київської Русі та Києва можна зрозуміти хоча б із написів, які люди вирізали на стінах, часто прямо на фресках. З багатьох сотень графіті, віднайдених на сьогодні, лише частина має суто релігійний зміст. Софія слугувала пам’ятним календарем («В [лето] 6562 месяца февраля 20‑го успение цари нашего, в [неделю мученика] Феодора» — запис про смерть Ярослава Мудрого) та юридичним свідком (великий 14‑рядковий напис засвідчує купівлю княгинею Всеволожею (як вважає історик С. О. Висоцький, — Марією Мстиславною, дружиною Всеволода Ольговича) землі Боянової; десяту частину грошей від угоди було віддано на потреби собору). На її стінах увіковічнювали свої молитви («Господи, помози рабе своей Олисаве, Святополчи матери, русьскыи кънягыни») або щире каяття («Блуд створил в свят день»). Багато записів пов’язано зі школою, в якій не тільки отримували духовну освіту, але й просто вивчали грамоту (один із написів є азбукою із грецьких та слов’янських літер). Часто зустрічаються зображення хреста й благословляючої руки, але є також малюнки птахів чи вершника. Цікаво, що заборони на «різання стін» існували, але це не зупиняло людей, тож священики викреслювали-вишкрябували тільки те, що мало відверто мирський чи гріховний характер. Адже здебільшого графіті писали з вірою в сакральну силу слова, з надією на допомогу…

Руїна

У грудні 1240 р. орда Батия після тривалої облоги захопила, пограбувала та сплюндрувала Київ, більша частина населення загинула. Софійський собор, як і Київ загалом, грабували не вперше (зокрема, під час міжусобних війн у 1169‑му та 1203-му рр.). Проте Батиєва навала стала ударом, від якого Київ — політичний, торговий та релігійний центр — уже не швидко оговтався. (Спустошення були настільки сильні, що близько десяти років Київська Русь існувала взагалі без митрополита.) Втрата Києвом політичної ваги, литовське завоювання, польська експансія, ще два (1416‑й та 1482-й рр.) спустошення кримськими татарами призвели до поступового занедбання собору. Майже все XVI ст. храм перебував без нагляду, а 1596 р. він перейшов до уніатів. Зусилля окремих людей, які власним коштом відновлювали собор, не змогли вберегти будівлю, і на початку XVII ст. впала західна стіна храму. До XVI–XVIІ ст. також належать перші згадки іноземців про Софію Київську. Вони, подорожуючи у службових справах, описували цей «новий» для Європи край. У їхніх нотатках — щире захоплення від побаченого та здивування від величі древніх стін. Еріх Лясота, посол Рудольфа ІІ до козаків у 1594 р., пише про «особливо славний, прекрасний і величавий собор Святої Софії, якому немає рівного за величиною», але зазначає, що «на цей час церква хоч і збереглася, але перебуває у великому занедбанні». Французький інженер-картограф Гійом Левассер де Боплан у знаменитому «Описі України» 1651 р. відзначає: «Храм Святої Софії має гарний фасад і чудовий вигляд, з якого б боку на нього не глянути; її стіни прикрашені кількома мозаїчними фігурами та історичними сценами. Ця робота виконувалась з малесеньких різнобарвних камінців, що блищать, мов скло, і підібрані так добре, що не можна розпізнати, чи це живопис, чи ткання». Знач­но емоційніше про собор пише секретар антіохійського патріарха Макарія ІІІ Павел Алепський у 1654–1657 рр.: «Людському розуму не сила їх охопити — такі різноманітні барви її мармуру, такі їх сполуки, такий гармонійний розклад частин її будови, та безліч високих колон, такі високі її бані і вся вона простора, має багато портиків і притворів». Утім, два останні відгуки вже належать до років, коли Софія Київська була частково відновлена піклуванням митрополита Петра (Могили).

Відродження

У 1633 р. Петро (Могила) на зібранні польського сейму домагається повернення Софії Київської православній митрополії. Собор на цей час був без даху, відчутно пошкоджений та повністю спустошений. Наступні 14 років (до смерті митрополита) триває перший капітальний ремонт храму під керівництвом італійського архітектора Октавіано Манчіні, та коштів бракувало, чимало доводилося робити нашвидкуруч, зокрема — так і не була відбудована західна стіна. Але у соборі відновлюють богослужіння, він стає частиною чоловічого монастиря. Крім того, Софія Київська — знову осередок суспільного та політичного життя (1654 р. тут утверджуються рішення Переяславської ради). Собор намагалися відновлювати все наступне століття, аж поки у 90‑х роках XVII ст. митрополит Варлаам (Ясинський) за діяльної матеріальної допомоги гетьмана Івана Мазепи не починає другий капітальний ремонт собору: відкриті галереї було закрито суцільними стінами, перебудовано вежі та фасад, змінено дах та бані. Саме тоді Софійський собор набуває відомої нині барокової стилістики. Впродовж наступних десятиліть збудовано також нову «тріумфальну» дзвіницю, митрополичий будинок, мур та інші кам’яні споруди навколо собору. Петро (Могила) називав Софію Київську «єдиною оздобою нашого народу православного, матір’ю і головою усіх церков». Тож при реставрації він намагався зберегти якомога більше від стародавнього вигляду собору. Його наступники більшою мірою рахувалися зі смаками та з потребами своєї доби. Досить характерно це позначилося на відновленні інтер’єрів собору. Потемнілі, місцями зруйновані фрески домальовували, перемальовували або й забілювали вапном. Важко сказати, чому так робили: чи то через їхній поганий стан, чи через незрозумілість візантійської естетики. Показова у цьому сенсі історія фрески, що на думку сучасних вчених змальовує княжичів (вірогідно — синів Ярослава Мудрого). Під час реставрації у 1843–1846 рр. зображення було сприйняте як образ Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії та відповідно «підновлене». Вигляд цієї фрески за часів Петра (Могили) зберігся завдяки малюнкам нідерландця Абрагама Ван Вестерфельда, що містять також інші постаті княжої родини — зображення, що так само як ряд інших були втрачені через недбалі та примітивні реставраційні методи.

Спокій

1768 р. чоловічий монастир при Софії Київській було скасовано, але сам собор перейменували на кафедральний, і він продовжував діяти. У середині ХІХ ст. було проведено велику реконструкцію (зокрема, надбудовано дзвіницю) та «віднайдено» давньоруські фрески. Сенсаційність цього відкриття привернула особисту увагу імператора Миколи І, за наказом якого і була проведена робота з очищення пізніших нашарувань та відновлення зображень часів Київської Русі. Попри всі архітектурні чи живописні зміни у соборі (добудови тривали ледь не до початку ХХ ст.), сам він упродовж більшої частини ХІХ ст. стояв міцною твердинею посеред немощених вуличок та одноповерхових будинків і хат. Поступово навколо зростала щільність забудови, у більш-менш знайомих нині рисах формувалась Софійська площа. Київ здавна був місцем паломництва, а популярності Софії Київської сприяли як давні зображення та слава самого собору, так і святині та скарби, які після реконструкції почав збирати для храму ще Петро (Могила). «Паломникъ Кіевскій» (1842 р.), перший в історії Києва популярний путівник для богомольців, серед найголовніших святинь у соборі називає мощі священномученика Макарія (митрополита Київського, вбитого татарами), частину правої руки рівно­апостольного князя Володимира та ліву руку великомучениці Варвари, а також Любечівські ікони Спасителя та Богородиці, Куп’ятицьку ікону Богоматері та ікону святителя Миколая — першу чудо­творну ікону Київської Русі. Ця найдавніша та найвідоміша святиня Софії Київської від часів заснування собору своєю другою назвою завдячує відомому «Чуду про немовля в Києві», що датується дослідниками не пізніше 1091 р. Воно містить оповідь про подружжя, яке у паломництво до мощей святих страстотерпців Бориса та Гліба у Вишгород взяли свою маленьку дитину. Назад повертались човном, і мати, задрімавши, впустила немовля у воду. У відчаї батьки звернулися до святого Миколая зі щирою молитвою, а наступного ранку у Софії Київський було знайдено «…дитя лежаще мокро перед образом св. Николая». Попри численні сумніви в тому, чи могла зберегтися святиня після всіх спустошень собору протягом століть, дослідники кінця ХІХ ст. вказували на її належність до Х ст. Проте 1943 р. ікону було вивезено з храму, і її місцезнаходження невідоме.

Загроза

Софійський собор залишався діючим храмом попри громадянську війну та пошкодження від обстрілів. Водночас собор Святої Софії починають активно вивчати науковці. Спочатку дослідницько-реставраційну роботу провадив Комітет охорони старовини та мистец­тва, а пізніше Всеукраїнська академія наук створила Софійську комісію для порятунку собору від знищення богоборцями. Проте собор неодноразово грабують, що у 1930‑х рр. стає формальним приводом для влади припинити у ньому богослужіння. Про те, що Софію Київську ледь не підірвали за радянської влади, відомо нині досить широко, проте й досі не віднайдено документів, що висвітлювали б достовірний перебіг подій. Насправді ж історія про більшовиків та собор має два розділи. Перший стосується 1930‑х рр., коли сусідній Софії Михайлівський собор знищили як такий, що «не має культурно-історичної цінності». На тому місці хотіли створити радянський урядовий центр, тож цілком можливо, що така само доля очікувала й Софійський собор. Науковці звернулися по допомогу до Франції, і тоді відомий письменник Ромен Роллан написав, чи сказав при особистій зустрічі, Сталіну про нерозривний зв’язок Софії Київської із французькою королевою Анною, донькою Ярослава Мудрого, та висловив прохання зберегти пам’ятку. Собор «помилували», проте вже за десять років він знову опинився під загрозою. За свідченнями очевидців, 1941 р. Червона армія, відступаючи з Києва, мала підірвати ряд важливих об’єктів. Так було знищено Успенський собор. А Софію врятував тодішній директор музею-заповідника, який зміг переконати саперів оминути святиню.

Музей

1934 р. уряд радянської України ухвалив перетворити Софійський собор та весь комплекс монастирських споруд навколо нього на музей-заповідник. У соборі проводяться реставраційні та науково-дослідницькі роботи. Наприкінці ХХ ст. діяльність музею отримує світове визнання. Спочатку міжнародне журі Гамбурзького фонду присудило заповіднику Європейську Золоту медаль за збереження історичних пам’яток, а 1990 р. Софійський собор разом з усім ансамблем Софійського монастиря було занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Зараз — це Національний заповідник «Софія Київська». Нинішній собор Святої Софії — міжчасове та багатостильове явище. Окрім збереження давньоруських фресок і мозаїк, почали досліджувати раніше забілений (заради «уніфікації стилю») живопис доби бароко та ХІХ ст. Відновлюють дзвони, нещодавно повністю відреставрували ледь не переплавлені у 1930‑х рр. срібні Царські врата барокового іконостаса. Але значно голосніше за всі здобутки звучать численні попередження та перестороги. Гучні салюти шкодять тисячолітнім мозаїкам, осипаються фрески; постійне будівництво біля собору загрожує цілісності та самому існуванню Софії Київської. Поряд із думками про культурну катастрофу ця загроза постійно викликає перед очима образ Богоматері Оранти — «Непорушної Стіни». Адже впродовж багатьох століть у Києві вірять, що, поки стоїть собор Святої Софії, поки ціла «Непорушна Стіна» — стоятиме й Київ.

* * *

За бізнес-планами, науковою роботою та суперечками навколо датувань ми часто забуваємо, що собор, як і раніше, є живим та сучасним. Він віддзеркалює нас самих і наші думки, з якими ми до нього приходимо.

 

Катерина Усачова

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.