ДАРИ ВОЛХВІВ

Даху на храмі ще не було. Не встигли до початку холодних листопадових вітрів привезти шифер. Упоралися б вчасно, але всі зібрані по трьох селах гроші пішли на розрахунок з мулярами з далекого Закарпаття, які вдень і вночі не злазили з риштовань, щоб встигнути до холодів закінчити свою роботу. Вони-то все зробили і розрахунок отримали, а от у старости в кишені залишилися лише копійки, та й не давала спокою найголовніша проблема: піст завершується, а даху немає, отже, й Різдво знову по хатах і домівках зустрічати доведеться! Їхати до єпархії, просити, щоб священика прислали? А де служити? Просто неба? Запитання залишалися без відповідей.

Староста зайшов до храму. Ліворуч від вівтаря, на голій цегляній стіні висіла ікона Різдва Христового, під нею на землі стояла стара потерта скриня з великим навісним замком. Ключ довго не хотів повертатися, нарешті механізм клацнув, і Пилипович, так звали старосту, відкрив важку кришку. На її внутрішньому боці, поряд з портретом останнього царя-батюшки, були приклеєні дві смуги нерозрізаних керенок і великий плакат, що закликав на вибори до Верховної Ради. Обрамляли скринькову галерею новорічні й першотравневі листівки повоєнних років.
Пилипович перехрестився і відвернув убік товсту клаптеву ковдру. Під ковдрою лежали церковні книги, два хрести, дискос із трохи погнутим потиром і кілька великих ікон — усе, що залишилося від зруйнованого старого храму. Що зуміли зберегти…
Розгорнув староста старий, але ще добротний, у шкіряній палітурці Псалтир, перехрестився перед іконою і почав зі звичайного: “Святий Боже, Святий кріпкий, Святий Безсмертний…”.
У храмі хоча і прохолодно, але протягу не було, встигли затягнути вікна товстою плівкою. Лише зверху сипалися сніжинки.
Вже закінчуючи кафізму, Пилипович почув ззаду шурхіт. Озирнувся. В отворі притворних дверей стояв високий чоловік у шкіряній куртці.
— Молишся, діду? — запитав незнайомець.
— Молюся, а ти вирішив допомогти псалми почитати? — відізвався Пилипович. — То давай удвох, Богу дохідніше буде.
Гість посміхнувся.
— Можна й удвох, але тільки незатишно якось книгу твою читати, коли за комір крапає.
Старий хотів був відповісти, що, мовляв, на слова кожен здатен, а ось помолитися або допомогти чим-небудь не всі поспішають, але промовчав. Здалося йому, що бачив він десь цього незнайомця. Одягнений солідно, впевнений у собі, але на начальника не схожий. Начальники — вони завжди поспішають, псалми читати не погоджуються і поради дають. Цей був не такий.
— Скажи, діду, а зима холодна буде?
— Я тобі не ворожка, — буркнув Пилипович, але, подумавши, відповів: — За всіма прикметами, холодна. Миші по хатах юрбами ходять, коти не встигають ловити; листя рано облетіло, й худоба із сараю виходити не хоче. Пилипович зібрався ще додати, що місцевий дід-травник теж холодну зиму віщує, та й бабка Явдоха, провісниця сільська (її “чаклункою” частенько називають), тільки й торочить, що холод буде, якого після війни ще не було, але промовчав. Хотів сказати, та не сказав — воно йому треба, чужакові цьому?
Поки Пилипович роздумував, як правильніше і краще пояснити приїжджому незнайомцю необхідність жертвувати на храм, той уважно оглядав стіни. І лише староста наважився почати своє вступне слово про те, як церква будувалася і яких зусиль коштувала, незнайомець запитав:
— Дідусю, а ви за пару годин зможете сюди підійти?
Старосту здивувало це “викання”, а потім він зрадів — певно, все ж таки зиск для храму від цієї розмови буде.
— Зможу, чому ж не змогти. Живу поруч.
***
Поки Пилипович Псалтир на місце клав і скриню закривав, машина, що стояла неподалік, поїхала разом із незнайомцем, але відразу ж з’явилася всюдисуща Євдокія, по-місцевому “Явдоха”.
Головною особливістю Євдокії була балакучість, причому говорила вона завжди, незалежно від наявності слухачів. Міркування її стосувались усіх і всього, тому якщо потрібно було дізнатися, що сталося, чому сталося і які будуть наслідки в житті того чи іншого мешканця, питали в Явдохи. Якщо не боялися, звісно.
Річ у тім, що бабуся ця зберігала у своїй пам’яті всі події, що сталися на селі з кожним окремо і з усіма разом, оптом. Окрім цього були їй відомі перекази старовини глибокої, передані її бабцею. За божником, у хатині Євдокії, лежали три товсті зошити. Перший з них списаний був іще старорежимним шрифтом, другий, схожий на комірну книгу, закінчувався німцями у 1942 році, а третій заповнювала вже нинішня авторка, тобто сама Євдокія. Прочитати щось там було практично неможливо. Євдокія, через “слабку” письменність, писала одній їй зрозумілими карлючками і закорючками, що зовсім не заважало їй оперативно визначити, коли зійшла редька у 1953‑му і прогримів перший грім у 1965‑му.
Був у Явдохи “колега” в сусідньому селі, дід Іван, але він учадів кілька років тому, — і за архів і довідник для всіх селян залишилася одна Євдокія. Та тільки страшнувато було до неї звертатися, і все тому, що відповість бабуся на запитання, а потім і додасть що-небудь про те, чого сам про себе не знаєш або про що згадувати не хочеться, а то ще візьме та скаже, що з тобою буде…
З Пилиповичем у Євдокії стосунки були складними, оскільки староста все на Бога надіявся та Його угодників шанував, а бабуся незрозуміло кому хрестилася і з ким пошепки розмовляла.
— Здрастуй, Петре! — звернулася до старости Євдокія і, не дочекавшись відповіді, тут же скоромовкою додала: — Ти б не стояв, як пень, а місце у церкві підготував.
— Яке місце? — не зрозумів Пилипович.
— Та під залізо на дах.
Євдокія, повернулась і пішла собі, щось бурмочучи під ніс, а Пилипович почав прибирати обрізки дощок і обаполки, що лежали біля церковної стіни. Те, що він виконує наряд Явдохи, староста усвідомив тільки тоді, коли все було прибрано.
Гріючи у сторожці чай, староста зітхав і повторював раз у раз:
— От халепа, Явдоха командує! Іскушеніє!
***
Не допив Пилипович ще свого чаю, як почувся гуркіт великої чужої машини. В тому, що машина “чужа”, сумнівів не було. З тих, що залишились у колгоспі, який поступово розвалювався, з таким гуркотом транспорту аж ніяк не могло бути. Не ті часи.
Староста не помилився, але здивуванню його не було меж. До північної стіни церкви, саме туди, звідки Пилипович тільки-но прибирав будівельні залишки, підрулював великий жовтий кран. Поки кранівник з помічником встановлювали кранові лапи, з провулка з’явилася вантажівка з шахтними арочними балками, що стирчали з кузова.
Навіщо ця арка, Пилипович не запитував. Він усе зрозумів. І не тільки зрозумів, але й пригадав… Пригадав, де бачив незнайомця, який неповних три години тому завадив йому читати Псалтир і попросив не залишати церкву.
Ще тижня не минуло відтоді, як староста їздив до міста, до головного шахтарського начальника, “генерала” по-місцевому. Грошей на дах просив. Грошей йому не дали, а допомогти чим-небудь пообіцяли. У це “чим-небудь” Пилипович не вірив і приїхав з міста остаточно засмучений. Саме там, на тому прийомі у генерального директора, і бачив староста свого сьогоднішнього гостя. За столом він із головним начальником поруч сидів.
На третій день дах храму, де замість дерев’яних кроков стояла шахтна арка, а шифер замінювала транспортерна стрічка, що відслужила свій шахтний вік, був готовий. Метушилися навколо церкви парафіяни, допомагаючи шпарувати щілини, що залишилися, і радіючи тому, що весь цей час, поки дах споруджували, проглядало сонечко і з хмар сніжком не сипало. До обіду пришкандибала і Євдокія, як завжди про щось сама із собою розмовляючи. Довкола храму обійшла, костуром своїм для чогось по стінах церковних та сходинках притворних постукала і до Пилиповича підійшла.
— Ти, Петре, тут не крутись, а їдь
в область попа виписувати. Різдво ж за дев’ять днів. Чи знову, як і раніше, до міста на службу йти?
Староста, який у душі вже свою думку про Явдоху кардинально змінив, все ж хотів заперечити сердито, мовляв, не командуй тут, але промовчав. Адже дійсно: церква є, просфори спечемо, книги основні богослужбові — в наявності, треба священика звати.
Архієрейський секретар довго пояснював Пилиповичу, що парафію спочатку треба зареєструвати, а тільки потім до неї священика посилати. Знав староста закон цей радянський, за порушення якого колись і сам постраждав, але ж Різдво Христове за кілька днів, воно законам земним і, тим більше, начальникам аж ніяк не підкоряється!
Перехрестився Пилипович і рішуче запитав:
— Ось до вас, батюшка-секретар, дітки ваші на день народження не прийдуть, як вам буде? А ви волхвів до Христа-Немовляти не пускаєте!
— Яких це волхвів? — не відразу зрозумів головний єпархіальний священик.
— Та нас, парафіян. Ми ж дари приготували вже, якраз до Різдва Спасового — і храм побудували, і вертеп зробили, і помолитися хочемо…
Секретарю від таких слів зробилося якось ніяково, і поки він роздумував, як відповісти, двері за стільцем єпархіального начальства прочинились і з них вийшов усміхнений єпископ. Кабінет правлячого архієрея за тонкою стінкою знаходився, і владика чув усю розмову в подробицях.
— Що, Петре Пилиповичу, напоумлюєш секретаря мого? — звернувся архієрей до старости.
 — Та що ви, владико святий, — зніяковів староста, підходячи під благословення, — я прошу тільки…
— Правильно просите, — підсумував єпископ. — Буде вам священик. Ми вже якось із владою самі все вирішимо. Їдьте, готуйтеся до свята.
***
Різдвяна служба в новому храмі розпочалася о другій годині ночі. Хоча й боялися парафіяни сільські, що мало хто прийде у таку “ранню” годину, але традиції старої, порушеної у роки лихоліття парафії, змінювати не схотіли. “Так діди наші служили”, — цей аргумент і переміг усі страхи.
Дарма боялися. Вже з півночі церква почала наповнюватись, а до того моменту, як заспівали на Великому повечір’ї “С нами Бог! Разумейте языцы…”, храм уже був повний.
І не біда, що ще не було підлоги, що стіни нав­коло непотиньковані, що замість іконостаса — три натягнуті на дроті простирадла, з пришпиленими репродукціями ікон, — у відродженому зі, здавалося б, остаточного небуття храмі звершувалася служба Божа — Христа Народженого славили і початку власного спасіння раділи.
За престолом, накритим білою парчею, підносив молитви молодий священик, який приїхав напередодні, у такому ж білому облаченні.
За день до його приїзду до Пилиповича пришкандибала Явдоха з парою валянок. Поставила цю пару у світлиці, перехрестилась у бік зали і, як завжди, безапеляційно заявила:
— Петре, валянки нехай молодий піп на службу надягає. У черевичках міських приїде ж!
Священик дійсно приїхав у куцому пальтечку й осінніх черевиках. Отже валянки Євдокії для довгої різдвяної служби в неопалювальному храмі були дуже доречними.
Після служби, нашвидку попивши гарячого чаю, батюшка з дітлахами і парафіянами вирушили по селу “Христа славити”. Плакали бабусі, крадькома витирали сльози діди, здивовано дивилися на цю радість ті, хто виріс без храму…
На краю села, біля маслоробні, біля хвіртки свого невеликого будиночка стояла сама Євдокія з прикрашеною рушником іконою Христа у руках. Проспівали тричі “Різдво Твоє, Христе Боже наш” і до хати увійшли.
До столу запрошував середнього віку чоловік у красивому дорогому костюмі. Звідки такий гість, ніхто зрозуміти не міг. Ось тільки Пилипович упізнав незнайомця. Це він приїжджав неповних два тижні тому до храму і попросив затриматися ненадовго…
Поглянув староста на Євдокію запитливо, а та, змахуючи невидимий пил з довгої лави біля святкового столу, просто сказала:
— Ось правнучок мій на Різдво приїхав…
Протоієрей Олександр Авдюгін

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.