ЧУЖИНЦІ У РІДНОМУ КРАЮ

Велике місто часто порівнюють з мурашником. Заїжджене кліше напов­нилося для мене сенсом лише тоді, коли я побачив Стамбул — великий, сірий, весь у русі. У ньому проживає 15 мільйонів людей!

Із часів Трої тут виникали держави, що претендували на володарювання морями. Жителі міст, які були тут до Стамбула, однозначно мали великий смак. Серед безлічі дрібних і непоказних будівель виділяються споруди колосальних розмірів. Оборонні вежі, куполи храмів, багатокілометрові ряди кріпосних стін — немов велетні з іншої епохи, що повстають з-під землі.
Я опинився в Туреччині у складі групи, яка цілком складалася зі співробітників паломницьких служб. Цікаві співрозмовники, добре складена програма, яскраві розповіді відомого московського візантолога — чого ще бажати собі для паломницької поїздки? Все псувала «гіркота попелу на губах».
«Попіл» великої Візантії. Він тут усюди: в переляканому крику муедзинів, які співають на наші вісім гласів; у платних турнікетах, що пропускають паломників у наші храми; у виколотих очах наших святих на стародавніх фресках і мозаїках.
Друзі розповідали про те, як гаряче молилися в Софії Константинопольській. Я їм щиро заздрив, оскільки сам молитися там не зміг. Уява жваво малювала сцени з життя імператорів та патріархів, але серце залишалося глухе і німе. Немов холод непрогрітого весняним сонцем каміння через ступні ніг дістався до серця і скував почуття. Напевно, спрацював інстинкт самозбереження. Інакше довелося б кричати від обурення.
Найвеличніший християнський храм, в якому тисячу років відбувалися богослужіння, — сьогодні просто пам’ятник. Тиняються туристи всіх мастей, юрба турецьких школярів дружно розмахує руками (діти — вони і в Туреччині діти), дурний атракціон з діркою в колоні (встав палець, поверни і загадай бажання) — всі ознаки популярного музею.
Колишній патріарший собор не має накупольного хреста. Єдину (вона висіла колись на воротах) ікону із зображенням патріарха Григорія V (в день Пасхи 1821 р. його повісили за наказом султана на цих самих воротах) у сере­дині ХХ ст. на вимогу турків зняли.
Аудієнція у Константинопольського Патріарха — висока честь і рідкісне задоволення. Вдумливий співрозмовник, з першого разу запам’ятовує ім’я гостя, місце його служіння та імена дітей. Владика Варфоломій нікого не відпустив без доброго слова і подарунка.
Для паломників, які збираються подорожувати Туреччиною, благословення Константинопольського Патріарха — не просто формальність. Звершення богослужінь на руїнах давніх візантійських храмів пов’язане, крім того, з отриманням дозволів турецького МЗС, міністерства туризму, а також з охороною поліції. Без усього цього паломник, перехрестившись у невстановленому місці, ризикує стати якщо не мучеником, то сповідником. Такі реалії турецької гостинності: туристам раді на будь-якому курорті, паломники ж — явище поки що рідкісне і, схоже, небажане.
Стамбул покидали без жалю, назавжди залишивши серце в Константинополі.
Літак злетів і, майже не знижуючись, приземлився в Кейсарії, розташованій на висоті 1000 м над рівнем моря. Ми підкотили до терміналу самі-самісінькі. На льотному полі — ані душі. Безшумно йде сніг. Ніч. Після метушливого Стамбула від тиші дзвенить у вухах.
Прийшовши до тями після пробудження в готелі, дивлячись у вікно, починаєш сумніватися в тому, що прокинувся. У густому тумані над фантастичним пейзажем ширяють величезні кулі. При найближчому розгляді це виявився ще один атракціон для туристів — огляд міста з висоти пташиного польоту.
Здрастуй, Каппадокіє, батьківщино богослов’я і богословів! У цих місцях прославилися Григорій Богослов, Василій Великий, Григорій Ніський, тут колись подвизався Симеон Стовпник. У містечку Ургюп у турецькому полоні жив Іоанн Руський. Сьогодні ця місцевість справляє враження цілковитої «глухомані». Природа нагадує кримську, що в околицях Бахчисарая, ось тільки мінаретів на порядок більше і в печерах, якими скопані підніжжя стрімких скель, усе ще живуть люди. Гід розповідає, що це зовсім не «бомжі», а цілком цивілізовані та забезпечені сім’ї. Їх періодично переселяють у нормальні будинки, але вони вперто повертаються в печери.
З Каппадокії до Анталії шлях неблизький. За вікном автобуса то сніг і гори, то сосни і пальми. Нотатки на колінах, є час подумати. Часто в історії іудеїв Господь смиряв їх через народи, які не знали імені Ієгови. Дикунів Він використовував як різки для улюбленого дитяти. Але ж і язичників Він любить.
Пророк Іона якось засмутився від того, що Господь помилував Ніневію і почув докір: «Чи Мені не пожаліти Ниневії, міста великого, у якому понад сто двадцять тисяч чоловік, які не вміють відрізнити правої руки від лівої?» (Іона. 4: 11).
Не сумніваюся — Той, Хто знав кількість нетямущих дітей Ніневії, знає і лік волоссю на голові кожного турка, але який Його подальший Промисл про цей народ?..
Роздуми уриваються, оскільки ми дісталися до одного з найкрасивіших курортів світу. У розпал сезону аеропорт Анталії приймає тисячу літаків на день. Сонце тут таке щедре, що місцеві жителі вважають за краще влітку сховатися від нього на своїх дачах високо в горах.
Цілком європейською дорогою котимося в Міри Лікійські. У храмі, де служив святитель Миколай, припадаємо до розколотої гробниці улюбленого святого, а потім словами акафісту згадуємо його житіє. Ікос за ікосом разом із ним пливемо морем на кораблі, потім бачимо, як купець за велінням святого направляє свій караван у голодуюче місто і вивантажує зерно в порту (а порт ось він, за пагорбом!).
Пам’ятаємо, що мощі святителя Миколая давно вивезені барійцями і венеціанцями, а ще пам’ятаємо слова Златоуста: «Навіть гробниці святих спов­нені благодаті». Залишаємо храм з мрією наступного разу звершити тут Літургію. Відчуття таке, що зустрівся зі святим, та тільки відвідав ти його в темниці. Заняття, безумовно, душекорисне, але з певним сумом. Ти все‑таки не в Мірах Лікійських, а в турецькому місті Демре.
Потім був Ефес — місце, де жив Іоанн Богослов, проповідував апостол Павел, до хрипоти сперечалися отці одного зі Вселенських Соборів. Був на нашому шляху Ієраполіс — місце смерті апостола Филипа; печера, в якій заснули сім ефеських отроків. Багато є в Туреччині місць, назви яких змушують здригатися читача Святого Письма.
Привізши додому гігабайти спогадів, ретельно перебираю їх. Багато що летить у кошик, основне займає місце в архіві, найкраще — на робочому столі. Поверхневі враження відлітають, залишається головне — я бачив руїни великої Візантії. Я пройшов по її холодному камінню, заглянув у порожні бійниці її фортець, але під спудом не відразу розгадав стукіт її серця. Вона жива, просто спить богатирським сном Святогора. Її зневажені вівтарі жадають молитви своїх дітей. Дітей уже немає давно, ми — радше правнуки, але спорідненість не викликає сумнівів.
Розповідь про чергову паломницьку поїздку я зазвичай закінчую побажанням своїм друзям побувати там, де вже вдалося побувати мені. Після відвідин Туреччини звичний порядок був порушений. Я навіть не впевнений — чи хочу поїхати туди знову. Мабуть, через те, що постійно відчуваєш себе чужинцем у рідних краях. Хоча, напевно, за великим рахунком, так мають почуватися християни у цьому світі…
Олександр Ворсін

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.