ЧУДО В ЛІСІ

Цей день був звичайнісіньким, схожим на всі інші. Весна прийшла, як завжди, «несподівано». Ми з моїм давнім другом В. І. їхали у сусідній Краснокутський район, щоб вирішити питання з мінеральними добривами для господарства. Дорогу я знаю добре, але тут бачу, що ми їдемо зовсім не туди: машина, про­їхавши с. Чернеччину, звернула праворуч і поїхала луговою дорогою через р. Мерло.
Перед нами розкинувся безкрайній ліс з високими соснами та ялинами. За розмовами про красу природи я не помітила, як ми проїхали територію лісгоспу і раптом опинилися перед кам’яними воротами. Мій супутник сказав, що покаже мені «прекрасне» місце. Ми в’їхали у ворота, і мене буквально приголомшила пануюча тут тиша. Вікові каштани по обидва боки дороги стояли в суворому мовчанні, здавалося, вони завмерли у передчутті тепла. (Як мені потім стало відомо, колись тут була знаменита каштанова алея, що вела в Наталівку — садибу нашого відомого мецената, цукрозаводчика П. І. Харитоненка.) Нічого не розуміючи, я з подивом дивилася навсібіч: старі будівлі, стайня з манежем, занедбаний фонтан — все це немовби прийшло з минулого, я була просто вражена побаченим! І тут серед дубового гаю переді мною, як у казці, з’явилося маленьке «чудо» — незвичайної краси храм. Від променів весняного сонця куполи його переливалися всіма барвами веселки. Я сиділа в машині і дивилася на все це, як заворожена. В. І. мені щось казав, але я його не чула. Не передати словами той душевні почуття, які охопили мене тоді.

Місцевий хлопчина розповів нам, що храм упродовж багатьох років стояв закритий, а наприкінці 1990-х його почали упорядковувати ченці Харківського Покровського монастиря. Жили вони в корпусі колишнього протитуберкульозного санаторію, який був розміщений тут після Великої Вітчизняної війни. Зробивши іконостас, ченці поїхали реставрувати черговий храм. Дізнавшись, що служби проходять тільки по суботах (я тоді ще не була воцерковленою, а тому сказаному не здивувалася), ми поїхали додому — вирішувати, як мені тоді здавалося, дуже важливі питання.
Життя у провінції йшло своїм плином. Кілька разів я приїжджала в Наталівку, але храм був зачинений. Проте ці поїздки приносили мені відраду й умиротворення. Якось, вирішивши відпочити душею, я знову вирушила туди. Церква, на моє здивування, була відчинена. Перше, що мене вразило, коли я увійшла до храму, — це його розміри. Церква всередині виявилася зовсім маленькою, через кам’яні стіни вона здалася мені холодною і темною. Тільки світлі тони фігурного ліплення над аркою свідчили про колишню красу цього шедевра архітектурного мистецтва (автор проекту — академік архітектури О. В. Щусєв). Пройшовши ближче до вівтаря, я вела очі вгору. Всі стіни храму були забілені вапном. Місцями побілка відвалилася, і з-під неї чітко проступали лики святих. Розглядаючи храм, не помітила, як з вівтаря вийшов священик; пізніше я дізналася, що це отець Олександр Шило. А тоді я побачила маленького, щупленького, зовсім молодого батюшку, нехай простить мене отець Олександр, у дуже старому вбранні. Але який у нього був світлий погляд! Я була просто вражена! Тоді, сім років тому, я, зовсім не церковна людина, завдяки цьому служителю Бога повірила в те, що молитва може все, і віра зрушує гори.
Після знайомства з отцем Олександром в мені щось змінилося, і я подумала: «Господи, це те місце, де я змогла б відкрити Тобі душу». Але повернімося до розповіді про храм, побудований на честь Преображення Господнього. Історичну довідку я не наводитиму, при бажанні кожен зможе знайти її в Інтернеті. Я хочу розповісти про те, в яких умовах доводилося жити, точніше «виживати» і служити отцеві Олександру.
У 2005 р. він вперше приїхав сюди з матушкою і однорічним синочком на руках. Була зима, морози стояли люті, кругом — засипаний снігом ліс. Добродушний головлікар санаторію дав їм пристановище у тій самій кімнатці, де колись жили монахи, які реставрували храм. Так Спаський храм набув нового життя.
На першій пасхальній службі у храмі стояло троє людей. Отець Олександр згадує цей час зі сльозами на очах. Звичайно, інший би на його місці, я впевнена в цьому, біг би звідти світ за очі. Холодні кам’яні стіни, напівтемрява, що панувала у храмі, мимоволі наводили смуток на випадкових відвідувачів. Але батюшці довелося відновлювати храм, «оживляти» його.
Якось, приїхавши до свого духівника на Сповідь, отець Олександр зізнався, що зі страхом служить у лісі, що його тривожить думка, а раптом він не витримає цього випробування. У відповідь духівник сказав йому: «А ти служи, і храм потеплішає, і люди будуть на службі». Посповідавшись, отець Олександр повернувся у храм і продовжував служити, навіть тоді, коли в церкві, крім нього, не було жодного молільника.
Минув час, і молитви, звернені до Господа, були почуті. Мало-помалу до церкви почав приходити народ. Завдяки добрим людям поставили пічку у храмі, стіни поступово просихали, побілка почала відвалюватися і проявилися розписи. І ви знаєте, батюшка завжди посміхається, коли я чи хтось інший показуємо йому ще один оновлений розпис. Чутка про чудесний храм у лісі швидко поширилася по всій окрузі, сюди стали приїжджати люди з різних кінців району та області, і навіть з усієї України.
Мене ж іще з першої зустрічі з батюшкою дуже зворушило те, що він говорив зі мною відкрито і задушевно, і я стала приїжджати до храму частіше. Для мене отець Олександр — приклад віри, смирення та працелюбства, приклад істинного молитовника. Так, як служить він (нехай простить мене Господь), мало хто служить у провінційних храмах. А які він читає проповіді! Він кожне слово ніби через своє серце пропускає, він на проповіді сльозами омивається, напоумлюючи і настановлюючи нас на шлях істинний для спасіння душі.
Звичайно, батюшку, як будь-яку людину, спокушає «ворог», випробовує. Найчастіше люди, які приїжджають у храм, послухавши проповідь і усвідомивши, що живуть не так, як слід, бажаючи спокутувати свою провину перед Всевишнім, пропонують отцеві Олександру якусь милостиню. Він категорично відмовляється від того, що пропонують йому особисто. У таких випадках батюшка направляє благодійників до ящика для пожертвувань на відновлення храму. За словами отця Олександра, утриматися від спокус йому допомагає саме місце розташування його церкви, адже чим менше мирської суєти, тим ближче до Бога.
Усе це я написала для того, щоб молоді священики, яких направляють на подібні парафії, не боялися йти і служити у занедбаних церквах. Приклад отця Олександра — живе підтвердження апостольських слів про те, що багато може щира молитва праведного (див.: Як. 5: 16).
Римма Усата

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.