ЧУДЕСА

Тітка Валя, моя колишня сусідка, щоразу, як лягала до лікарні, кликала мене, аби я її причастив. Сама вона в храм не ходила — не могла вистояти службу. Якось, уже в літньому віці, прийшла до храму і простояла всю службу, не сходячи з місця. Ступні ніг у неї потім пашіли, і після цього вона не змогла себе змусити прийти ще хоча б раз.
«Хіба можна осягнути неосяжне?» — запитував я її. У Церкві не можна на «забіг» довжиною в ціле життя вибігати як на стометрівку. Не можна з ходу, наскоком пізнати Бога нашим пошкодженим серцем і розмірковувати про Церкву зіпсованим пристрастями розумом.
Як вважала тітка Валя, до лікарні батюшка уже сам зобов’язаний іти. Щороку складний бронхіт укладав її на лікарняне ліжко, і щоразу, як тільки причаститься Святих Христових Тайн, вона поверталася до життя. Так було декілька років поспіль, а врешті-решт здало серце, прямо на Благовіщення. В одне з таких відвідувань я прихопив із собою зайву частинку Святих Дарів.
Запитую медсестру: «Чи нема у вас ще якогось безнадійно хворого, але тільки щоб при розумі була людина?» Думаю: однаково мені потім її відспівувати, може, кого й вдасться підготувати. Бо з цим у нас погано — не хочуть люди йти з життя по‑християнськи. Відкладають Сповідь і Причастя на таке «потім», що тільки руками розводиш. Бояться батюшку запросити, мовляв, прикмета погана. Якщо запросиш, — неодмінно помреш. Без нього ще, може, і видряпаєшся, а от із попом — уже точно не жилець! Іноді відмова від Причастя мотивується гребуванням. Старенька бабуся, років за 80, хвора на рак, страждає від водянки, розкладається вже при житті.
— Мамо, давай батюшку запросимо, покаятися тобі треба, святиню прийняти!
— Ні, гидую я з однієї ложки!
А те, що нею самою мо­жуть погидувати, людині й невтямки.
Провели мене до палати. Там окремо, мабуть, щоб не турбувати інших хворих, тихо помирала жінка. Пам’ятаю, звали її Ніною. Погляд — байдужий до всього, голос ледве чути. Сестра каже мені: «У неї пролежні вже до кісток». Я потім бачив їх, Ніна сама мені показувала. Від куприка до попереку і на п’ятах — широкі смуги, кольору офіцерського ременя. Не було в неї ні газет, ні книжок, ні телевізора, не стояли на тумбочці, як бува у таких місцях, маленькі образочки.
Я присів поруч і запитав у Ніни: «Ви вірите в Христа?» Вона сказала, що багато чула про Нього, але конкретно нічого не знає. Я розповідав їй про Христа, про Його любов до людей, про Церкву, яку Він заснував і за яку помер. Вона уважно слухала мене, і, коли я запитав її, чи не хоче вона прийняти Святе Причастя (а відволікати з пропозицією було не можна — ніхто не знав, чи доживе вона до завтрашнього дня), Ніна погодилася.
Вона справді принесла покаяння (як змогла, звичайно) і причастилася. Перед Причастям я попередив її, що Бог може зберегти її на землі, але вона повинна пообіцяти Йому, що частину життя, що залишилося, вона проведе в храмі. Ніна пообіцяла: якщо виживе, то буде жити зовсім іншим життям, — і заплакала.
Потім я приходив до неї ще раз, приніс Євангеліє. Коли ввійшов до палати, побачив Ніну — вона стояла коло вікна. Дивно, але після Причастя її стан чудесно змінився. Ніна раптово й стрімко стала одужувати, їй залишилося тільки залікувати пролежні та виписатися додому. Наші медики не могли пояснити причину такого незрозумілого одужання фактично приреченої на смерть людини. На їхніх очах відбулося справжнє чудо.
Відтоді я нерідко зустрічав Ніну в селі й жодного разу не бачив у храмі. Я нагадував жінці про обіцянку, яку вона дала перед Причастям, але Ніна щоразу знаходила причину, чому і досі не знайшла часу навіть просто зайти до храму. Майже рік Ніна доповідала мені про свої успіхи на дачі: «У мене троє мужиків, батюшко, мені їх усіх годувати потрібно, от і працюю не покладаючи рук!».
Де б не відбувалася наша зустріч, Ніна завжди голосно вітала мене. Я нагадував про її слова, сказані на смертному одрі: «Невже ти не розумієш, що якщо не виконаєш своєї обіцянки, то помреш?» Ніна на мої слова завжди якось віджартовувалася, поки вже пізньої осені, після завершення всіх сільськогосподарських робіт, не сказала мені жорстко й чітко: «Я ніколи не прийду до тебе в храм. Невже ти цього і досі не зрозумів? Я не вірю ні тобі, ні у твого Христа».
Не знаю, як зараз живе Ніна, і чи жива вона взагалі. Але я більше не зустрічав її в селі. Ніколи відтоді не зустрічав…
Недавно друзі відвезли мене до однієї моєї давньої знайомої, назову її Надією. Ми бачилися з нею роки три тому. Надія по‑людськи дуже нещаслива. Свого часу хвороба зробила її кістки на­сті­льки крихкими, що майже кожне падіння призводило до перелому. Та потім ще до всіх лих з’явилася злоякісна пухлина. Її чоловік на той час уже помер, дітей по­д­руж­жя не нажило, та й із родичів майже нікого не зосталося. Надія була приречена на самотню й болісну кончину, якби не зустріла гастарбайтера з Узбекистану на ім’я Каміл. Не знаю, що могло привабити Каміла в Надії, але сам він, людина літня і самотня, взяв на себе турботу про цю нещасну жінку. Каміла я знав добре, він цілий сезон відробив у нас, ремонтуючи дзвіницю. Щоправда, тоді я не розгледів у ньому тих якостей, про які дізнався потім.
Отож, саме Каміл сказав Надії про те, що треба запросити до неї додому отця, так мене називали наші будівельники-узбеки.
«Отець помолиться, і тобі стане легше, — переконував він Надію. — Потрібно молитися, Надю. Я молитиму Аллаха, а ти молися Христу, і Він тобі неодмінно допоможе!»
Надія згодом розповідала мені, як Каміл переконував її почати молитися і як їй було важко подолати своє невір’я й зважитися на розмову зі священиком. Колись вона ні в що не вірила, зализувала на самоті свої рани й готувалася вмирати. Усе в її житті було чітко визначено, а тут раптом якась ірреальність…
Тож друзі привезли мене додому до Надії. Вона знала, що я буду пропонувати їй прийняти Причастя, а для цього їй потрібно було хоча б не курити зранку, але вона, звичайно ж, викурила декілька цигарок. Пам’ятаю, як метушився Каміл, який він був радий приймати у своєму домі отця як почесного гостя. Надія була прикута до ліжка з черговим переломом.
Спільну мову ми з нею знайшли напрочуд легко. Вона все життя проробила простим малярем на будівництві, а я десять років — робітником на залізниці. Це нас, напевно, і зблизило. Вона думала, що побачить перед собою щось таке, що з іншого світу, а прийшов такий же роботяга, як і вона сама, і нам було про що поговорити. Я розповідав їй про Христа і Його страждання, а вона мені — про свої болі.
Зрештою я почув від неї те, чого чекав. Вона сказала, що хотіла б вірити в Христа і, напевно, стала б християнкою, але, мабуть, не судилося…
«Надю, — відповів я їй тоді, — якщо ти справді Йому повіриш, то Він може зберегти тобі життя й поставити на ноги. Але потім ти вже не вийдеш із храму. Якщо ти на це твердо зважишся, усе так і буде». Вона пообіцяла.
Дивна річ, але, гадаю, що Надія зцілилася за вірою гастарбайтера. Її нога швидко зрослася, і жінка вперше за декілька років вийшла з дому без милиць. Далі — більше, її зняли з обліку як онкологічну хвору. Минуло більше року; вона ходила по місту, відвідувала друзів, але так і не знайшла часу, аби хоча б раз зайти до храму, що стоїть поряд із її будинком.
Дивина…
Чим можна пояснити таку невдячність Тому, Хто тільки-но таким дивом подарував тобі ще один шанс на життя? Ясна річ, що подарував не заради телевізора з його нескінченними серіалами й іншою дурницею, а на покаяння. Я знав, що її хвороба повернеться. Так і сталося: знову — лікарняне ліжко й купа ліків.
Спасибі, що хоч Каміл не залишає — уже десять років живуть разом. І ось першого тижня Великого посту Надію привезли до нас на службу. Знову ми розмовляли з нею про гріх, знову я готував її до Причастя. Вона знала, що буде причащатися, знала, що їй потрібно хоча б зранку утриматися від паління, але, звичайно ж, накурилася. Іншого я й не очікував, та все ж допустив до Причастя, тому що, може, це її остання можливість побувати в храмі.
Причащав і думав, а раптом Господь дасть їй ще один шанс? Хто знає, але я чомусь сумніваюся…

Олександр Дьяченко  — священик, письменник, автор оповідань.

Отець Олександр став священиком тільки в 40 років. У дитинстві мріяв бути військовим моряком. Закінчив сільськогосподарський інститут у Білорусії. Понад десять років працював на залізниці звичайним робітником. Потім пішов навчатися у Православний Свято-Тихонівський гуманітарний університет, 11 років тому був рукопокладений.

Влучні життєві замальовки отця Олександра популярні в інтернеті й друкуються в щотижневику «Моя сім’я». 2010 р. було надруковано його збірник «Плачущий ангел», що посів перше місце на конкурсі «Просвіта через книгу». Готується й друга книга.

Яскраві, сучасні й надзвичайно глибокі оповідання отця Олександра заворожують читача з перших рядків. У чому його секрет? У правді життя. Він чітко бачить те, що ми навчилися не помічати, — те, що завдає нам незручності і бентежить совість. Але тут, у тіні нашої уваги, не тільки біль і страждання. Саме тут — і несказанна радість, яка веде нас до Світла. Пропонуємо до вашої уваги одне з оповідань автора.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.