ЧОМУ Я СТАВ СВЯЩЕНИКОМ. “Священиком просто треба бути. До того ж завжди: і вдень, і вночі”

Священицькому наборові початку 90-х років недавнього минулого століття, напевно, найчастіше доводиться відповідати на запитання: “Чому ти став священиком?”.

І це зрозуміло. Адже більшість із нас, призначених на парафії у роки масового їх відкриття, мали за плечима не тільки школу і службу в армії.

До архієрейської молитви над твоєю схиленою на престол головою ти вже мав професійний і життєвий досвід, який не завжди свідчив про крах надій та ідеалів.

Поширена думка, немов церковне служіння — наслідок розчарування у повсякденності або особистої трагедії, абсолютно невірна. Не боюся зажити слави раціоналіста й прагматика, проте для багатьох із нас — тих, хто став священиком у зрілі роки, Церква стала можливістю реалізації свого “я”.
У секуляризованому суспільстві реалізація своїх можливостей найчастіше має лише два вектори: професійне вдосконалення й отримання матеріальних благ, що практично завжди призводить до духовної дисгармонії. Духовні цінності приносяться у жертву або відсуваються на другий план. За зовнішнім благополуччям і лиском немає симфонії із серцем, з тим, що присутнє в людині всупереч її волі, з іскрою Божої благодаті, даною кожному.
Для того, щоб уникнути розладу з власним серцем, деякі кидаються на пошуки незвіданих духовних практик, що зазвичай закінчується прозаїчним гедонізмом. Але все ж таки більшість становлять ті, хто рано чи пізно згадує про ікону в домі бабусі і про хрестик, який чомусь хочеться одягнути на себе. Давні слова про те, що душа людська за своєю суттю християнка, не просто аргумент у черговій полеміці, це справді так.
Саме тому до лав священнослужителів нашої Церкви на початку її відродження, після святкування 1000-ліття Хрещення Русі, прийшло багато тих, хто, не маючи спочатку практично ніякої богословської освіти, внутрішньо зрозумів, що саме тут, у храмі Божому, припиниться це нескінченне прагнення до абстрактної мети, яку до ладу й визначити неможливо.
Церква привнесла ясність і розповіла про способи, як зробити так, щоб кожен вечір із радістю можна було сказати “Слава Богу за все”, а вранці не менш оптимістично промовити: “Слава Тобі, Господи, Який показав мені світло”. Адже, оточивши себе усіма благами і багатствами світу, але забувши про Головне, ці слова вже не промовляють. Не виходить. Дуже великий розрив між внутрішнім і зовнішнім.
Та все ж на запитання: “Чому ти став священиком?”, мені часто доводиться відповідати відомим і банальним: “Господь привів”, тому що за цією фразою — калейдоскоп поєднань великої кількості життєвих подій і ситуацій, які тільки волею Божою і визначаються. Причому жодної з них викинути не можна. Порушиться невидимий зв’язок і послідовність.
Це і хлоп’ячий страх перед “сердитим Богом” у бабусиній хаті, Який обов’язково покарає, якщо не питимеш гіркі ліки. Тут і перший храм, куди прийшов із власної ініціативи, тому що було незрозуміло, чому ж у наш вік науки й техніки до нього ходять не тільки старенькі, але і мій ровесник — сусід по під’їзду. Тут і відкриття, що вразило до глибини душі в тому ж храмі, коли я побачив на стіні Олександра Невського, який, як виявляється, не тільки князь-герой, але ще й святий. Не можна викинути з цього ланцюжка і “посєвівські” нелегальні книжки зі статтями Ільїна, розповідями Шмельова і спогадами Нілуса. Досі дивуюся, як мені вдалося з невичерпним захопленням літературою “з-за бугра” благополучно перекочувати студентські роки. Тільки тепер ясно, що це Господь допоміг уникнути популярних тоді п’яти років висилки з трьома роками на будівництві народного господарства, що їх давали за читання подібних книг.
Кожен прожитий рік і всі життєві колізії тією чи іншою мірою вели до Бога, і виокремити щось як вирішальний чинник дуже важко. Лише останній рік перед рукоположенням, проведений в Оптиній пустині, постає осібно, але там, в обителі слави руських старців, мені вже хотілося служити у Церкві.
Набагато простіше запитання про те, наскільки складне священицьке служіння. Тут відповідь елементарна: священиком просто треба бути. До того ж зав-жди: і вдень, і вночі. Щойно починаєш ставитися до храму Божого як до місця роботи, — по суті, ти вже просто виконувач треб. Знову з’явиться внутрішній розлад, а чужий біль стане не співпереживанням, а прикрою перешкодою.
Колись я думав: найважче у священицькій справі — відспівувати покійних. І дійсно, спочатку це давалося нелегко, і були потрібні роки для розуміння, що у цій ситуації ти — розрадник і дарувальник. Від тебе чекають і співчуття, і надії. Якщо можеш бути таким, смерть стає для близьких покійного лише необхідним життєвим епізодом. Якщо ж ти всього лише обов’язковий антураж у похоронному регламенті, то звинувачувати в цьому потрібно тільки себе.
Складно це: любити і співчувати. Не завжди виходить, та й відомі “спокуси світу цього” — це не просто слова, а цілком певна реальність.
У перші роки моєї служби неподалік від нас жив старенький священик, який багато років стояв перед престолом Божим. Багато довелось пережити: і гоніння, і заслання, і в’язницю, і заборони, та коли б я до нього не приїхав, він завжди зустрічав мене з пасхальною радістю. Якось під час бесіди з ним на ганку церковного будинку я з роздратуванням прибив комара, що впився в мою руку.
— Не можна так, отче, — з докором сказав отець Яків. — Що ж ти сердишся так? Треба просто з любов’ю сказати йому “киш!”, і відлетить твар Божа.
Донині намагаюся так робити. Ось тільки поки не виходить…
Протоієрей Олександр Авдюгін

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.