Чому ми «слов’яни»?

Упродовж віків це питання хвилює як професійних дослідників, так і тих, хто хоче знати минуле свого народу. У «Повісті минулих літ» Нестора Літописця є багато розповідей про слов’ян — нащадків Яфета, про їхній шлях до нинішнього місця проживання, про розселення, про отримання племінних найменувань від річок і місцевостей, де вони селилися, але нічого не повідомляється про походження самого їхнього загального імені. Видатний історик середини ХІХ ст. князь М. М. Оболенський (його думку поділяють автори «Повного церковно-слов’янського словника» протоієрея Г. Дьяченка, що вийшов друком 1900 р. (с. 614)) вважав, що слов’яни — це частина аланів, які прийшли на Кавказ із Індії, а етнонім походить від імені їхньої богині Слави. З концепцією князя Оболенського перегукується версія, що назва «слов’яни» походить від індоєвропейського кореня *kleu- — «поголос, слава, славнозвісність», тобто «ті, про яких іде слава».

Але такий погляд зараз вважається екзотикою. На сьогодні основними в лінгвістичній науці є три інші версії походження етноніма «слов’яни» (Вікіпедія): 1) Від «слово» (люди, що розмовляють «по‑нашому», на відміну від іншомовних племен — «німців», які «німі», тобто «ті, що не володіють нашою мовою», «чужі»). Це досить ймовірно, бо деякі самоназви народів саме так і утворилися. Наприклад, албанці називають себе shqiptarët («які зрозуміло говорять»). 2) Від топоніма, очевидно, назви річки — Дніпро-Славутич або річок Слуя, Слава, Славниця у різних слов’янських землях. І це досить можливо, бо від річок та інших географічних об’єктів утворилися назви прадавніх союзів слов’янських племен (поляни, древляни, бужани). 3) Від індоєвропейського кореня *s-lau-os — «народ» (для порівняння — старогрец. λᾱός).
У ранньому середньовіччі слов’яни — найбільш численний тоді етнос Європи — часто ставали об’єктом візантійської, німецької, хозарської та арабської работоргівлі. Очевидно, від племінної назви слов’ян у грецькій мові утворилася назва раба — середньогрецьке σκλάβος. Однак, за іншою версією, це слово походить від грецького дієслова skyleúo, що означає «здобувати воєнні трофеї», 1‑ша особа однини цього дієслова — skyláo. Як би там не було, з грецької походить пізньолатинське слово «sclavus», яке через середньовічну латинь перейшло до багатьох західноєвропейських мов. Звідси німецьке «Sklave», італійське «schiavo», португальське «escravo», французьке «esclavе», англійське «slave». Однак помилковим (або, радше, тенденційно слов’янофобським) є погляд, поширений у XVIII–XIX ст. у західноєвропейській публіцистиці, згідно з яким, навпаки, слово «слов’янин» походить від слова зі значенням «раб». Ще Ф. М. Достоєвський полемізував із цим міфом у своєму «Щоденнику письменника»; сучасна лінгвістика також вважає таке твердження абсурдним.
Отже, сучасна наука через брак джерел знає про походження етноніма «слов’яни» трохи більше, ніж про життя на Марсі. Це породжує, як і завжди у таких випадках, чимало шарлатанських спекуляцій і нових міфів.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.