ЧИ ВСЕ ОДНО, ЯК ВІРУВАТИ?

Іісус Христос перед
Пілатом Понтійським.
Стінопис, 1546 р.
«Що є істина?» Таке питання ставив дві тисячі років тому правитель Іудеї Понтій Пилат Іісусу Христу (див.: Ін. 18: 38). Хоча римський префект і знав, що іудеї із заздрощів віддали Христа на суд, та не зміг побачити, що сама Істина стоїть перед ним.

Протягом усього історичного періоду таке питання ставлять люди, які не можуть задовольнятися лише матеріальним благополуччям, а прагнуть живити розум і серце, вгамовуючи свою духовну спрагу, наповнюючи життя справжнім змістом. Ті, що прагнуть і жадають правди (Мф. 5: 6) знаходять її у Церкві Христовій, а решта, як Пилат, через поневолення себе пристрастям світу, «умиває руки» і розпинає її.
У пострадянському суспільстві відчутно зростає авторитет і вплив Православної Церкви, покликаної Богом бути хранителькою Істини й живити народ водою благодатної любові. Водночас посилюється діяльність безлічі дрібних і великих релігійних течій (розколів і сект), які, здебільшого, будують свою проповідь на викритті проблем православних християн, особливо духовенства.
Розкольники і сектанти забувають, що Церква свята, бо Главою Церкви є Сам Господь Бог, і окремі недбалі її члени, нехай це навіть єпископи чи священики, не можуть применшити її святості. Тим більше що, невидимо для оточуючих, недбалі члени поступово відсікаються від Церкви невидимою рукою Божою. Православна Церква не визнає «правди» розкольників і сектантів. Їхня правда не Божа, а людська, небезстороння, оскільки заснована на невірі у святість Церкви.
Священномученик Кіпріан Карфагенський вчить: «Поза Церквою немає спасіння». Але розкольники і сектанти, не визнаючи єдиної істинної Церкви і не бажаючи змиритися перед Істиною, утворюють усе нові й нові релігійні течії. Простим людям серед різноголосся віровчень важко розібратися, де правда, а де брехня. Так було в усі часи людської історії. Розколи і єресі існували вже за апостолів. Але невже стрімко наближається та остання година, про яку говорив Господь, коли через зменшення любові і множення єресей та розколів важко буде знайти справжню віру на землі?
У світі нині існує безліч релігійних течій, які взаємно викривають одна одну і тільки свій шлях вважають правильним. Як людині, яка шукає Істину, відокремити пшеницю від полови? Чисті і смиренні серцем люди легко знаходять Істину, за заповіддю Божою Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать (Мф. 5: 8). А безтурботні щодо свого спасіння та одержимі пристрастями люди, щоб не обтяжувати себе пошуками Істини, вважають за краще стверджувати, що все одно як вірувати, адже Бог один. Інші ще зухваліше заявляють, що не обов’язково ходити до Церкви, бо в них Бог «у душі».
Така байдужість і нерозважливість щодо спасіння своєї душі ніколи не доводять до добра. Якщо людині в магазині не все одно, якої якості товар вона купує, а в лікарні не байдуже, який лікар її лікує, то тим паче не можна допускати байдужості та безтурбот­ності у справі спасіння душі, яка набагато дорожча за тіло. Тіло рано чи пізно перетвориться на порох, а душа безсмертна і після смерті тіла. Залежно від того, наскільки міцна була її віра, вона перейде або в рай, або в пекло. А тим, які кажуть, що у них Бог «у душі», слід сказати наступне: лише деякі великі подвижники Церкви, як, наприклад, святитель Ігнатій Богоносець, святитель Григорій Богослов, преподобний Симеон Новий Богослов та інші, мали відвагу свідчити про присутність Бога у своєму серці. Що вже тоді казати про тих, хто далекий від справжнього духовного життя!
Якщо людина, відкинувши хибні стереотипи, вирішила серед безлічі релігій знайти Істину, то чи є для цього якийсь певний критерій, що ним можна було б керуватися? Таким критерієм, без сумніву, є заповіді Божі. Про це говорить апостол Іоанн Богослов: А що ми пізнали Його, дізнаємося з того, що додержуємось Його заповідей. Хто говорить: я пізнав Його, але заповідей Його не виконує, той лжець і немає в ньому правди; а хто додержує слово Його, в тому істинно любов Божа здійснилася; з цього пізнаємо, що ми в Ньому. Хто говорить, що перебуває в Ньому, той повинен робити так, як Він робив (1 Ін. 2: 3–6). Отже, у тій релігії, де люди намагаються виконувати заповіді Божі й уподі­бнюватися Христу, є Істина. Але хтось заперечить, що всі релігії говорять про необхідність виконання заповідей Божих, усі релігії мають своїх подвижників…
У природі кожної людини, попри зараження первородним прабатьківським гріхом, залишилося прагнення до добра. Окремі добрі справи здатні робити усі: і язичники, і іудеї, і мусульмани, і зовсім невіруючі люди. Це має на увазі давній християнський письменник Тертуліан, коли говорить, що душа людини — за природою християнка. Наскільки щире і непохитне це прагнення до добра, перевіряється Господом через випробування людини. Чи зможе людина встояти перед спокусами пияцтва, крадіжки, обману, розпусти, постраждати за правду, зберегти людське обличчя, маючи багатство, владу? Чи зможе захистити слабкого, допомогти нужденному, зберегти цнотливість до шлюбу і вірність у шлюбі, відмовитися від абортів і контрацептивів? Усе це залежить не від рівня її фізичної сили або освіченості (ці риси можуть бути тільки допоміжними), а від стану її серця, наскільки воно укріплено покаянням і молитвою. Встояти проти цих спокус і зваб без благодатної допомоги Божої дуже важко. Навіть апостол Павел, який бачив Господа, творив безліч чудес, зізнається у своєму Посланні до Римлян: Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю (Рим. 7: 19).
Добро легко робити своїм рідним, близьким, друзям, знайомим і всім, хто потім відповість нам взаємністю і віддасть вдесятеро більше. А хто з нас бажає добра своїм ворогам, кривдникам, несимпатичним нам людям? Небагато людей здатні на це, але вони є тією сіллю, яка не дає світові остаточно загинути від ворожнечі, злоби, ненависті, образ, заздрощів, хоті. Такі люди готові краще померти, ніж вчинити не по совісті. Щодня Церква шанує пам’ять мучеників і сповідників, які душу свою поклали заради любові до Бога і ближнього.
Уявлення про чесноти й особливо про найвищу чесноту — любов — у сучасному світі дуже спотворене. У популярних телесеріалах і романах говорять про любов, яка, по суті, є замаскованим егоїзмом. Плоди наслідування такої любові — це гординя, заздрість, ворожнеча, пияцтво, вбивства, подружні зради, сімейні негаразди, в результаті яких понад 50% сімей розпадається. Навіть збоченці без будь-якого сорому вимагають від держави визнати законною свою «любов». Але справжня любов народжується тільки на хресті самозречення. Любов, про яку розповідають у бульварних романах і популярних телесеріалах, хибна, бо вона народжується тільки від руху крові і плоті. Людина, яка виявляє таку любов, змушена часто, як злодій, ховатися, обманювати близьких. Сектантська ж і розкольницька любов до людей занадто сконцентрована на самій собі і не виявляється, за заповіддю Христа, таємно, а потребує широкої прижиттєвої реклами, а отже, без смирення. Сектантські проповідники нині постійно на телебаченні хваляться плодами своєї проповіді, розповідають, як їхні місіонери, ризикуючи своїм життям, навертають до Христа дикі племена канібалів у Африці чи язичницькі народи Індії, як вони успішно працюють з наркоманами. Все це дуже добре, але там, де немає смирення, не може бути Божої благодаті. А відповідно, чи не згорять їхні добрі справи, як солома, на Страшному Суді Божому? Все, що робиться без християнського смирення, в очах світських, нецерковних людей буває дуже ефектне і помітне. Але такі «кричущі» добрі справи тільки на якийсь короткий період можуть відволікати людей від їхніх проблем (алкоголізм, наркоманія тощо), корінь же зла залишається невикорчуваним.
Господь дивиться не на кількість зроблених людиною добрих справ, а на стан її серця: чи є в ньому покаяння, чи утвердилось воно в добрі й чи стало стійким до зла, чи здатне воно сприйняти благодать. Людина може все життя ходити у храм, молитися, каятися, причащатися Святих Христових Таїн, творити добрі справи і навіть чудеса, мати високе положення в суспільстві, — але опинитися поза райськими обителями через своє жорстокосердя і формалізм, як це трапилося з гордим фарисеєм з євангельської прит­чі. І, навпаки, людина може все життя творити зло, а в останню мить свого земного перебування щиро розкаятися у власних беззаконнях — і Господь помилує її за її скрушене серце, як Він помилував розбійника, який розкаявся на хресті, і той першим увійшов у рай. Нецерковній людині важко це зрозуміти. На таке твердження вона може тільки усміхнутися. Такий факт ніяк не вкладається в рамки формальної логіки. Але тим, що воно не від світу цього, і своєю таємничістю Православ’я саме й відрізняється від інших, більш зрозумілих людству релігій.
«Відплата від Господа буває не за чесноти, не за труди заради них, а за смирення, що від них народжується», — вчить преподобний Ісаак Сирін. Бог гордим (які вихваляються своїми добрими справами. — арх. М.) противиться, а смиренним дає благодать, — вчить апостол (Як. 4: 6). Благодать — це любов Божа, яка дає силу безмовно і з вдячністю долати всі незручності, скорботи та мінливості земного життя. А головне — вона допомагає успішно протидіяти злу і не про людське око творити окремі добрі справи, роблячи добродійність єдиним сенсом свого життя і в цьому уподіб­нюючись Самому Богу.
Отже, смиренне виконання заповідей Божих, особливо заповіді про любов до Бога і ближнього, є тим критерієм, за яким можна відрізнити серед безлічі релігій пшеницю від полови, правду від брехні. Дай Боже усім людям, які ще шукають Істину, знайти її там, де вона перебуває вже 2000 років — у святій Православній Церкві Христовій.

Архімандрит Маркел (Павук) 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.