Чи може невіруюча людина бути моральною?

“Оскільки християнські заповіді — це певна система моральних вимог, то чому не можна просто жити за цією системою, чому обов’язково потрібно вірити в Бога, ходити до церкви, молитися, постувати?..


Я знаю багатьох людей, які все своє життя прожили дуже чесно і порядно, але в Бога при цьому не вірять. І стверджувати, нібито атеїст не може бути моральною людиною — несправедливо.”

(З листа, що надійшов до редакції)

Народжені в СРСР

Полемізуючи з атеїстами, християни нерідко наводять у якості аргументу відому тезу Достоєвського “Якщо немає Бога, отже, усе дозволено”, маючи при цьому на увазі, що єдине джерело

й гарант моральної поведінки людини — її віра. Але це не зовсім правильне розуміння й використання слів класика.

Річ у тім, що Федір Михайлович Достоєвський писав свої романи наприкінці XIX ст., коли російське суспільство ще жило в руслі релігійної традиції, невід’ємною частиною якої була моральність. У ті часи людина, яка втратила віру в Бога, дійсно опинялася перед серйозною спокусою: відвернувшись від релігії, відкинути від себе

й усі моральні обмеження, притаманні цій релігії. Описуючи долю нещасного Івана Карамазова, Достоєвський дуже переконливо показав трагедію християнина який утратив свою віру.

Кілька поколінь радянських людей були виховані в суспільстві, де традиційним ставленням до релігії стало войовниче безбожництво. Думка, що “Бога немає”, вбивалась у свідомість громадянина СРСР буквально з дитсадківського віку. За таких умов релігія ніяк не могла бути підґрунтям моральної поведінки людини. І все-таки люди любили один одного, створювали сім’ї, виховували дітей, пояснюючи їм, що не можна кривдити слабкого, що потрібно допомагати один одному, не можна ламати деревце й мучити кішку. Невіруючі лікарі самовіддано боролися за життя пацієнтів, а невіруючі міліціонери та пожежники часом жертвували власним життям заради порятунку ближнього.

У радянський період історії нашої країни більшість її жителів не мала віри, але в моральному аспекті життя цих невіруючих людей могло бути дуже високим. І з християнської точки зору в цьому немає нічого дивного чи парадоксального. Преподобний Авва Дорофей писав: “Коли Бог створив людину, Він всіяв у неї щось Божественне, мовби певний помисел, який просвічує розум і показує їй, що добре, і що зле, — це називається совістю, а вона є моральним законом”.

Так, атеїст не вірить у Бога, не вірить у створення людини Богом, і, звичайно ж, не може вірити, що моральне почуття було вкладено в наше єство Творцем. Але ж саме моральне почуття через це невір’я нікуди не поділося, воно існує в ній точнісінько так само, незалежно від її релігійних поглядів, як, наприклад, здатність думати чи говорити.

Людина може не вірити в метеопрогноз. Але, почувши по радіо про штормове попередження, вона, швидше за все, відмінить заплановану морську прогулянку, незважаючи на все своє скептичне ставлення до передбачень погоди. Так само і совість, подібно до приймача, налаштованого на потрібну хвилю, попереджає людину про аморальність тих чи інших її вчинків, навіть якщо вона не знає й не бажає знати, звідки приходить до неї цей сигнал.

Почуття любові та співчуття, відраза до неправди, злодійства та насильства, просте бажання добра іншим людям — усе це присутнє в кожному з нас, незалежно від наших релігійних переконань, і християнство ніколи не стверджувало зворотного. У Новому Завіті апостол Павел прямо говорить, що моральний закон властивий природі людини: “… слава і честь і мир всякому, хто робить добро… бо коли язичники, що не мають закону, з природи законне роблять, то, не маючи закону, вони самі собі закон: вони показують, що справа закону в них написана в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдують одна одну” (Рим 2: 10, 14—15).

Християни називають совість голосом Божим у душі людини, яка сама, можливо, і не вірить у Бога, але при цьому, за словами апостола, творить добро, тому що чує Його веління у власній совісті. “Безбожний”

і “безсовісний” — зовсім не синоніми, а моральність зовсім не обов’язково є наслідком релігійності.

І слова “… якщо Бога немає, значить, усе дозволено”, необережно сказані християнином на адресу своїх невіруючих батьків або просто людей, які ще не прийшли до віри, сьогодні цілком можуть виявитися не благочестивим аргументом у суперечці, а звичайнісіньким хамством.

Але, у такому випадку, чим же відрізняється християнське життя за Євангелієм від моральності невіруючої людини?

Аморальність на острові

Існує відомий софізм: що відображає дзеркало, коли в нього ніхто не дивиться? Відповідь на загадку парадоксальна і проста — залишене без нагляду дзеркало взагалі нічого не відображає, оскільки сам процес відображання передбачає наявність:

1) об’єкта;

2) поверхні, що відображає;

3) суб’єкта, який сприймає це відображення.

З моральністю справа дуже схожа — поведінка людини може бути моральною чи аморальною лише стосовно кого-небудь. Для моральної оцінки людських вчинків потрібен хтось, хто може дати їм таку оцінку. Враховуючи цей факт, відмінність між атеїстичною та християнською мораллю розгледіти зовсім неважко.

Припустімо, у результаті корабельної аварії людина опинилася на безлюдному острові, де крім неї немає жодної живої душі. Чи може вона в таких умовах зробити аморальний вчинок? У принципі — так, може, за однієї обов’язкової умови: для цього вона обов’язково мусить бути віруючою людиною. Дивно звучить? Адже віруючий завжди мислить себе у присутності Божій, отже, навіть повна самітність зовсім не звільняє його від моральних обов’язків перед Богом, яких він може дотримувати або порушувати. Він може, наприклад, радіти своєму порятунку й дякувати за нього Богу. А може, навпаки, — зневіритися в тому, що Бог любить його, засмутитися, конче зневіритися і навіть покінчити з собою.

А от для атеїста в подібній ситуації аморальна поведінка буде просто неможливою, оскільки саме поняття моральності за відсутності взаємин з іншими людьми втрачає для нього будь-яке підґрунтя.

Приклад з безлюдним островом, звичайно ж, лише алегорія. Але хіба в нашому повсякденному житті всі ми — і атеїсти, і християни — не опиняємося раз по раз у ситуаціях, коли моральну оцінку нашим вчинкам дати просто нікому? І там, де християнин знає, що будь-який його порух бачить Господь, невіруюча людина може вважати себе абсолютно вільною від будь-чийого погляду й контролю. Що ж може бути основою для морального вибору атеїста в ситуації, коли він зовсім точно знає, що ніхто й ніколи, ні за яких умов не довідається про його вчинок?

Звичайно ж, і невіруюча людина може, як уже було написано раніше, дотримуватися голосу власної совісті. Але якщо совість сприймається нею як один з порухів її власної психіки, то чому б їй просто не навчитися керувати нею у відповідності до своїх потреб?

А от якщо вона все-таки вважає, що перед власною совістю в неї є якісь моральні зобов’язання, виходить, вона вже припускає, нехай і неусвідомлено, наявність зовнішнього джерела моральної оцінки своїх вчинків. Від такого розуміння совісті до віри в Бога дистанція зовсім невелика, і багато віруючих людей прийшли до Христа саме цим шляхом.

Замах і удар

Більшість моральних систем, врешті-решт, зводяться до так званого золотого правила етики: не роби іншим того, чого не бажаєш собі. І якщо людина не вбиває, не краде, не зраджує дружину і не пропиває зарплату, то її спосіб життя зовсім небезпідставно можна вважати моральним, оскільки моральність визначається винятково діями. Адже не можна дорікнути кому-небудь аморальністю за недобрі думки, бажання або почуття, які він ніяк не виражає. Але, виявляється, саме цей, невидимий для сторонніх очей пласт людського буття християни саме й покликані розробляти в собі насамперед — тому що будь-який аморальний вчинок спочатку дозріває у людській душі. Євангеліє прямо свідчить про це словами Христа: “Бо з середини, із серця людського, виходять лихі помисли, перелюбства, любодійства, вбивства, крадежі, лихварства, зради, ганебні вчинки, заздрісне око, богохульство, гордощі, безумство, — все це зло з середини виходить і оскверняє людину” (Мк. 7: 21—23).

Удару передує замах, злій справі — сердечний задум. І якщо не зупинити в собі зло на цьому внутрішньому етапі, воно може вирватися назовні вже у вигляді аморального вчинку чи злочину. А може й не вирватися, але самій людині від цього не стане легше, тому що не всяке зло спрямоване назовні, на інших людей. Ну, приміром, яке лихо навколишнім від чиєїсь заздрості? Вони можуть і не знати про неї зовсім, а от сам цей нещасний заздрісник просто шаленіє від одних лишень думок про чужий успіх і повільно вбиває себе власною заздрістю. Те саме можна сказати про гордість або зневіру. Зневірену або горду людину навряд чи можна назвати аморальною, оскільки вона не завдає шкоди нікому, крім себе самої. Але, з християнської точки зору, зневіра й гордість — найтяжчі гріхи, тому що саме вони забирають у людини саму можливість звернутись до Бога за зціленням.

Неважко помітити, що ні про яку моральність у цих випадках не йдеться. Усе це стосується вже зовсім іншої царини нашого буття — сфери людського духу, духовності.

Відмінність одного від іншого добре пояснюють слова Христа, звернені до учнів: “Ви чули, що сказано древнім: не перелюбствуй. А Я кажу вам, що всякий, хто дивиться на жінку з похіттю, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму” (Мф. 5: 27—28).

Очевидно, що перелюб (подружня зрада) — вчинок, якому можна дати відповідну оцінку в категоріях моральності. Але людина може вести й цілком благопристойний спосіб життя, а от у думках своїх віддаватися найрізноманітнішим видам розпусти.

І в цьому випадку її не можна жодним чином звинуватити в аморальності, адже вона не робить нічого поганого, а в чужу душу, як відомо, не влізеш. Проте, з погляду християнської духов-

ності, така людина перебуває у згубному стані, і навіть найбездоганніша в моральному аспекті поведінка не принесе їй ніякої користі, якщо вона не наведе порядок у своїй душі й не припинить свої соромітні медитації.

Злі думки калічать людське серце так само, як і злі вчинки, а те, що залишається невидимим для людей, неможливо приховати від Бога. Тому християнство закликає людей не просто до зміни поведінки, а насамперед — до зміни розуму й серця, до зміни спрямування думок, почуттів і бажань. У християнській аскетиці така зміна називається покаянням, а шлях до нього лежить тільки через виконання заповідей.

Навіщо потрібні діаманти

Кваліфікований скляр може якісно різати скло діамантом, оскільки гранований алмаз цілком придатний і для цієї мети. Правда, використовувати коштовний камінь як простий склоріз, щонайменше, — безрозсудно.

Але ще безрозсудніше вважати християнство лише зводом моральних норм і правил. Ні, звісно, можна міркувати й так. Етичний кодекс, створений на основі євангельських заповідей, працює не гірше, ніж будь-яка інша моральна система. Але ж і діамант ріже скло не гірше, ніж склоріз…

Моральне життя невіруючої людини не краще й не гірше від християнського життя за Євангелієм. Просто в них зовсім відмінні цілі й завдання, що розходяться між собою настільки, що будь-яке їхнє зіставлення втрачає сенс.

Справа у тім, що моральність упорядковує взаємини між людьми, а християнство — приводить людину до Бога. І якщо євангельські заповіді можуть регулювати суспільні відносини (про що свідчить уся історія християнської цивілізації), то ніяка, навіть найвища моральність не зможе привести до Христа людину, яка повністю задоволена своєю праведністю. І справді — навіщо лікар здоровому? Навіщо Спаситель тому, хто не гине?

У християн життя за заповідями має принципово інший сенс. За словами преподобного Симеона Нового Богослова, старанне виконання заповідей Христових учить людину її немочі. А святитель Ігнатій Брянчанінов описує у своїх працях оцінку християнськими подвижниками своїх подвигів і чеснот у такий спосіб: “Подвижник, як тільки почне виконувати їх, то побачить, що виконує їх украй недостатньо, нечисто… Посилена діяльність згідно з Євангелієм ясніше і ясніше відкриває йому недостатність його добрих справ, безліч його ухилень і мотивів, нещасний стан його гріховного єства… Виконання ним заповідей він визнає викривленням і оскверненням їх… Тому святі омивали свої чесноти, немовби гріхи, потоками сліз”.

Таким чином, правда й чесноти атеїстів і християн, незважаючи на зовнішню подібність, у духовному сенсі виявляються не взаємодоповнюючими один одного, а взаємовиключними: перші звеличують людину у своїх очах, засліплюють її і тим самим — “відбирають” у неї Христа, а другі, навпаки, відкривають людині її гріховну природу, смиряють її й приводять до Христа.

Єдине надбання

Одна й та сама дорога, залежно від обраного напрямку, може вести у протилежні сторони.

Найстрашніше лихо невіруючої людини — в тому, що вона не усвідомлює всієї ницості свого існування без Бога. І чим моральнішим буде життя такої людини, тим більше вона утверджуватиметься в думці, що Христос їй не потрібний. Про те, що відбувається в її душі, вона, як правило, навіть не замислюється, а якщо й замислюється, то без Євангелія просто не може правильно оцінити свій духовний стан. Адже саме він залишається для людини найголовнішою і невід’ємною цінністю навіть тоді, коли її моральність і всі інші достоїнства вже не будуть мати для неї жодного значення.

Припустімо, у людини стався інсульт. Вона повністю паралізована, не може робити абсолютно ніяких рухів, і навіть здатність говорити вона втратила. Одна лише свідомість працює так само ясно, як і до хвороби, тепер вона може тільки думати. Чи можна охарактеризувати її життя моральними категоріями? Ну, звісно ж, ні. У такому трагічному стані людина зовсім не має змоги здійснювати як моральні, так і аморальні вчинки.

А от духовне її життя триває. І в цій царині свого буття вона, як і раніше, залишається діяльною і вільною у виборі. Вона може, наприклад, зненавидіти увесь світ, проклинаючи всіх людей на Землі просто за те, що вони здорові й можуть ходити, сміятися і розмовляти один з одним.

Вона також може відчувати любов

і вдячність до рідних, які за нею доглядають, вдячність до лікарів, які полегшують її страждання… А ще вона може молитися про них, просити для них у Господа всього найкращого. Може все своє життя розібрати в пам’яті день за днем і побачити в ньому те, що довгі роки залишалося непоміченим за життєвою метушнею і повсякденними турботами — побачити Божу любов до неї і свою байдужість до цієї любові. І якщо це станеться, тоді вона від усього серця може сказати Богові: “Прости мене…”.

Повний параліч, звичайно, — екстремальна ситуація. Але всі ми, і віруючі, й атеїсти, у своєму внутрішньому, духовному житті щоденно поводимося точнісінько так — любимо або ненавидимо, благословляємо або проклинаємо, молимося або тішимо себе непристойними помислами… І всі ми, хто — раніше, хто — пізніше, але неминуче виявляємося в ситуації набагато трагічнішій і страшнішій, ніж найбезнадійніший параліч: всі ми коли-небудь помремо. Отоді будь-які моральні категорії стануть для нас такою ж марною річчю, як багатство або слава, а головним і єдиним нашим надбанням виявиться той духовний стан, якого ми набули за час своєї земної мандрівки.

Християни в жодному разі не вважають себе моральнішими, ніж невіруючі, вони просто свідомо готують свою душу до Вічності, не чекаючи на параліч або смерть. Оцінку власної моральності вони залишають на суд людський, а серце своє готують до суду Божого, “бо людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце” (1 Цар. 16: 7).

Олександр Ткаченко,
журнал “Фома” ,
www.foma.ru

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.