Архів категорії: наш сучасник

НАСТОЯТЕЛЬ ОЛЬГИНСЬКОГО СОБОРУ. ПРОТОІЄРЕЮ ВСЕВОЛОДУ РИБЧИНСЬКОМУ — 75

Золоті куполи величного 50-метрового Ольгинського собору цього дня сяяли якось особливо яскраво. Пройшов липневий дощ, світило сонце, і на дощовій хмарі з’явилася веселка. Духовенство й парафіяни на чолі з отцем Всеволодом зустрічали Предстоятеля Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира.

Продовжувати читання НАСТОЯТЕЛЬ ОЛЬГИНСЬКОГО СОБОРУ. ПРОТОІЄРЕЮ ВСЕВОЛОДУ РИБЧИНСЬКОМУ — 75

У ЇЇ КАРТИНАХ ЗАВЖДИ СХОДИТЬ СОНЦЕ…

Цю художницю шанують у Мексиці, по праву вважаючи її своїм національним самородком; беручи за взірець її роботи, студенти мексиканських художніх академій вчаться малювати. Її знають у Франції, Росії, Італії, США та Канаді… Проте особливо її знають і люблять у Києві: не за саму лише художню творчість, а й як чудову людину, яка народилася і виросла тут, увібравши з дитинства красу древнього міста Михайла Булгакова, Михайла Врубеля, святителя Луки (Войно-Ясeнецького), який колись навчався тут живопису…

Плеяду великих художників, які залишили свій слід у київській історії, можна продовжувати нескінченно — Васнєцов у Володимирському соборі, а також Нестеров, Свєдомський, Нєєлов, Сажин… Марія Федотова мала від кого почерпати натхнення.

Продовжувати читання У ЇЇ КАРТИНАХ ЗАВЖДИ СХОДИТЬ СОНЦЕ…

Протоієрей Олександр Торик: «Я не знаю адреси Флавіана»

Якби православні видавництва складали рейтинги бестселерів, то після книг Юлії Вознесенської там відразу згадувалися б книги священика з Московської області, прото­ієрея Олександра Торика. Сумарний тираж його книг із серії «Флавіан», за найприблизнішими оцінками, склав близько 2 млн примірників. Ми зустрілися з отцем Олександром на богословській конференції «Бердянські читання», куди він приїхав на запрошення організаторів — благодійного фонду «Благовіст». — Отче Олександре, Вашими повістями багато хто зачитується, але про Вас поки що мало інформації. Чому Ви почали писати книги? — Все почалося дуже просто. У 1996 р. я був настоятелем двох храмів — одного в Підмосков’ї, другого — у військовому гарнізоні. Приходило багато людей, які практично нічого не знали про духовне життя. Базові катехізаційні знання доводилося сотні разів переповідати. Я навіть з секундоміром заміряв — скільки потрібно часу, щоб одній людині розповісти основи духовного життя в Церкві. Виявилося — три з половиною години індивідуальної бесіди. Може, у когось вийде швидше, але мені було потрібно саме стільки, щоб після цього почути: «Так, тепер я щось зрозумів, тепер можна далі продовжувати». Аби полегшити собі життя, я написав брошуру «Воцерковлення» і сам видав її. Кожному, хто виявляв цікавість, я давав цю книжку. На диво, книга вийшла вдалою, аналогів тоді не було, чимало видавництв почали її передруковувати, у тому числі й різні семінарії. Це був перший досвід написання та видання якогось тексту. Це не було письменством, а письменником я себе й досі не вважаю. Я став священиком у 1989 р. Мене призначили настоятелем напівзруйнованого храму. На перших порах, наприкінці 1980-х, ми ще могли робити якісь ремонтні роботи. А потім, після 1991 р., стало зовсім важко. Гроші втратили усяку цінність. Нам доводилося служити у величезному неопалюваному храмі. Руки примерзали до Чаші. Я одягав кожух під підризник і рукавиці тримав під єпітрахиллю. Перехрестишся — й відразу руки назад у рукавиці. Стіни були дуже великими й сильно промерзали. Навіть коли трохи теплішало, у храмі все одно було холодніше. На вулиці — мінус 15, а в храмі — мінус 30. Щоб погрітися, люди виходили з храму на вулицю. У 2002 р. я вийшов за штат через інвалідність, а до цього переніс онкологічну операцію. На своєму досвіді я спізнав, що набагато спасенніше бути старим і хворим, ніж молодим і здоровим. Комусь вериги даються для святості, а мені — щоб не ходити куди не слід. У цей період у мене з’явився час для пастирської роботи. Було багато парафіян, які продовжували зі мною спілкуватися, просили посповідати або дати духовну пораду. Хоча я й не дуже уявляю, що особливого можу дати людям як духівник. Проте Спаситель сказав: «того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть» (Ін. 6: 37), от і я не відмовляю тим, хто бажає зі мною поспілкуватися. У якийсь момент зрозумів, що весь досвід мого церковного життя, яке почалося наприкінці 1970-х рр., потребує, щоб поділитися ним з людьми. Я вирішив спробувати це описати. Але тоді вже багато було різних книг із серії «Православні чудеса в XXI столітті». Тому я вирішив вчинити інакше: написати художній твір, в якому стосунки головних героїв будуть канвою, певним стрижнем для дитячої пірамідки. І на цей стрижень нанизуватимуться всі ці маленькі історії, які мені хочеться розповісти. Я не був упевнений, що це правильна форма. Якраз тоді вийшла книга Юлії Вознесенської «Мої посмертні пригоди». Я був у захваті й зрозумів, що моє рішення правильне. Я на собі відчув силу впливу художнього слова. Закінчив «Флавіана», видав його за свій рахунок невеликим накладом — близько 500 примірників. І теж став роздавати своїм духовним чадам. Це було певне продовження першої моєї брошури «Воцерковлення». Але перша брошура — вона в певному сенсі технічна. Там описано, що і як потрібно робити. Не кожен захоче її прочитати. А захоплюючу повість одна людина, якій вона сподобається, напевно, дасть іншій. І ця інформація наштовхне на роздуми про Бога, про Церкву, про життя. І після цього людині можна дати брошуру «Воцерковлення», тоді їй це вже буде цікаво. Я сам робив макет, обкладинку. Одну книгу я передав у видавництво «Лепта» через дівчину, яка була моїм духовним чадом. Чому в «Лепту»? Тому що мені дуже сподобалося, як вони видали Вознесенську. Вони взяли, надрукували. І так перша книга побачила світ. Потім виявилося, що всі історії не помістилися в першу книгу. Крім того, мені дуже захотілося розповісти про свої враження від Афона. Так з’явився другий «Флавіан», а за ним і третій, суто афонський. Тому що Афон став вельми значущою частиною мого життя, і я вже не уявляю себе без того багажу, який там отримав. — Хто ще видавав Ваші книги, окрім «Лепти»? — Потім я працював з видавництвом «Сибірська благозвонниця», тепер працюю з видавництвом «Нікея». — Який сумарний тираж усіх «Флавіанів»? — Важко підрахувати, думаю, близько 2 млн, але це дуже приблизні підрахунки. Тому що видавці не завжди ставили мене до відома про додаткові тиражі, через що мені іноді доводилося з ними розставатися. Я отримую багато листів, люди дякують за книги, деякі просять: «Дайте поштову адресу отця Флавіана, мені потрібно запитати у нього щось дуже важливе». Я відповідаю, що священик, який був його прототипом, вже відійшов до Господа. І намагаюся по змозі дати якусь духовну пораду. — Письменництво — це для Вас хобі, чи Ви можете жити за рахунок цього? — А я тільки його коштом і живу. Моя пенсія — близько 600 рублів, її вистачає лише на оплату комунальних послуг. Моя дружина — теж інвалід, іноді доводилося жити тільки на її пенсію. Поки що Господь так влаштовує, що нам вдається жити за рахунок гонорарів, які видавництва сплачують мені за книги. — Ви самі походите з віруючої сім’ї? — Ні. Ні батько, ні мати не були свідомими християнами. Хоча бабуся по матері була віруючою, і я ріс у неї на руках. Вона значною мірою зростила в мені духовне начало. Хоча родичі нічого про Бога мені не говорили. Вони були дуже налякані. Одного з наших дідів, військового музиканта, посадили на десять років без права листування за розказаний в оркестрі анекдот. Він зник у цих таборах. Але у нас завжди у куті висіла ікона Спасителя. Коли мені було 12 років, я десь почув слово «Біблія». Запитав у бабусі: «Що це таке?». Вона відповіла: «Це книга про Бога». — «А в тебе є Біблія?» — знову запитав я. — «Ні, але у мене є Євангеліє, — відповіла бабуся, — я можу тобі подарувати». Так у мене з’явилося Євангеліє 1913 р., видане для гімназій. Весь текст був розбитий на два стовпці: з одного боку церковнослов’янською,  з іншого — російською. Я читав, але багато місць були незрозумілими. Що таке «блаженні убогі духом» (Мф. 5: 3)? Я виріс у сім’ї артистів, мене оточували книги про мистецтво, про церковну архітектуру, живопис. Було дуже багато християнських сюжетів. Ці образи залишали певний слід у душі. Пізніше, років у 16–17, я почав розмірковувати на тему життя, смерті, став читати багато книг найрізноманітнішого змісту. Коли мені виповнилося 12 років, батько залишив нас і пішов в іншу сім’ю, і я фактично був полишений напризволяще. Навчався я абияк, зате багато читав. Остання книга, яка для мене розставила всі крапки над «i», була про французьких моралістів — Паскаля, Ларошфуко, Лабрюйєра. Мені врізався у пам’ять один з афоризмів Паскаля: «Випадок — це псевдонім, який обрав собі Господь Бог». Після прочитання цієї книги питання про існування Бога вже для мене не стояло. Тому що я розумів — не може бути, щоб Його не було. Тоді я продовжив пошуки. У якийсь момент мені було дуже важко в житті. Моя приятелька порадила мені зайти в Миколо-Кузнецький храм, де була ікона Божої Матері «Утамуй мої печалі». Мені настільки сподобалася сама назва ікони, навіть саме поєднання звуків: «Утамуй мої печалі», і я почав туди ходити. Щочетверга там служили акафісти перед цією іконою. І я почав відчувати, що таке благодать. Побув на службі, батюшка окропив святою водою, виходиш із храму — і таке відчуття, що ось воно, щастя. Як уже говорив, я прочитував величезну кількість найрізноманітнішої, у тому числі східної літератури. Я пройшов шляхом Серафима (Роуза), тільки він з більшим заглибленням, а я так собі — поверхово. Ознайомився з усіма основними релігіями. Десь у році 1980–1981-му я вже прийшов до висновку, що істина — у Православ’ї, що Православна Церква — єдина, яка зберегла істинне вчення про Бога. Й тут же до мене дійшло, що, виявляється, я в цю Церкву давно ходжу. Я усвідомлено став православною людиною. З 1982 р. у мене з’явився духівник у Свято-Троїцькій Сергієвій Лаврі, і його чернеча школа багато в чому визначила й мій духовний шлях. У 1984 р. я почав прислужувати у вівтарі, був читцем, співав на криласі, у 1989 р. став дияконом, а в 1991 р. — священиком. — Ви почали ходити у храм на початку 1980-х. Чи були через це проблеми в інституті? — Я не виключаю, що саме через це мене вигнали з третього курсу, після сесії, яку я здав на чотири і п’ять. Офіційна причина — «академічна неуспішність». — Найчастіше вдалі місіонерські проекти — це ініціатива мирян або окремих священиків. Приміром, фільм «Острів», журнал «Фома», книги Вознесенської, Ваші книги. Іншими словами, це зусилля окремих людей, а не систематична діяльність єпархій чи якихось синодальних відділів. Навіщо потрібні синодальні установи, які намагатимуться усе систематизувати? — Потрібна основа базових знань, які надаватимуться людям, охочим послужити Богу як місіонери. У католиків є своя історія місіонерства, у протестантів усе будувалося на місіонерстві практично від початків протестантства. А у православних досвід місіонерства — мінімальний. На апостолах місіонерство практично закінчилося. Були яскраві особистості — Григорій, просвітитель Вірменії, Миколай Японський. Але не було систематизації цього досвіду. Ось у чому проблема. Плюс 70 років радянської влади, коли за місіонерство розстрілювали. І тепер, коли Патріарх оголосив курс на місіонерство, багато священнослужителів взяли під козирок і кинулися виконувати. А як? Немає ні інструментарію, ні технологій і т. ін. Зацікавив виступ на конференції «Бердянські читання» священика Вадима Семчука з Володимира-Волинського. Він розробив методичний посібник з місіонерської роботи й очолює у своїй єпархії місіонерський відділ, готовий надавати допомогу усім священикам єпархії. Я у нього запитав: «Скільки з духовенства єпархії відгукнулися на вашу пропозицію організувати місіонерську роботу?». Він сказав: «З 220 зателефонувало двоє, запитавши: “Чи не надішлете безкоштовно ваші брошури?”». Ось це наша біда. Ми не тільки не вміємо, але часто й не хочемо займатися місіонерською роботою. Наш митрополит Ювеналій, керуючий Московською єпархією, кілька років тому сказав таку фразу: «Ми дійшли до парадоксальної ситуації. Багатьом священикам вже не потрібні парафіяни. У радянські часи священики бігали за кожним парафіянином. А зараз священику вистачає одного-двох хороших спонсорів, вони йому будинок побудують, машину куплять, іконостас позолотять, за кордон відпочити відправлять. Все! З’явилися «VIP-батюшки», які сповідають одного-двох парафіян. Від іншої маси людей з їхніми проблемами священики стали дистанціюватися. У нас в Московській області є село, де два храми. У настоятеля одного храму — три чи чотири «VIP-парафіянина». Вони йому все відбудували й позолотили. У нього триповерховий будинок з басейном, і він думає, куди б іще гроші вкласти. А увесь народ пішов до іншого храму, де батюшка возиться з усіма парафіянами, з їхніми побутовими проблемами, сповідує, радить, і там — повний храм. — Який сенс тоді взагалі займатися місіонерством, якщо людина, яка прийде в храм, може зіткнутися з таким? — Тому що є шанс, що вона натрапить не на хамство, а на хороших, порядних священиків. На того ж отця Вадима Семчука, або на отця Олега Ніколаєва, або Сергія Бегашова. Але в цілому я відчуваю, що атмосфера над нами, духовенством, згущується. Якщо ми не почнемо щось змінювати у своєму житті, у своїй пастирській роботі, то «гримне» обов’язково. У Господа багато засобів для нашого спасіння. У якій формі ця цеглина прилетить — я не знаю, та й не важливо. Якщо ми як Ніневія не покаємося й не почнемо змінювати своє життя, то щось-таки станеться.

Продовжувати читання Протоієрей Олександр Торик: «Я не знаю адреси Флавіана»

Живі слова з “живого журналу”. Пам’яті ієрея Димитрія Познанського

16 грудня з благословення ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Бориспільського Антонія в адміністративному корпусі КДАіС відбулося засідання Київського релігійно-філософського товариства, присвячене пам’яті настоятеля столичного храму в ім’я преподобного Романа Солодкоспівця, голови ревізійної комісії КРФТ ієрея Димитрія Познанського, який відійшов до Господа 12 листопада цього року після тривалої хвороби.
Продовжувати читання Живі слова з “живого журналу”. Пам’яті ієрея Димитрія Познанського