Архів категорії: № 20 (294) жовтень 2011

ЯК ВИНИКЛИ МЕДИЧНІ ТЕРМІНИ?

Багато кому ще з юності відомі назви лікарських спеціальностей та хвороб, але мало хто вдається до того, щоб простежити, звідки ж узялися такі, часто досить нелегковимовні імена.

Продовжувати читання ЯК ВИНИКЛИ МЕДИЧНІ ТЕРМІНИ?

БЕРЕЖІТЬ СЕРЦЕ!

Здоров’я — дар Божий. Але зберегти його сучасній людині стає все важче. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я головна загроза здоров’ю сьогодні — це хвороби серця та судин. Щорічно від серцево-судинних захворювань помирає більше людей, ніж від усіх інших хвороб, разом узятих.

Продовжувати читання БЕРЕЖІТЬ СЕРЦЕ!

ПРОТОІЄРЕЙ ОЛЕКСАНДР ТОРИК: «Я НЕ ЗНАЮ АДРЕСИ ФЛАВІАНА»

Якби православні видавництва складали рейтинги бестселерів, то після книг Юлії Вознесенської там відразу згадувалися б книги священика з Московської області, прото­ієрея Олександра Торика. Сумарний тираж його книг із серії «Флавіан», за найприблизнішими оцінками, склав близько 2 млн примірників. Ми зустрілися з отцем Олександром на богословській конференції «Бердянські читання», куди він приїхав на запрошення організаторів — благодійного фонду «Благовіст».

Продовжувати читання ПРОТОІЄРЕЙ ОЛЕКСАНДР ТОРИК: «Я НЕ ЗНАЮ АДРЕСИ ФЛАВІАНА»

Заступник перед сильними світу цього. Артемій Антіохійський, великомученик (день пам’яті — 2 листопада за н. ст.)

Продовжувати читання Заступник перед сильними світу цього. Артемій Антіохійський, великомученик (день пам’яті — 2 листопада за н. ст.)

Перший єпископ Єрусалима. Святий апостол Яків, брат Господній (день пам’яті — 5 листопада за н. ст.)

Продовжувати читання Перший єпископ Єрусалима. Святий апостол Яків, брат Господній (день пам’яті — 5 листопада за н. ст.)

Покровитель учителів та учнів. Преподобний Нестор Літописець (день пам’яті — 9 листопада за н. ст.)

У середині XI ст., коли ігуменом Києво-Печерського монастиря був преподобний Феодосій, в обитель прийшов юнак, ім’я якого стало символом книжної мудрості, поєднаної з аскетичним подвигом. Преподобний Нестор Літописець насамперед відомий як автор знаменитої «Повісті минулих літ». Йому також належать «Читання про житіє і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба» та житіє преподобного Феодосія Печерського.

Продовжувати читання Покровитель учителів та учнів. Преподобний Нестор Літописець (день пам’яті — 9 листопада за н. ст.)

Архімандрит Маркел (Павук): «Паства академічного храму — одна з найбільш духовно освічених у Києві»

Храм Київських духовних шкіл, розташований на території Києво-Печерської Лаври, було зведено в XVII ст. та освячено на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Про те, як студенти вчаться виголошувати проповіді, чому в академічному храмі молиться грузинська громада, як так сталося, що в монастирському храмі можна вінчатися, і як звершується Літургія для глухонімих, розповідає архімандрит Маркел (Павук), проректор з виховної роботи КДАіС.   — Отець Маркел, як на сьогодні влаштоване парафіяльне життя храму на честь Різдва Пресвятої Богородиці? Хто його парафіяни — чи самі лише студенти та викладачі академії? Чи обов’язковою є для викладачів Київських духовних шкіл молитва на Літургії саме в цьому храмі? — Академічний храм — один з найгарніших у Лаврі. Його побудовано у 1696 р. на узвишші біля входу в Дальні печери, поруч з монастирським кладовищем. Xрам невеликий, але намолений і затишний, і сюди на служби сходяться люди з усього Києва, тому в недільні та святкові дні місця для студентів у храмі не залишається. Зі студентського складу тут присутні лише хористи, які співають на верхньому криласі, паламарі та читці. Інші студенти моляться в більш просторому Трапезному храмі верхньої Лаври. А в будні дні всі студенти (понад 300 осіб) збираються в академічному храмі на вечірню молитву. Слід сказати, що ледве вміщаються. Також у будні дні за вечірнім та ранішнім богослужінням в академічному храмі несуть послух студентські півчі групи. Дуже полюбляють наш храм і моляться у ньому багато викладачів семінарії та академії, але деякі віддають перевагу іншим лаврським або міським храмам. Кожен має повну свободу вибору.   — Чи можна говорити про те, що при храмі існує парафіяльна громада? Хто духовно опікується нею? — Більшість наших парафіян знають одне одного, спілкуються за межами храму, тобто можна сказати, що при храмі сформувалася невелика дружна парафіяльна громада. Усі парафіяни регулярно сповідаються. Мало не половина парафіян — духовні чада нашого проректора з навчальної роботи архімандрита Климента. Парафіяни допомагають в організації побуту та дозвілля семінаристів. Так, завдяки фінансовій підтримці деяких з них, минулого року вдалося організувати поїздку цілого класу семінарії на Афон. Також, завдячуючи допомозі парафіян, студенти виїжджали в паломництво монастирями Буковини, Криму. Частина парафіян закінчила чотирирічні катехізаторські курси при академії. Отже, паства академічного храму не тільки дружна, але й одна з найбільш духовно освічених у Києві.   — Саме в цьому храмі молиться грузинська громада? Як вибудовується її взаємодія з Лаврою? Що дає близькість такої громади до студентів академії? — Так, два роки тому в нашому храмі щосуботи звершувала богослужіння грузинська громада. А зараз Лавра надала грузинській громаді більш просторий та нещодавно відреставрований храм на честь Всіх преподобних отців Києво-Печерських у районі Ближніх печер Лаври. Там грузинські парафіяни мають можливість молитися не тільки щосуботи, але й у недільні та святкові дні. Це дуже благотворно впливало на всіх наших студентів, бо таким чином усі на власні очі переконувалися у вселенському характері Православ’я. Відвідують богослужіння як грузини, так і шанувальники мелодійного стародавнього грузинського церковного співу.   — Академічний храм багато в чому — храм навчальний. Одна з особливостей вашого храму — те, що під час Літургії проповідей буває дві — викладацька та студентська. Як виникла така традиція? Що вона дає студентам? Чи обов’язково обидві проповіді мають перегукуватися між собою? — У нашому храмі за Божественною літургією виголошується іноді навіть не дві, а три проповіді: крім викладацької (відразу після читання Євангелія) та студентської (після запричасного вірша і 33‑го псалма), за відпустом Божественної літургії буває ще й проповідь предстоятельська. Зазвичай її виголошує присутній за Божественною літургією владика ректор або проректор. Можливо, не в останню чергу завдяки цим проповідям наш храм так люблять кияни. Багатьом подобається академічний і при цьому сповнений живої образності стиль викладачів-проповідників. Проповіді частіше виголошуються російською мовою, українській віддають перевагу студенти родом з Волині та інших регіонів Західної України (але не тільки звідти). Щоб уникнути повторів, проповідники заздалегідь обговорюють, хто буде говорити проповідь на тему Євангельського зачала, а хто — на тему з Апостола або на вільну тему.   — Як викладач, що Ви радите тим, хто готує проповідь? Чи можливо просто прочитати готовий текст, чи проповідь повинна «народитися» вже на Літургії? — Видатний професор В. Ф. Певницький, який понад півстоліття викладав гомілетику в давній дореволюційній Київській духовній академії, вчив, що головне у проповіді — це натхнення. А натхнення виникає тоді, коли проповіднику є про що сказати, коли він сам вистраждав якусь важливу думку, гідну того, щоб поділитися нею з іншими. Тільки так виходить хороша проповідь. Саме це я намагаюся прищеп­лювати нашим студентам на заняттях з гомілетики. Крім того, я налаштовую їх, щоб вони завжди серйозно працювали над стилем, готуючись до кожної проповіді, щоб не були компіляторами, наслідувачами, а виробляли свою власну, відповідну до особистого досвіду, проповідницьку манеру. З цієї причини не допускається читання чужої готової проповіді. Я також застерігаю студентів від самовпевненості: готуватися до проповіді між справами, нашвидкоруч можуть дозволити собі тільки досвідчені проповідники, після багатьох років пастирського служіння. Краща імпровізація — заздалегідь підготовлена. Це визнавав навіть такий популяризатор імпровізованої проповіді, як архієпископ Харківський Амвросій (Ключар). Далеко не кожному навіть з досвідчених пастирів дано виголошувати проповіді експромтом — для цього потрібне особливе обдаровання. Читання проповіді з листка у нашій духовній школі не вітається, тому що таку проповідь парафіянам важче сприймати на слух. Це може свідчити і про лінощі проповідника. Буває, що хтось зі студентів погано підготує проповідь і з великими паузами «вимучує» її. Коли трапляється така невдала проповідь, парафіяни чи студенти (за вечірньою молитвою) намагаються якось підтримати проповідника, багато хто зримо співпереживає йому та молиться за нього, і це виглядає іноді дуже зворушливо.   — У вашому храмі служать Літургії для глухих. Як це відбувається, тобто чим Літургія для глухонімих відрізняється від звичайної? І чому для усіх студентів Київських духовних шкіл обов’язково вивчати мову глухонімих? — Основи жестової мови — це предмет, який семінаристи вивчають у 4‑му класі семінарії. З одного боку, цей предмет розвиває співчуття до людей, позбавлених слуху, а з іншого — мова жестів якоюсь мірою може бути корисною для майбутніх проповідників Слова Божого і в тому сенсі, що вона допомагає їм виробити навички правильної жестикуляції, що не суперечить церковному стилю. Літургія для глухонімих звершується так само, як і  для звичайних християн, тільки поруч з вівтарем стоїть сурдоперекладач і за допомогою жестів перекладає усі возгласи священика мовою, зрозумілою глухонімим.   — На академічному сайті та на офіційному сайті Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври дуже мало сказано про новітню історію храму. Можна попросити Вас трохи розповісти про те, за яких обставин будівлю храму було повернуто Церкві? З якими труднощами довелося зіткнутися при цьому? — Храм було повернено Церкві в рік тисячоліття Хрещення Русі, коли передали у церковне користування частину нижньої Лаври. Він був у жахливому стані. У 1992 р. його відреставрували, розписали, і після цього він став академічним.   — Чи не було з боку насельників Лаври невдоволення тим, що один із храмів, розташованих на території монастиря, буде, якщо можна так висловитися, не цілком монастирським? Адже нині в ньому звершуються Таїнства, які не звершуються на території монастирів — Вінчання, Хрещення… — Усі проблеми між Лаврою та академією вирішуються в дусі любові. Можна сказати, що вони перебувають у гармонійному єднанні. Нині вже важко собі уявити академію без Лаври та Лавру без академії. Ми разом молимося за богослужіннями. Часто Лавра надає академії матеріальну підтримку. Сподіваємося, що ця співпраця з часом ще більше поглиблюватиметься, і в Лавру з духовних шкіл приходитимуть нові й нові освічені послушники, які привноситимуть у монастирське життя щось добре. А з числа лаврської братії у нас з’являться досвідчені викладачі, які читатимуть не тільки теоретичне богослов’я, але й практичне. Сподіваємося також, що незабаром під аудиторії нам віддадуть ті корпуси верхньої Лаври, в яких нині перебуває світський навчальний заклад, що не має жодного стосунку до Церкви. Поки що наша Духов­на академія в Лаврі перебуває у тісноті, хоча й у порозумінні щодо труднощів.   — Продовжуючи розмову про вінчання — чи тільки студенти академії можуть повінчатися в цьому храмі та охрестити своїх дітей або стати хрещеними, чи це доступно всім? — Зазначені треби доступні не тільки для студентів духовних шкіл, а й для усіх бажаючих. З одного боку, це матеріальна підтримка для тих викладачів та студентів-хористів, які живуть у Лаврі, з іншого — це хороша практика з місіонерським нахилом для всіх. Зазвичай усі присутні при вінчаннях бувають вражені чудовим співом нашого студентського хору. Завдяки зовнішній красі співу дехто з невоцерковлених починає замислюватися і про внутрішню красу духовного життя; потім ми помічаємо їх на службах, а деякі починають регулярно відвідувати храм. Братії Лаври виконання треб не заважає, тому що монастир дуже великий. Він займає площу близько30 га, що дорівнює цілій державі Ватикан.   — Якщо йдеться про студентів чи співробітників академії, чи існує традиція вінчатися саме в академічному храмі? Хто звершує вінчання? Чи багато буває народу? — Ніхто не забороняє нашим студентам вінчатися в іншому храмі, але більшість студентів вінчається в академічному храмі. Зазвичай Вінчання звершує той викладач, у якого студент регулярно сповідався і який став його духівником. На Вінчання студента, окрім рідних та гостей нареченого та нареченої, зазвичай приходять усі його однокурсники, хор у ці дні співає розширеним складом. Так що Таїнство проходить дуже урочисто і запам’ятовується на все життя як яскраве свято.
Продовжувати читання Архімандрит Маркел (Павук): «Паства академічного храму — одна з найбільш духовно освічених у Києві»

Церковні та світські вчені говорили про святість

17–18 жовтня викладачі духовних шкіл та світських вищих навчальних закладів взяли участь у III Міжнародній науково-практичній конференції Київської духовної академії «Духовна та світська освіта: історія взаємовідносин — сучасність — перспективи». Цього року організатори запропонували учасникам обговорення теми християнської святості у контексті історії духовної освіти та її сучасних проблем.   «Вивчення святості на прикладі Київської академії дуже актуально в наші дні, — йшлося у вітальному слові Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира, яке зачитав Керуючий справами УПЦ архієпископ Білоцерківський і Богуславський Митрофан. — З цієї школи вийшло чимало святих подвижників нашої землі. Їхній приклад має надихати нас на гідне служіння Господу Богу і Його Церкві». Далі архієпископ Митрофан у власній доповіді на тему «Софія Київська — центр освіти Русі», присвяченій 1000‑річному ювілею Київського собору Святої Софії, розповів про історичне значення знаменитого стародавнього храму, вказавши на те, що образ Софії-Премудрості ліг в основу всієї руської духовності. Ректор КДАіС архієпископ Бориспільський Антоній у доповіді «Київська академія — школа святості» зробив огляд історичних періодів існування київської духовної школи і того досвіду святості, який був властивий кожному з них. Архієпископ Антоній (а згодом й інші учасники конференції) неодноразово звертався до монографії Георгія Федотова «Святі Київської Русі» як до однієї з головних наукових праць з агіологіі. Після цього прозвучала доповідь проректора КДАіС з навчальної роботи архімандрита Климента (Вечері) про столітній ювілей від дня прославлення випуск­ника КДА святителя Іоасафа Білгородського. А завершив пленарне засідання професор МДАіС архімандрит Платон (Ігумнов) своїм виступом на тему «Агіологія як наука про християнську святість». Робота конференції продовжилася в семи секціях: досвід святості в історії духовних шкіл; історичний шлях київських духовних шкіл; духовні школи: історія та сучасність; проблеми духовного виховання студентів; взаємодія духовних та світських навчальних закладів; богослов’я, філософія та релігієзнавство: історичний досвід і проблеми взаємодії; студентська наука в духовній школі. У роботі першої секції взяв участь професор Московського Свято-Тихонівського гуманітарного університету протоієрей Владислав Свєшніков. У своїй доповіді, розмірковуючи про феномен християнської святості, московський богослов вказав на шляхи примирення консервативного та ліберального православного світогляду: «Залежно від своїх особистих сердечних вподобань, одні схиляються на бік законницького старообрядництва, а інші — на бік повного духовного лібералізму. Але виявляється, що і ті й інші не здатні зрозуміти вищу простоту Христову, що відкривається не в лінійному, а в діалектичному поєднанні цих двох практик, які, очевидно, виключають одна одну. Здається, що правильним може бути або одне, або інше. А насправді простими, але раціоналістичними людськими категоріями і свідомістю цього взагалі не висловити. Для того щоб зрозуміти, як можливе таке об’єднання, потрібен зовсім інший тип розуміння, в основі якого лежить віра — проста довіру Христу». При цьому богослов зазначив: така очевидність відкривається лише на шляху досвідного християнства. Другий день конференції пройшов у форматі круглого столу, присвяченого проблемам виховання студентів духов­них шкіл. Стрижнем заходу став виступ єпископа Новокаховського і Генічеського Філарета, в якому він дав оцінку сучасному стану духовних шкіл, докладно розібрав проблеми виховного та навчального процесів, намітив перспективи розвитку системи церковної освіти. Владика підкреслив, що семінарії покликані бути пастирськими школами і не повинні трансформуватися в теологічні ВНЗ. «Потрібно не боятися обговорювати зі студентами насущні проблеми Церкви, — упевнений єпископ Філарет. — Людина в «рожевих окулярах», яка вийшла з семінарії, може принести Церкві більше шкоди, ніж цинік і маловір. Бо останні можуть мати хоча б вигляд благочестя, а такий от «зачарований мандрівець», точніше «зачарований ставленик», у міру розчарування може стати або церковним сектантом, або невіруючим, та в будь-якому разі шкода Церкві буде». Проректор КДАіС з навчальної роботи архімандрит Климент (Вечеря) розповів «Церковній православній газеті» про цілі конференції та про особливості її цьогорічної тематики. «Конференція покликана об’єднати зусилля світських та духовних навчальних закладів у напрямку інтеграції духовної освіти в загальноосвітній процес, — сказав архімандрит Климент. — Цього року вона була присвячена досвіду святості в Київських духовних школах. Адже багато випускників та викладачів КДА впродовж майже чотирьохсотлітньої її історії не просто інтелектуально збагатили нашу Вітчизну, а й стали найбільш відомими та шанованими святими». На питання про успадкування традицій духовного діяння сучасними вихованцями проректор відповів, що кожен, хто хоче бути студентом духовної школи, висловлює цим прагнення присвятити своє життя церковному служінню: «Я насмілюся говорити про те, що всі наші студенти, у тій чи іншій мірі, прагнуть відобразити євангельський ідеал, даний Христом. Те, що наші студенти обрали місцем свого навчання семінарію, свідчить про те, що вони готові багато чим пожертвувати заради свого спасіння. І ми їм за це дуже вдячні».
Продовжувати читання Церковні та світські вчені говорили про святість

Протоієрей Олександр Торик: «Я не знаю адреси Флавіана»

Якби православні видавництва складали рейтинги бестселерів, то після книг Юлії Вознесенської там відразу згадувалися б книги священика з Московської області, прото­ієрея Олександра Торика. Сумарний тираж його книг із серії «Флавіан», за найприблизнішими оцінками, склав близько 2 млн примірників. Ми зустрілися з отцем Олександром на богословській конференції «Бердянські читання», куди він приїхав на запрошення організаторів — благодійного фонду «Благовіст». — Отче Олександре, Вашими повістями багато хто зачитується, але про Вас поки що мало інформації. Чому Ви почали писати книги? — Все почалося дуже просто. У 1996 р. я був настоятелем двох храмів — одного в Підмосков’ї, другого — у військовому гарнізоні. Приходило багато людей, які практично нічого не знали про духовне життя. Базові катехізаційні знання доводилося сотні разів переповідати. Я навіть з секундоміром заміряв — скільки потрібно часу, щоб одній людині розповісти основи духовного життя в Церкві. Виявилося — три з половиною години індивідуальної бесіди. Може, у когось вийде швидше, але мені було потрібно саме стільки, щоб після цього почути: «Так, тепер я щось зрозумів, тепер можна далі продовжувати». Аби полегшити собі життя, я написав брошуру «Воцерковлення» і сам видав її. Кожному, хто виявляв цікавість, я давав цю книжку. На диво, книга вийшла вдалою, аналогів тоді не було, чимало видавництв почали її передруковувати, у тому числі й різні семінарії. Це був перший досвід написання та видання якогось тексту. Це не було письменством, а письменником я себе й досі не вважаю. Я став священиком у 1989 р. Мене призначили настоятелем напівзруйнованого храму. На перших порах, наприкінці 1980-х, ми ще могли робити якісь ремонтні роботи. А потім, після 1991 р., стало зовсім важко. Гроші втратили усяку цінність. Нам доводилося служити у величезному неопалюваному храмі. Руки примерзали до Чаші. Я одягав кожух під підризник і рукавиці тримав під єпітрахиллю. Перехрестишся — й відразу руки назад у рукавиці. Стіни були дуже великими й сильно промерзали. Навіть коли трохи теплішало, у храмі все одно було холодніше. На вулиці — мінус 15, а в храмі — мінус 30. Щоб погрітися, люди виходили з храму на вулицю. У 2002 р. я вийшов за штат через інвалідність, а до цього переніс онкологічну операцію. На своєму досвіді я спізнав, що набагато спасенніше бути старим і хворим, ніж молодим і здоровим. Комусь вериги даються для святості, а мені — щоб не ходити куди не слід. У цей період у мене з’явився час для пастирської роботи. Було багато парафіян, які продовжували зі мною спілкуватися, просили посповідати або дати духовну пораду. Хоча я й не дуже уявляю, що особливого можу дати людям як духівник. Проте Спаситель сказав: «того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть» (Ін. 6: 37), от і я не відмовляю тим, хто бажає зі мною поспілкуватися. У якийсь момент зрозумів, що весь досвід мого церковного життя, яке почалося наприкінці 1970-х рр., потребує, щоб поділитися ним з людьми. Я вирішив спробувати це описати. Але тоді вже багато було різних книг із серії «Православні чудеса в XXI столітті». Тому я вирішив вчинити інакше: написати художній твір, в якому стосунки головних героїв будуть канвою, певним стрижнем для дитячої пірамідки. І на цей стрижень нанизуватимуться всі ці маленькі історії, які мені хочеться розповісти. Я не був упевнений, що це правильна форма. Якраз тоді вийшла книга Юлії Вознесенської «Мої посмертні пригоди». Я був у захваті й зрозумів, що моє рішення правильне. Я на собі відчув силу впливу художнього слова. Закінчив «Флавіана», видав його за свій рахунок невеликим накладом — близько 500 примірників. І теж став роздавати своїм духовним чадам. Це було певне продовження першої моєї брошури «Воцерковлення». Але перша брошура — вона в певному сенсі технічна. Там описано, що і як потрібно робити. Не кожен захоче її прочитати. А захоплюючу повість одна людина, якій вона сподобається, напевно, дасть іншій. І ця інформація наштовхне на роздуми про Бога, про Церкву, про життя. І після цього людині можна дати брошуру «Воцерковлення», тоді їй це вже буде цікаво. Я сам робив макет, обкладинку. Одну книгу я передав у видавництво «Лепта» через дівчину, яка була моїм духовним чадом. Чому в «Лепту»? Тому що мені дуже сподобалося, як вони видали Вознесенську. Вони взяли, надрукували. І так перша книга побачила світ. Потім виявилося, що всі історії не помістилися в першу книгу. Крім того, мені дуже захотілося розповісти про свої враження від Афона. Так з’явився другий «Флавіан», а за ним і третій, суто афонський. Тому що Афон став вельми значущою частиною мого життя, і я вже не уявляю себе без того багажу, який там отримав. — Хто ще видавав Ваші книги, окрім «Лепти»? — Потім я працював з видавництвом «Сибірська благозвонниця», тепер працюю з видавництвом «Нікея». — Який сумарний тираж усіх «Флавіанів»? — Важко підрахувати, думаю, близько 2 млн, але це дуже приблизні підрахунки. Тому що видавці не завжди ставили мене до відома про додаткові тиражі, через що мені іноді доводилося з ними розставатися. Я отримую багато листів, люди дякують за книги, деякі просять: «Дайте поштову адресу отця Флавіана, мені потрібно запитати у нього щось дуже важливе». Я відповідаю, що священик, який був його прототипом, вже відійшов до Господа. І намагаюся по змозі дати якусь духовну пораду. — Письменництво — це для Вас хобі, чи Ви можете жити за рахунок цього? — А я тільки його коштом і живу. Моя пенсія — близько 600 рублів, її вистачає лише на оплату комунальних послуг. Моя дружина — теж інвалід, іноді доводилося жити тільки на її пенсію. Поки що Господь так влаштовує, що нам вдається жити за рахунок гонорарів, які видавництва сплачують мені за книги. — Ви самі походите з віруючої сім’ї? — Ні. Ні батько, ні мати не були свідомими християнами. Хоча бабуся по матері була віруючою, і я ріс у неї на руках. Вона значною мірою зростила в мені духовне начало. Хоча родичі нічого про Бога мені не говорили. Вони були дуже налякані. Одного з наших дідів, військового музиканта, посадили на десять років без права листування за розказаний в оркестрі анекдот. Він зник у цих таборах. Але у нас завжди у куті висіла ікона Спасителя. Коли мені було 12 років, я десь почув слово «Біблія». Запитав у бабусі: «Що це таке?». Вона відповіла: «Це книга про Бога». — «А в тебе є Біблія?» — знову запитав я. — «Ні, але у мене є Євангеліє, — відповіла бабуся, — я можу тобі подарувати». Так у мене з’явилося Євангеліє 1913 р., видане для гімназій. Весь текст був розбитий на два стовпці: з одного боку церковнослов’янською,  з іншого — російською. Я читав, але багато місць були незрозумілими. Що таке «блаженні убогі духом» (Мф. 5: 3)? Я виріс у сім’ї артистів, мене оточували книги про мистецтво, про церковну архітектуру, живопис. Було дуже багато християнських сюжетів. Ці образи залишали певний слід у душі. Пізніше, років у 16–17, я почав розмірковувати на тему життя, смерті, став читати багато книг найрізноманітнішого змісту. Коли мені виповнилося 12 років, батько залишив нас і пішов в іншу сім’ю, і я фактично був полишений напризволяще. Навчався я абияк, зате багато читав. Остання книга, яка для мене розставила всі крапки над «i», була про французьких моралістів — Паскаля, Ларошфуко, Лабрюйєра. Мені врізався у пам’ять один з афоризмів Паскаля: «Випадок — це псевдонім, який обрав собі Господь Бог». Після прочитання цієї книги питання про існування Бога вже для мене не стояло. Тому що я розумів — не може бути, щоб Його не було. Тоді я продовжив пошуки. У якийсь момент мені було дуже важко в житті. Моя приятелька порадила мені зайти в Миколо-Кузнецький храм, де була ікона Божої Матері «Утамуй мої печалі». Мені настільки сподобалася сама назва ікони, навіть саме поєднання звуків: «Утамуй мої печалі», і я почав туди ходити. Щочетверга там служили акафісти перед цією іконою. І я почав відчувати, що таке благодать. Побув на службі, батюшка окропив святою водою, виходиш із храму — і таке відчуття, що ось воно, щастя. Як уже говорив, я прочитував величезну кількість найрізноманітнішої, у тому числі східної літератури. Я пройшов шляхом Серафима (Роуза), тільки він з більшим заглибленням, а я так собі — поверхово. Ознайомився з усіма основними релігіями. Десь у році 1980–1981-му я вже прийшов до висновку, що істина — у Православ’ї, що Православна Церква — єдина, яка зберегла істинне вчення про Бога. Й тут же до мене дійшло, що, виявляється, я в цю Церкву давно ходжу. Я усвідомлено став православною людиною. З 1982 р. у мене з’явився духівник у Свято-Троїцькій Сергієвій Лаврі, і його чернеча школа багато в чому визначила й мій духовний шлях. У 1984 р. я почав прислужувати у вівтарі, був читцем, співав на криласі, у 1989 р. став дияконом, а в 1991 р. — священиком. — Ви почали ходити у храм на початку 1980-х. Чи були через це проблеми в інституті? — Я не виключаю, що саме через це мене вигнали з третього курсу, після сесії, яку я здав на чотири і п’ять. Офіційна причина — «академічна неуспішність». — Найчастіше вдалі місіонерські проекти — це ініціатива мирян або окремих священиків. Приміром, фільм «Острів», журнал «Фома», книги Вознесенської, Ваші книги. Іншими словами, це зусилля окремих людей, а не систематична діяльність єпархій чи якихось синодальних відділів. Навіщо потрібні синодальні установи, які намагатимуться усе систематизувати? — Потрібна основа базових знань, які надаватимуться людям, охочим послужити Богу як місіонери. У католиків є своя історія місіонерства, у протестантів усе будувалося на місіонерстві практично від початків протестантства. А у православних досвід місіонерства — мінімальний. На апостолах місіонерство практично закінчилося. Були яскраві особистості — Григорій, просвітитель Вірменії, Миколай Японський. Але не було систематизації цього досвіду. Ось у чому проблема. Плюс 70 років радянської влади, коли за місіонерство розстрілювали. І тепер, коли Патріарх оголосив курс на місіонерство, багато священнослужителів взяли під козирок і кинулися виконувати. А як? Немає ні інструментарію, ні технологій і т. ін. Зацікавив виступ на конференції «Бердянські читання» священика Вадима Семчука з Володимира-Волинського. Він розробив методичний посібник з місіонерської роботи й очолює у своїй єпархії місіонерський відділ, готовий надавати допомогу усім священикам єпархії. Я у нього запитав: «Скільки з духовенства єпархії відгукнулися на вашу пропозицію організувати місіонерську роботу?». Він сказав: «З 220 зателефонувало двоє, запитавши: “Чи не надішлете безкоштовно ваші брошури?”». Ось це наша біда. Ми не тільки не вміємо, але часто й не хочемо займатися місіонерською роботою. Наш митрополит Ювеналій, керуючий Московською єпархією, кілька років тому сказав таку фразу: «Ми дійшли до парадоксальної ситуації. Багатьом священикам вже не потрібні парафіяни. У радянські часи священики бігали за кожним парафіянином. А зараз священику вистачає одного-двох хороших спонсорів, вони йому будинок побудують, машину куплять, іконостас позолотять, за кордон відпочити відправлять. Все! З’явилися «VIP-батюшки», які сповідають одного-двох парафіян. Від іншої маси людей з їхніми проблемами священики стали дистанціюватися. У нас в Московській області є село, де два храми. У настоятеля одного храму — три чи чотири «VIP-парафіянина». Вони йому все відбудували й позолотили. У нього триповерховий будинок з басейном, і він думає, куди б іще гроші вкласти. А увесь народ пішов до іншого храму, де батюшка возиться з усіма парафіянами, з їхніми побутовими проблемами, сповідує, радить, і там — повний храм. — Який сенс тоді взагалі займатися місіонерством, якщо людина, яка прийде в храм, може зіткнутися з таким? — Тому що є шанс, що вона натрапить не на хамство, а на хороших, порядних священиків. На того ж отця Вадима Семчука, або на отця Олега Ніколаєва, або Сергія Бегашова. Але в цілому я відчуваю, що атмосфера над нами, духовенством, згущується. Якщо ми не почнемо щось змінювати у своєму житті, у своїй пастирській роботі, то «гримне» обов’язково. У Господа багато засобів для нашого спасіння. У якій формі ця цеглина прилетить — я не знаю, та й не важливо. Якщо ми як Ніневія не покаємося й не почнемо змінювати своє життя, то щось-таки станеться.

Продовжувати читання Протоієрей Олександр Торик: «Я не знаю адреси Флавіана»