«БУДИ, ГОСПОДИ, МИЛОСТЬ ТВОЯ НА НАС…» Історія Православ’я на Закарпатті Частина II. Середина ХVI ст. — наші дні

Преподобний Олексій (Кабалюк)
Карпаторуський, сповідник

Між Габсбургами і Трансільванією. Встановлення у краї церковної унії
Спустошливі війни на закарпатських землях між австрійськими католиками-Габсбургами і князями Трансільванії, які прийняли протестантизм і перебували у васальній залежності від Османської імперії, тривали понад століття. Міста були спустошені і перетворились на невеликі селища. У 1537 р. було зруйновано Мукачівський монастир, втрачено значну частину монастирських документів та архівів. Відродити монастир змогли лише у середині століття, за єпископа Василія I. В іншому значному православному центрі краю, Угольському монастирі, де на той час проживало 330 ченців, 1558 р. зупинялися посли Івана Грозного, які поверталися з Константинополя.

Берестейська церковна унія 1596 р. зустріла в Закарпатті рішучий спротив. У ХVII ст. трансільванські магнати-протестанти Ракоці підтримували боротьбу православних своїх володінь проти латинської експансії, тоді як католики Другети сприяли останній. У 1612 р. на прохання графа Дьордя III Другета уніатський єпископ Перемишльський і Самбірський Афанасій (Крупецький) намагався переманити православних своїх володінь в унію. У день Зішестя Святого Духа, під час свята в Краснобродському монастирі, православні селяни, почувши від проповідника про необхідність підпорядкування папі, обурилися і закидали його камінням. Єзуїти, врахувавши цей досвід, перемістили центр своїх зусиль на сільське духовенство, яке належало до непривілейованого населення лібертинів і кріпаків, відбуваючи, як і селяни, повинності і сплачуючи податки. Обіцянням пільг і привілеїв єзуїтам вдалося схилити до унії частину священиків і єпископа Петронія, проте вчинок цього архієрея рішуче було засуджено більшістю кліру та закарпатськими мирянами. У 1627 р. його наступником було обрано Іоанна (Григоровича) — представника духовенства Мукачівської єпархії. Відданий Православ’ю, він за шість років опікування єпархією зумів майже повністю згладити наслідки діянь свого попередника.
У 1633 р. Ужгород став центром просування унії. У жовтні того ж року Василій (Тарасович), обраний на місце померлого Іоанна, був хіротонісаний во єпископа в Яссах православним Молдавським митрополитом. Він розпочав таємні переговори з Ягерським католицьким єпископом щодо унії, за що був заарештований князем Дьордем I Ракоці.
Василій (Тарасович), який втік до Риму, згодом повернувся в Ужгород, де вмовляння єзуїтів на той час увінчалися успіхом. 24 квітня 1646 р. 63 священики Мукачівської єпархії (з близько 700 у 858 парафіях) зібралися під керівництвом уніатського ченця-василіанина Петра (Парфенія) Ростошинського і католицького єпископа Якушича в католицькій каплиці Ужгородського замку. На знак літургійного єднання було звершено молебства з проголошенням Символу віри з доданням «Філіокве» й укладено унію з Римом. Обряди в новій уніатської єпархії залишилися православними. Як і в Речі Посполитій, надання закарпатським уніатським священикам усіх прав і привілеїв католицького духовенства на практиці виявилося фікцією.
Православ’я на Закарпатті після укладення Ужгородської унії
Вигнаний єпископ Василій (Тарасович), який прибув через два роки після укладення унії на Закарпатті, призначив перед смертю собі в наступники Петра (Парфенія) Ростошинського, але уніатам вдалося утвердитися лише в Ужгороді, що належав Габсбургам. Православні в трансільванських володіннях у 1651 р. обрали собі єпископом рішучого противника унії Іоанникія (Зейкана). Десять років потому єпископ Іоанникій з допомогою львівського архітектора італійського походження Стефана П’яменса звів у Мукачівському монастирі першу кам’яну церкву у візантійському стилі.
«У Мукачівській єпархії, — писав архімандрит Василій (Пронін), — опір унії чинили представники традиційно налаштованого народу <…> Прихильність до обряду, до старої віри, до віри предків характерна для Закарпаття. Боротьба за унію була боротьбою за священство». Останнє чудово розуміла римська курія. Тому уніатським священикам, зобов’язаним промовляти за богослужінням ім’я папи, рекомендували спочатку поминати його не чітко, щоб віруючі не помітили.
Лише після смерті трансільванського князя Дьордя II Ракоці, який протегував православним, його вдова Софія Баторі, повернувшись у католицизм, вигнала наприкінці 1663 р. Іоанникія (Зейкана) з Мукачівського монастиря, і тут зміг утвердитися уніат Петро (Парфеній). У 1687 р. було хіротонізовано Мефодія (Раковецького), який під натиском влади змушений був прийняти формальне сповідання католицької віри, залишаючись у душі православним. У ці часи знайшлася людина, яка відкрито розірвала з унією і до своєї смерті невпинно проповідувала жителям краю істини їхньої батьківської віри. Уніатський священик Михайло Андрелла-Оросвиговський ще у 1669 р. публічно сповідав православну віру, за що його ув’язнили у фортеці та піддали катуванням, але це не зломило його. Помер він 1710 р. у с. Іза, що відіграло згодом значну роль в історії православного руху в Закарпатті.
Жорстоким гонителем православних у Підкарпатській Русі був уніатський єпископ Мукачівський Іосиф де Камеліс (1690–1706). У відповідь місцеві селяни виганяли уніатських священиків, палили уніатські книги як єретичні і викорінювали нововведення, запроваджені уніатами. У цих умовах діяв наступник єпископа Мефодія (Раковецького) Іосиф (Стойка), пострижений у ченці в Угольському монастирі. Обраний священиками і віруючими Марамороша, він був рукоположений во єпископа, мабуть, у 1691 р. Сучавським митрополитом. Один з авторитетних православних архіпастирів свого часу, Іосиф (Стойка) приходив на допомогу всюди, де православні зазнавали гонінь від уніатів і католиків. Під час введення унії серед волохів (румун) Трансільванії він їздив туди й намагався утвердити їх у Православ’ї. Всю Галичину з місіонерською проповіддю проїхав подвижник-архієрей, закликаючи віруючих бути непохитними у вірі предків, коли Львівський єпископ Йосиф (Шумлянський) підписав згоду на унію. У 2003 р. Іосиф (Стойка) був прославлений Румунською Православною Церквою як сповідник.
Останнім православним ієрархом Закарпаття став 70-річний єпископ Марамороський Досифей (Феодорович) з Угольського монастиря. Як і його попередник, він висвячував священиків не тільки своєї єпархії, а й з інших місць, у результаті чого з боку австрійської влади та Мукачівського уніатського єпископа Георгія-Геннадія Бізанці він зазнав гонінь. 22 серпня 1720 р. королівським декретом Карла VI владиці Досифею було заборонено звершувати служіння. Хоча тривалому арешту його не піддавали через побоювання народного обурення, але допитували постійно, за однією з версій він і помер після допиту у Хустському замку, за іншою — мирно спочив близько 1735 р. в Угольському монастирі, де і похований. Габсбурзька влада більш не допустила нових хіротоній православних єпископів для закарпатських земель.
Але й уніатське духовенство було незадоволене своїм приниженим становищем. Розпочався процес латинізації унії. У 1720 р. Замойський помісний собор уніатської церкви затвердив у ній католицьку догматику та обряди. Своєю постановою собор наказав усі богослужбові книги «виправити». Уніати насмілилися навіть «виправляти» текст Євангелія.
Православні священики служили таємно. Під впливом руху Олекси Довбуша ієромонах Софроній (Сарабаіт) і його помічник священик Григорій піднімали в 1760–1765 рр. повстання проти уніатів. Заарештовані селяни перед судом пояснювали причину бунту: «Ми досі думали, що залишалися у своєму старому грецькому сповіданні, коли ж дізналися, що перебуваємо у чужій вірі, повернулися до старої». Хвилювання продовжувалися і після того: серед селян ширилася думка, що повернення у Православ’я звільнить їх від кріпацтва. З метою підняти дух уніатського духовенства, зробити його своїм помічником у приборканні селян імператриця Марія Терезія неодноразового клопотала перед Римською курією про «канонізацію» Мукачівської уніатської єпархії. У 1771 р. папа Климент XIV зробив це. Відтепер уніатський клір отримав права, однакові з духовенством католицької церкви. Він звільнявся від податей, рекрутської повинності, військового постою і від підпорядкування владі феодалів-землевласників. З’являється і перша церковна історія краю: уніатський протоігумен Мукачівського монастиря Іоанникій Базилович зібрав багатий матеріал з історії Мукачівської єпархії та надрукував у 1779–1781 рр. латинською мовою «Коротку замітку про заснування Феодором Коріатовичем Мукачівського монастиря».
Православ’я ж викорінювалося. Всіляко обмежувалося проникнення з Москви і Києва церковних книг, але зробити це повністю не вдавалося. Ягерський єпископ Бараковці писав 1751 р.: «Відомо, що в ягерській єпархії живе так багато росіян і румунів, що їхніх попів вчетверо більше, ніж римо-католицьких священиків. Предки цих росіян і румунів прийняли унію, як я переконався, здебільшого тільки номенально». Книги друкувалися й у старих друкарнях Грушевського та Драгівського монастирів. Марія Терезія і пізніше імператор Йосиф II закрили кордон з Молдовою, щоб священики не могли висвячуватися там єпископами.

Русофільський рух у Закарпатті. Масове повернення у Православ’я на початку ХХ ст.
«З часом усе духовенство зробилося уніатським, — пише протоієрей Василій Максимишинець. — Здавалося, що Православ’я померло. Але воно залишалося в серцях народу і в серцях багатьох уніатських священиків. Православний вогонь тлів під попелом. І час від часу полум’я вихоплювалося з-під попелу, аж поки не розгорілося сильним і всеохоп­люючим полум’ям на початку ХХ століття».
Видатним «народним будителем» Закарпаття середини XIX ст. був з необхідності уніатський священик, проте православний у душі перший національний письменник Олександр Духнович (1803–1865). У 1851 р. у Будапешті вийшла його книга «Літургійний катехізис», спотворена цензурою, бо автор у питанні про освячення дарів відмовився «відступати від передання святих отців і вчення Східної Церкви».
Його сучасником був Іоанн Раковський (1815–1885), уніатський священик, який своїми проповідями та літературною творчістю підготував відродження Православ’я у с. Іза. У 1850-х рр. він видавав у Пешті «Церковну газету» російською літературною мовою, що, незважаючи на цензуру, сприяло поширенню православних ідей. У 1859 р. отець Іоанн був призначений настоятелем парафії в с. Іза у Мармароші. Там він цілковито віддався пастирському служінню і почав провадити освітню роботу серед селян. Дуже швидко його парафія стала зразковою по всій єпархії. Майже всі селяни були навчені читати і писати, добре знали Закон Божий, богослужіння, розумілися на релігійних питаннях. У 1860 р. в Ужгороді було засновано релігійно-національне Товариство Василія Великого, яке, за визначенням отця Іоанна, повинно було «захищати інтереси східного обряду і руської народності». Ці зусилля Іоанна Раковського мали наслідком всілякі перешкоди з боку Мукачівського уніатського єпископа Стефана (Панкевича). Отця Іоанна неодноразово викликали на допити у греко-католицьке єпархіальне управління, де його переконували відмовитися від такого спрямування своєї діяльності. Зважаючи на непохитність отця Іоанна, про нього було заявлено в міністерство віросповідань, куди він зобов’язаний був з’явитися за викликом, однак за нез’ясованих обставин раптово помер. У 1902 р. Товариство Василія Великого, яке постійно зазнавало нападок світських і уніатських властей, було закрито.
На початок ХХ ст. Закарпаття — одна з відсталих окраїн Австро-Угорщини. Зубожіння мало повсюдний характер. Багато людей емігрувало. Протягом 1870–1913 рр. із закарпатських комітатів Австро-Угорщини лише до США офіційно виїхало 180 тис. осіб, їхали на заробітки і назовсім у Канаду, Уругвай, Аргентину, Австралію, Бразилію. Саме в США почався масовий перехід уніатів-вихідців з прикарпатських земель у Православ’я. Святий праведний Олексій Товт, їхній земляк, за 18 років до своєї кончини в 1909 р. повернув 65 уніатських громад, що налічували близько 20 тис. віруючих, а всього до 1916 р. у Православ’я перейшло понад 100 тис. членів 163 уніатських громад.
У 1901 р. відбувся судовий процес у справі переходу селян с. Бехерева у Православ’я. Їх звинуватили у державній зраді Угорській державі і «підриві основ Греко-Католицької Церкви». І це незважаючи на свободу змінювати релігійну приналежність, надану законами 1868 і 1895 рр.! У с. Іза частина селян, попри шалені зусилля уніатів і світських властей відмовити їх, перейшли у Православ’я, під омофор Сербського патріарха. Проте глава угорського уряду граф Іштван Тиса викликав до Будапешта сербського митрополита Георгія (Бранковича) і заявив йому, що «Його величність проти того, щоб в Ізу прибув сербський священик». У зв’язку з цим православний священик Герасим Петрович в Ізу приїхати не зміг. Тим часом в с. Іза угорські жандарми почали своїми методами «уговорювати» непокірних селян залишитися в унії. Доказом служило так зване «мученицьке дерево», на яке підвішували людей. Крім того, було порушено справу про державну зраду. Тим не менш, приклад Ізи наслідувало більше двох десятків сіл.
У 1911 р. в Угорській Русі з’явився видатний місіонер і подвижник, православний ієромонах Олексій (Кабалюк). Його діяльність дала новий імпульс масовому розриву селян з унією — тільки в Мараморощині, за даними угорської газети, у Православ’я перейшло близько 14 тис. чоловік. На Другому Мармарош-Сиготському процесі 1913–1914 рр., з абсурдним звинуваченням у «підбурюванні», Олексія (Кабалюка) було засуджено на чотири роки і шість місяців з накладенням штрафу, решта (близько 30 осіб) отримали від шести місяців до трьох років ув’язнення.
Перша світова війна завдала Православ’ю і русофільському руху в Карпатах тяжкого удару: десятки тисяч людей були ув’язнені в Талергоф та інші концтабори, страчені, емігрували. Але вона ж завдала смертельного удару Австро-Угорської імперії.
Після війни, в 1919 р., Закарпаття з назвою Підкарпатська Русь (з центром в Ужгороді) стало однією з чотирьох земель, що входили до складу новоствореної Чехословацької Республіки. Православ’я тепер можна було сповідувати вільно. Проте чехословацька влада відверто протегували уніатам, іноді збройною силою відбираючи у православних храми навіть у селах, де не було жодного уніата. До того ж масовий відхід від унії селян не супроводжувався таким самим рухом інтелігенції та уніатських священиків, тому спочатку пастирів не вистачало.
Після визнання чехословацьким урядом юрисдикції Сербської Православної Церкви на Закарпатті, православні на чолі з Олексієм (Кабалюком) скликали в серпні 1921 р. в Ізі збори делегатів від 63 громад, які обрали сербського єпископа Досифея (Васича) єпископом Карпаторуським. Однак у 1928 р. Чехословаччина уклала з Ватиканом угоду і прийняла зобов’язання відібрати у православних храми і передати уніатам, що й виконала. Таким чином, з переходом у Православ’я віруючі втратили свої храми, парафіяльні будинки та церковне майно, а тому вони були змушені побудувати до 1936 р. понад 150 храмів. За даними перепису 1930 р. православних віруючих у Карпатській та Пряшивській Русі налічувалося 121 060 осіб, організованих у 115 парафіях. За рік було відновлено стародавню Мукачівську кафедру, очолив її Дамаскін (Грданичкі). Під його керівництвом через п’ять років Мукачівсько-Пряшівська єпархія нараховувала вже 127 парафій і 160 тис. віруючих, діяло три чоловічих і два жіночих монастирі, в Ужгороді видавався журнал — «Православний Карпаторуський Вісник». Мукачівська єпархія у тяжкі роки від Мюнхенської змови 1938 р. до розгрому нацистської Німеччини, як і вся Чехословаччина, пережила всі жахи окупації і терору.

Післявоєнна і новітня історія Православ’я на Закарпатті
По завершенні війни за взаємною згодою між Руською і Сербською Православними Церквами, закріпленою на засіданні Священного Синоду РПЦ 22 жовтня 1945 р., Мукачівська єпархія у складі земель, що увійшли до СРСР, перейшла в юрисдикцію Московського Патріархату. Після Львівського Церковного Собору (березень 1946 р.) і серед закарпатського уніатського духовенства почався рух за з’єднання з Православною Церквою. Уніатські парафії стали переходити у Православ’я, і до дня свята Успіння Божої Матері, 28 серпня 1949 р., при зібранні понад 20 тис. віруючих і сотні священиків ліквідацію Ужгородської унії було завершено.
Однак гоніння богоборчої влади з середини 1950-х рр. посилилися. Єпископ Іларіон (Кочергін), який очолював Мукачівську єпархію шість років, у 1956 р. був переміщений на іншу кафедру за відмову закрити монастирі та багато храмів. Протягом наступних п’яти років були закриті всі монастирі в Закарпатській області, крім Мукачівського та Чумалевського. У краї, де віруючими були більшість жителів, це дуже болісно сприймалося. З 1970-х рр. релігійне життя почало відроджуватися, зросла кількість вступників до Московської, Ленінградської та Одеської семінарій. Близько 100 вихідців із с. Копашневе і близько 60 із с. Іза стали священиками. Своїм праведним життям, прозорливістю й умінням зцілювати хворих всенародну любов здобув преподобний Іов Угольський (Кундря) († 1985), великий внесок в організацію монастирського життя й у вивчення церковної історії Закарпаття вніс архімандрит Василій (Пронін) (1914–1997), автор багатьох наукових робіт, серед іншого «Історії Мукачівської єпархії».
У 1990-ті рр. єпархією опікувався архієпископ Євфимій (Шутак). У цей час було відроджено багато храмів, кілька монастирів. Число віруючих збільшувалося, і рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 29 липня 1994 р. з Мукачівської було виділено Хустську єпархію. У 1999 р. було знайдено нетлінні мощі схиархімандрита Олексія (Кабалюка). 21 жовтня 2001 р. Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир звершив у Свято-Микільському монастирі Ізи прославлення цього видатного подвижника у лику святих. У 2006 р. як чоловічий відродився найдавніший Грушевський монастир, в якому 23 жовтня 2010 р. відбулася презентація цікавої книги-путівника «Православні монастирі Закарпаття». Видання допоможе туристам і паломникам долучитися до сучасного духовного життя обителей та здійснити захоплюючу подорож в історію краю, і в першу чергу, за справедливим зауваженням архімандрита Василія (Проніна), — у церковну історію.

Володимир Моїсеєнко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

1 коментар до “«БУДИ, ГОСПОДИ, МИЛОСТЬ ТВОЯ НА НАС…» Історія Православ’я на Закарпатті Частина II. Середина ХVI ст. — наші дні

  1. Після Львівського Церковного Собору (березень 1946 р.) і серед закарпатського уніатського духовенства почався рух за з’єднання з Православною Церквою.

    Що це за собор такий? І якщо вже стаття претендує на правдиве висвітлення, то варто й описати, як це “уніати” закарпаття “захотіли повернутись” в ПЦ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.