«Буди, Господи, милость Твоя на нас…» Історія Православ’я на Закарпатті. Частина I. II — середина ХVI століття

Горянська ротонда (церква в ім’я святої Анни).
 XII або XIII ст., с. Горяни (передмістя Ужгорода)

Рання історія і Хрещення Закарпаття
Відокремлена від іншої частини України Карпатськими горами, Закарпатська область вирізняється особливою етнічною і конфесійною строкатістю. Це різноманіття мов та вір обумовлено бурхливою історією краю, який протягом останніх двох з половиною тисячоліть багаторазово потерпав від різних навал, був ареною переселень народів, переходив зі складу однієї держави у підпорядкування іншої. Кельтів тут змінили фракійці-карпи та гето-даки; останніх підкорив римський імператор Траян у 107 р., утворивши провінцію Дакія Верхня, північна межа якої пройшла по р. Самош. Під час дакійської кампанії легіони Траяна зруйнували на Закарпатті городище в Малій Копані. Римське панування в Дакії тривало до 271 р.  н. е. Археологічний матеріал — залишки великих металургійних та гончарних майстерень, монетні скарби — свідчить про інтенсивні зв’язки прикордонного Закарпаття з римськими володіннями. Проведений фахівцями лінгвістичний аналіз румунської мови показує, що місцеві жителі вже тоді могли отримати перші відомості про Христа від римських торговців та поселенців Дакії, серед яких були християни. Єпископ Дакії був присутній на Першому Вселенському Соборі 325 р. у Нікеї. Отже, на той час тут уже були християнські громади.

Під час Великого переселення народів (IV–VII ст.) через карпатські перевали у Потиссі проходили і на більш-менш значний період оселялися племена гунів, гепидів, вандалів, бургундів, остготів, лангобардів. Під владою Аварського каганату край опинився наприкінці VII ст. Разом з аварами (почасти й раніше) прийшли й остаточно облаштувалися тут слов’яни. За часів існування Великоморавської держави Закарпаття якийсь час входило до її складу. Коли у 863 р. святий патріарх Фотій відрядив святих рівноапостольних Константина-Кирила і Мефодія (у відповідь на прохання князя Ростислава дати його народу «вчителя, який би рідною нашою мовою відкрив нам істинну віру християнську, щоби й інші країни наслідували наш приклад»), то, на думку деяких дослідників, їхній шлях проходив уздовж Тиси, через Закарпаття. Інші історики схиляються до думки, що віру Христову принесли сюди учні святих братів, коли за наступника святого князя Ростислава Святополка I (871–894) почалися гоніння на прибічників богослужіння за східним обрядом слов’янською мовою, і вони змушені були тікати у віддалені східні окраїни держави і в Болгарію (див.: № № 19 і 20 «ЦПГ» за 2008 р.). Треті вважають більш вірогідним Хрещення закарпатських слов’ян уже в Київській Русі, у часи святого князя Володимира.
Проте не можна не погодитися з наступним зауваженням автора фундаментальної праці з історії Православ’я на Закарпатті архімандрита Василія (Проніна): «Історія Угорської Русі — це, як справедливо відзначають багато вчених, у першу чергу церковна історія. Політично активними були здебільшого інші народи — угорці, австрійці. Крім того, повсякденна боротьба, точніше праця заради хліба насущного, займала майже всі помисли закарпатського селянина. Але стосовно Церкви цього сказати не можна: її вчення, таїнства, обряди оволодівають душею віруючого. У центрі уваги стають релігійні події». Іще одне важливе спостереження цього вченого: «Деякі історики говорять про непрохідність Карпат. Вони хочуть показати Карпати китайською стіною, що відокремлює Середньоєвропейську низовину від півночі. Але археологія та історія свідчать про інше. Карпати не лише не були непрохідними, а й один перехід мав назву «Руська брама», інший — «Угорські ворота». Коли спробували охороняти ці ворота, як було, наприклад, за часів Батия, то з цього нічого не вийшло. Великі народні маси проходили цими шляхами. Але дифузія населення (якщо можна так висловитися) відбувалася через Карпатський гірський хребет майже постійно».
Найважливішою подією, що вплинула на всю історію Закарпаття, було вторгнення кочівників-угорців, які перейшли Карпати в 895–896 рр. Угорці розгромили слов’янське князівство на чолі з напівлегендарним Лаборцем, який князював в Ужгороді, але не затрималися тут, а відкочували далі, на Середньодунайську рівнину. На сім наступних десятиліть вони стали бичем Європи, доходячи у своїх розбійницьких набігах (які самі угорці називали «kalandozások», тобто «мандри») аж до Південної Італії та Іспанії, яка була тоді у володінні арабів. У 903 р. відбувся похід угорців на чолі з вождем Арпадом на Закарпаття, де вони захопили фортеці Унг і Вари. Поклавши край існуванню Великої Моравії, що занепадала після смерті Святополка I, угорці пішли війною на Східно-Франкське (Німецьке) королівство. Лише півстоліття потому, у 955 р., Отто I Великий зумів завдати їм нищівної поразки в битві на р. Лех, припинивши таким чином спустошливі походи угорців у Західну Європу. Наступні півтора десятка років основним об’єктом походів угорців була Візантія. Втім, відносини не завжди були ворожими — кілька угорських воєначальників були хрещені за східним обрядом, близько 950 р. Хрещення прийняв і сам великий князь («надьфейеделем») Файс. Похід об’єднаної варварської армії (русичі Святослава, угорці та болгари) на Візантію у 970 р. закінчився невдалою для неї битвою під Аркадіополем, що стало крапкою в історії грабіжницьких походів мадярів Європою. На кінець X ст. угорці остаточно переходять до осілості. Їхня феодалізована знать виявляє все більший інтерес до християнської релігії, але конфлікт з Візантією перешкодив Хрещенню угорців від Константинополя. Невдалими були і перші спроби прийняти Хрещення від Риму. Лише Іштван I Святий (Іштван Великий), який правив з 997 р., зумів це зробити, чому сприяло отримання ним від папи Сильвестра ІІ на Різдво 1000 (або 1001) р. королівської корони. Дослідник церковної історії Закарпаття протоієрей Василій Максимишинець пише, що на коронаційній мантії був вишитий іконостас і над ним напис церковно­слов’янською мовою: «Буди, Господи, милость Твоя на нас, ныне и во веки векав», а під ним слова: «Господи, ущедри ны, и благослови ны, просвети лице Твое на ны и помилуй ны». Хрещений сам, як і його батько князь Гейза, за грецьким обрядом, Іштван (по-грецьки Стефан) одружився з німецькою принцесою Гізель, з якою прийшло багато німецьких ченців, які почали поширювати серед мадярів латинство. Папа дарував королеві титул апостола з владою в десяти єпархіях, а також право вільного поширення віри та автономне управління Церквою в Угорщині. Після коронації Іштван почав християнізацію країни, навертаючи угорців у нову релігію з допомогою не тільки латинських, але і грецьких священиків.

Святий преподобний Мойсей Угрин († 1043)

За деякими свідченнями, ще наприкінці IX ст., під час переходу угорців через Карпати, в Мукачеві існувала єпархія, заснована учнями святого Мефодія. За усним церковним переданням, рятуючись від переслідувань латинського кліру, підтримуваного моравським князем Святополком, вони тікали в передгір’я Менчула, де біля гори Заневка заснували монастир, що називався Заневський або Угольський. У кожному разі, у Х ст. на Закарпатті існували монастирі, що підтверджено недавніми археологічними розкопками в с. Грушево. Можливо, вважав видатний історик Церкви Є. Є. Голубинський, закарпатські священики разом з болгарськими зіграли значну роль у Хрещенні Русі, проповідуючи її населенню рідною мовою. За походженням угорцем (або закарпатським слов’янином) був преподобний Мойсей Угрин († 1043), згодом чернець Києво-Печерського монастиря. У юні роки разом зі своїм братом Георгієм він служив у святого князя Бориса († 1015) і був свідком його вбивства на р. Альті.
Закарпаття у складі Угорського королівства
Боротьба Угорщини та Русі за Закарпаття розпочалася після походу Володимира Великого в 992 р. на білих хорватів. До 1028 р. Іштван I підкорив весь Карпатський регіон, уклавши договори з великим князем Київським Ярославом Мудрим і королем Польщі Болеславом I Хоробрим. Та все ж упродовж ХI ст. край називався «res nullis» — нічия територія, або «terra indagines» — буферна зона між трьома країнами. Тільки наприкінці століття (у 1099 р.) королю Кальману (Коломану) І Книжнику, який скористався усобицями руських князів, вдалося повністю анексувати територію Закарпаття. Сюди з Угорщини, а пізніше з Чехії приходили православні ченці, засновуючи тут монастирі. Але угорський король Андраш I (Ендре, Андрій, 1046–1060), який замолоду тривалий час жив при дворі Ярослава Мудрого й був одружений з його дочкою Анастасією, протегував Православ’ю. Король і королева заснували ряд православних монастирів — Вишеградський, Тормовський, в Тіхані на озері Балатон. Усе це свідчить про мирні відносини між католиками і православними в тодішній Угорщині. Поряд з монастирем в Тіхані був печерний скит ченців-самітників (згодом відомий за народною назвою «Руський камінь»). Насельниками обителі були православні руські ченці, які приїхали сюди на запрошення королеви. Історики припускають, що цей скит мав прямі зв’язки з київським Печерським монастирем. Переказ свідчить, що тоді ж ченці з Києво-Печерського монастиря заснували Мукачівський монастир, викопавши на схилі гори печери, подібні до київських. Наступники Андраша I — син Шаламон і його двоюрідні брати — розв’язали тривалу династичну війну, під час якої 1074 р. відбулася трагічна сварка між королевою-матір’ю Анастасією Ярославною і сином, який підняв на неї руку.
Після вигнання в 1096 р. чеським князем Бржети­славом II православних монахів з Сазавского монастиря, вони перебралися у Вишеградський монастир на Дунаї, де на кінець XII ст. не було ченців латинського обряду, а існували лише православні монастирі. Деякі вигнані з Чехії та Моравії ченці вирушили на схід і створили монастирі на Закарпатті.
Хоча з кінця XI ст. Закарпаття перебувало у складі Угорського королівства, але його слов’янське православне населення продовжувало підтримувати тісні зв’язки з Руссю, і насамперед з Галичем і Києвом. У XII–XIV ст. у церковному відношенні воно було підпорядковане православному єпископу в Перемишлі чи у Львові, який перебував у канонічному підпорядкуванні Київській Митрополії. При заснуванні на початку XIV  ст. Галицької митрополії закарпатські православні парафії, мабуть, увійшли до її складу, а після її скасування підпорядкувалися Київському митрополиту. З того часу поблизу Ужгорода зберігся чудовий пам’ятник — Горянська ротонда, розписана прекрасними фресками.
У самій Угорщині на межі ХII–ХIII ст. також посилюються позиції католицтва, яке угорські королі намагалися нав’язати тимчасово захопленим ними галицьким землям (див.: № 20 «ЦПГ» за 2010 р.). У березні 1241 р. монголо-татарські орди хана Бату (Батия) захопили і  зруйнували Мукачеве, Ужгород, Тячево, Солотвино, безліч сіл, але Хустську і Мукачівську фортеці взяти не змогли. Під час правління Галицько-Волинською державою короля Лева I Даниловича (з 1280 р.) певний час частина Закарпаття входила до складу його держави. На спустошені монголами землі Закарпаття угорські королі переселяли угорських селян, а в 1254 р. Бейла IV запросив німецьких та італійських виноградарів і виноробів (вiнцелерів). Частина католицького населення краю збільшилася. У 1308 р. до влади в Угорщині прийшла нова династія — Анжуйська. Король Карл Роберт прагнув до централізації держави, проти чого виступали місцеві барони. Підняли повстання і закарпатські ішпани (жупани) комітатів Унга, Береги й Угочі, принаджуючи селян гаслами проти окатоличення слов’янського населення. Але зрештою у 1317 р. молодому королю вдалося завдати поразки повсталим, у чому йому допомогли графи Другетті (Другети), які прийшли з ним з його італійських володінь.
Федір Корятович. Заснування Мукачівського єпископства
Інший вельможа, який зіграв визначну роль в історії Закарпаття, — один з братів Корятовичів з династії великих князів Литовських Гедиміновичів, які в другій половині XIV ст. володіли Поділлям. Федір Корятович за молодих літ певний час жив у закарпатських угорських володіннях і в 1360 р. на Чернечій горі в Мукачеві, як оповідає переказ, на місці, яке вказав йому Ангел, заснував Свято-Миколаївський монастир, переселивши сюди ченців з древнього Мукачівського скиту. Пізніше, після укладення польсько-литовської Кревської унії та окатоличення литовців, ув’язавшись у боротьбу на боці удільних князів братів Ольгердовичів, він зазнав поразки, втратив свої подільські володіння і втік у 1393 р. до угорського короля Жигмонда (Сигізмунда) Люксембурга. Свої права на Поділля князь Федір передав угорському королю, який натомість дав йому жупи Берег і Шарош, а три роки потому — в довічне володіння Мукачівську і Маковицьку домінії. Чимало зробив Федір для процвітання своїх володінь, залишивши вдячну пам’ять про себе нащадкам: укріпив Мукачівський замок, де й оселився сам, упокорив лицарів, які грабували селян. У своєму дітищі — Мукачівському монастирі — Федір Корятович організував визначний православний культурний центр, де велася хроніка і переписувалися книги, була створена велика бібліотека, діяла школа, що підтримувала зв’язки з балканськими та східноєвропейськими центрами Православя. Дружина князя Ольга на Сорочинській горі, вище с. Підгоряни, побудувала жіночий монастир. Приблизно у цей самий час був створений і другий духовний центр краю — Грушевський монастир, який у 1391 р. отримав ставропігійні права від Константинопольського патріарха.
Після смерті князя Федора в 1414 р. (похований він був у соборі облагодіяного ним Мукачівського монастиря) його володіння було повернено короні. У XV–XVI ст. «становище православного духовенства було незадовільне, — пише протоієрей Василій Максимишинець. — Одна частина його прямо належала до кріпосного стану, інша вважалася вільною, живучи на оподатковуваних магнатських землях, і тільки незначна частина жила на власних землях. Православний священик змушений був відбувати панщину разом зі своєю паствою, його били слуги землевласника, якщо він не корився». Православному духовенству в Угорській Русі нелегко було здобувати богословську освіту, необхідну для пастирського служіння. Юнаки готувалися до священства в монастирях, знання намагався передати також батько-священик, готуючи свого сина собі в наступники. Храми будувалися переважно дерев’яні, як, наприклад, у с. Клодному. Але саме в цей несприятливий час було засновано Мукачівське єпископство. Першим Мукачівським єпископом, затвердженим грамотою від 31 липня 1491 р., був «місцеблюститель Мукачівського монастиря» Іоанн.
За рік до того помер король Матяш I Корвін, після чого центральна влада в Угорщині швидко прийшла у занепад. Цим скористалися давні вороги, що ласо дивилися на багаті угорські землі, — турки-османи. 29 серпня 1526 р. у битві поблизу Мохача армія султана Сулеймана I Кануні вщент розбила дворянське військо короля Угорщини, Чехії та Хорватії Лайоша II. П’ятнадцять років потому Угорщина розпалася на три частини. Розгорнулася боротьба за закарпатські землі між Габсбургами і підтримуваною османами Трансільванією, що мала великий вплив на релігійну обстановку в краї.

Володимир Моїсеєнко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.