БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ. “Сповідь — це не допит. І священик — це не слідчий”

Священик Віктор Яценко — голова Синодального відділу Української Православної Церкви у справах пастирської опіки пенітенціарної системи (цей відділ духовно опікує “зони”). Ми поговорили з ним про дитячі зони — місця позбавлення волі, де відбувають термін неповнолітні громадяни, які порушили закон.
— Отче Вікторе, Ви спілкуєтеся з молодими людьми, які з тієї чи іншої причини потрапили до ув’язнення?
— Спілкуємося з усіма рабами Божими, які потрапили до місць позбавлення волі. І з дорослими, і з молоддю. Як і в будь-якій країні, в Україні пенітенціарна система для неповнолітніх відрізняється методами впливу від місць позбавлення волі, де сидять дорослі правопорушники, тобто ті, кому виповнилося 18.
Мрія — створити в цих колоніях такі умови, щоб молоді люди бачили там ідеал ставлення людини до людини.
І здобували хорошу освіту (як правило, молодь, яка потрапляє у місця позбавлення волі, педагогічно занедбана). Проблеми є і з читанням, і з правописом. Як мовиться у старослов’янському прислів’ї: “Кажуть, писання — нелегке діло: пишуть два персти, а болить все тіло”.

— Як відбувається відвідання колонії?
— У нас в Україні є десять колоній для неповнолітніх порушників: дев’ять для підлітків, для юнаків, і одна для дівчат. Указом правлячого архієрея за кожною закріплено священика, якому рекомендується, крім свого храму, звершувати богослужіння ще й у храмі колонії.
Звісно, що перенести порядок проведення служб, спілкування з парафіянами зі звичайного храму на зону неможливо. Тут є свої вимоги — режим, дисципліна. Навіть проповідь, виголошена сьогодні за недільним богослужінням у храмі, тут не підійде. Вона вимагає корекції під тих людей, які відбувають термін. Необхідні приклади більш близькі їм.
Як мінімум раз на тиждень у колонії проходить служба. Я глибоко переконаний, православний храм у місцях позбавлення волі є одним із головних знарядь перевиховання людини. Це місце духовної свободи. У них там виникають особливі почуття.Тому у всіх дитячих колоніях є церкви.
— А молодь ходить на богослужіння у колоніях?
— Як правило, молодь приходить, оскільки пастирі, які опікуються колонією, ходять сюди уже досить тривалий час. Змінюється начальник колонії, адміністрація. А священики ходять по п’ять-десять років в одну і ту саму зону.
Буває, що між священиком і засудженим складаються надзвичайно теплі стосунки. Якщо священик літнього віку, він нагадує їм дідуся. Особливо дівчатам. У мелітопольській колонії для неповнолітніх дівчат надзвичайно добрий пастир — отець Геннадій Тюрін. Благовидий старенький дідусь, який відвідує своїх духовних дочок навіть після того, як вони вже переступили поріг повноліття і згідно із законом мають бути переведені в місця позбавлення волі для дорослих жінок.
— А чи передбачено у таких колоніях дострокове звільнення?
— Так, звичайно. Закон м’який. На сьогодні в областях України всі кримінальні справи дітей та підлітків передаються одному судді, який має досвід спілкування з дітьми. Ці судді намагаються давати маленькі терміни, щоб на якийсь час ізолювати людину від впливу поганої компанії. І це, вочевидь, зменшує кількість дітей у місцях позбавлення волі.
— Як проходять свята в колоніях?
— На Великдень і Різдво проводимо концерти, спектаклі. Збираємо акторів-волонтерів, студентів різних творчих ВНЗ. Або ж мюзикли ставимо. Потім роздаємо подарунки, і відбувається неформальне спілкування.
— У чому особливість спілкування з такими дітьми?
— Діти дуже жорстокі. От приміром, спілкуєшся з дитиною, а потім просиш її особову справу — і вражаєшся прочитаному, складно в голові співставити образ цієї дитини з тим, що вона накоїла.
Молодь дуже гостро переживає брак любові, недоотриманої в сім’ї. Більшість контингенту — з неблагополучних сімей, неповних, де батьки подавали приклад асоціальної поведінки.
Коли приходить священик, молода людина бачить, що жодної особливої мотивації, крім духовної, крім євангельської, у священика немає — а там це визначається дуже швидко. У процесі бесіди тобі відразу дають оцінку — твоєї щирості, твого ставлення до них. Вони бачать, що людина — не співробітник системи.
Як правило, молоді душі це відчувають і будують такі стосунки зі священиком, які не схожі на стосунки з вихователями, психологами. Зараз у колоніях для неповнолітніх створюються гуртки, надається психологічна підтримка. Хто хоче вирватися з цієї ями, в яку потрапив, — є всі можливості. Закон навіть передбачає проведення екскурсій — виїзд за межі місця відбуття покарання. Що для дорослих практично неможливо.
Церква цим користується. Ми відвідуємо святі місця — якщо колонія розташована неподалік від місця православного паломництва. Це відбувається як заохочення. Адміністрація нам у цьому допомагає. Звичайно, це завжди подія. Зовнішній світ, запах свободи — він формує певне ставлення до цих поїздок. Тим більше що їдуть віруючі діти — ті, хто входить до громади храму.
Часто діти не замислюються над тим, що можуть завдати іншій людині шкоди. Вони виховані на фільмах, де насильство над іншою людиною — норма. Існує чітка залежність між переглядом певних телесеріалів, які вихваляють блатну романтику, і наповненням в’язниць. Наприклад, є дані: коли йшов відомий серіал “Бригада”, то дуже багато підлітків під впливом кіно об’єднувалися в якісь угруповання. Порушили закон — і опинилися за ґратами.
Ми тут застосовуємо свою “пастирську хитрість” — беремо з собою в поїздку якогось парафіянина, перевірену людину, яка в минулому мала великий термін відсидки, пройшла всі ці тюремні “університети”, — але воцерковилася і стала православним християнином.
І ось у певний момент бесіди з молоддю, над якою буквально витає тюремна романтика, ми цю людину представляємо. Вона інколи в підряснику буває або просто у неї благовидний вигляд. І вона розповідає, як прийшла до Бога.
— Діти в колоніях часто конфліктують, б’ються?
— Якщо, як кажуть, “на місці” керівництво, яке має авторитет; якщо начальника колонії, “хазяїна”, поважають за справедливість, за чесність, то він своїм авторитетом може згладити багато гострих кутів. Таких людей дуже цінують і начальство, і підлеглі. Тут важливі не стільки адміністративні здібності, в сенсі виконання каральних функцій, скільки якості справедливого батька, який може розвести двох забіяк, покарати в міру жорстко, без упередженості.
— Про що говорять неповнолітні ув’язнені?
— Про свої плани. У минулому “копатися” не прийнято, ми не запитуємо: “Як ти сюди потрапив?”. А плани, звичайно, — це дуже красива, як правило, детально розписана історія. Де обов’язковим є здобуття освіти, самостійне життя, створення сім’ї, діти. Ми пояснюємо: “Якщо тебе приваблює тюремна романтика — ти ніколи не зазнаєш радості сімейного життя, виховання дітей”.
— Чи існує статистика — скільки людей потрапляє вдруге до колонії?
— Є загальна статистика по всій тюремній системі — від 30 до 50 відсотків. Але в дитячі повертається менше. Дитячі колонії більше схожі на школи, на ПТУ закритого типу. Це не колонії для дорослих.
— Я інколи їжджу до дитячого будинку. І там неповнолітні вже мають на своєму рахунку “подвиги” — щось украли, залізли в чужий дім. Як пояснити їм, що це не іграшки, що це закінчиться в’язницею і скаліченим життям?
— Краще один раз показати, ніж багато разів розповідати і пояснювати. Діти знають, що їх часто чимось просто лякають — “бабаєм”, міліціонером, в’язницею. А ось стикання з тюремним світом у них не буває. Мені здається, краще їм один раз показати, звозити на зону — ми таке практикували з дітьми з дитячих будинків. Організовуємо екскурсії, відвідання дорослих зон — там краще видно бар’єр, який відділяє волю від в’язниці. Особливо в зонах суворого режиму, де сидять люди по багато разів. Як правило, це шокує — і спілкування, й умови утримання, сама атмосфера — її словами не передати.
Тому я рекомендую це для тих, на кого не діють слова, — необхідно впливати на серце дитини, на її почуття, відчуття…
Повторюся, дуже важливо торкнутися серця таких дітей — через молитву, через участь у богослужінні, читання Євангелія, пояснення Закону Божого в їхніх категоріях, в їхньому розумінні.
— Чи були випадки, коли підлітки виходили з колонії і пов’язували своє життя з Церквою?
— Таких випадків досить багато. Як правило, це активісти, які допомагають священикові у парафіяльному житті. Адже священик не може увесь час там бути. Звичайно, є старший, у нього ключі від храму. Він відповідає за чистоту, готує храм до богослужіння. Часто такі люди дуже прив’язуються до церковного богослужіння, вони читають літературу, тому що завідують духовною бібліотекою. Вони консультують своїх однолітків, як підійти до Причастя, як сповідатися. Руйнують стереотипи, які існують у головах їхніх товаришів, — що священик може розповісти комусь почуте на Сповіді, “настукати”. Це дуже живучий стереотип. Доводиться пояснювати, що Сповідь — це не допит. І священик — це не слідчий. Не потрібно переказувати священикові історію злочину, який ти вчинив, — з місцем, з часом та співучасниками. Потрібно просто визнати, що ти скоїв гріх. Відкрити свою совість.
— А волонтери можуть якось допомогти у вашій діяльності?
— Ми залучаємо волонтерів з парафій, з інших організацій. Вони їздять з нами на “зони”, коли необхідно, наприклад, допомогти провести концерт, спектакль чи організувати виставку робіт ув’язнених. Тих, хто вміє співати, просимо взяти участь у богослужіннях. Іноді потрібно просто три-чотири пари рук, які могли б допомогти доставити до місць позбавлення волі книги, дитячий одяг.
— Книги, одяг потрібні?
— Так. Виїжджаємо в жіночі колонії — там жіночий одяг потрібен. У дитячі колонії — книги, зошити.
Зараз наша країна живе в очікуванні чемпіонату Європи з футболу — Євро-2012. Ми ж, у свою чергу, шукаємо кошти, аби забезпечити колонії м’ячами, формою та футбольними сітками. Будуючи стадіони до європейського чемпіонату, не можна забувати про тих людей, які сидять дуже довго, і спорт може реально внести у їхнє життя різноманітність, надихнути їх, додати їм єдності. Якщо це ще й проходитиме під патронатом Церкви, то користь буде подвійною.
— Вдається зібрати кошти на цей спортінвентар?
— Та ми не стільки кошти збираємо, скільки просимо: пошити форму, купити сітки. Спортивні майданчики в колоніях є, але вони у вкрай занедбаному стані. Ми зараз намагаємося привернути увагу до цього, навіть вийшли на рівень Європейської асоціації футболу, щоб вони допомогли нам.
Це не прямий обов’язок Церкви. Але це може бути дорогою до храму. Перед матчем можна відправити молебень, звернутися з проповіддю. Лише слово, лише читання Святого Письма перед дітьми, які сповнені енергії, хочуть рухатися, — цього недостатньо.

Бесіду вів Олександр Іваницький

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.