БОГ ВЕДЕ НАС ТАК, ЯК ЦЕ КОРИСНО ДЛЯ НАШОЇ ДУШІ

Сьогоднішній наш співрозмовник — Ніна Володимирівна Пархоменко, кандидат мистецтвознавства, художник, викладач. Її матеріали часто публікувалися на сторінках «Церковної православної газети» й журналу «Православний вісник». Нагороджена орденом Агапіта Печерського ІІ ступеня. А ще ця різнобічно обдарована людина любить подорожувати, причому самостійно. До того ж не звичними туристичними маршрутами, а незвіданими стежками і забутими місцями. З цією метою, приміром, самостійно опанувала турецьку мову.

ТРОХИ ПРО СЕБЕ

З роду Бартенєвих…

Я киянка у п’ятому поколінні. Прабабуся моя зі старовинного роду Бартенєвих. Історик Петро Бартенєв був засновником, редактором і видавцем журналу «Російський архів». Прадід Михайло був одним із титарів церкви в ім’я святителя Михаїла, митрополита Київського (храм, що на території столичної Олександрівської лікарні). Дідусь працював діловодом у відомого підприємця й благодійника Миколи Терещенка.

Навчалася я у школі № 13 і жила в будинку поряд із Софійським собором. У дитинстві ми вилазили на дах собору, коли там була реставрація й стояли риштовання. Готувалася до іспитів на улюб­леному в шкільні роки місці — на території фундаменту Десятинної церкви. Потім вчилася у Київському художньому інституті (це колишній будинок семінарії на Вознесенському узвозі).

Моя мама була скульптором і дуже хотіла, щоб я теж займалася мистецтвом.

Хрещення як переломний момент життя

У дитинстві мене не хрестили, але я сама вирішила прийняти Хрещення й пішла у Хрестовоздвиженську церкву, що на Подолі. Сказала, що хочу похреститися, але молитов не знаю…

Потім я часто ходила у Володимирський собор, любила слухати спів хору під керівництвом регента Михайла Семеновича Литвиненка.

У той час релігійної літератури в продажу не було, але, коли з’явилася, я скуповувала майже все, що могла. Читала із захватом. Потім подалася в паломництво по Святій Землі. Це стало переворотом у моєму духовному житті.

Постійно ходила на служби в Макаріївську церкву в Києві, де настоятелем був протоієрей Анатолій Затовський. Там у недільній школі викладав Леонід Омелянович Яцкевич, псаломщик храму, який дуже багато знав про київські храми, священиків. Досі відвідую цю школу.

Взагалі, церковний спів справив на мене найглибший вплив, без нього не мислю життю. Тепер часто буваю на богослужіннях у Києво-Печерській Лаврі.

Відкриття

Після закінчення інституту влаштувалася на роботу в Музей українського мистецтва (зараз — Національний художній музей України), де працювала у відділі іконопису. Там в архіві виявилося багато ікон з київських храмів, які не виставлялися. І я працювала над їхньою каталогізацією, з’ясовувала, звідки вони. Таким чином, вийшло кілька важливих відкриттів — ікони святкового ряду іконостаса Успенського собору Лаври, надгробна плита князя Володимира, преподобного Антонія Печерського, ікона Богородиці з Братського монастиря й багато інших ікон, з доповідями про які я виступала в Києво-Печерському заповіднику, на «Могилянських читаннях».

Захистила кандидатську ди­сертацію з мистецтвознавства, працювала провідним ученим у музеї та міській комісії з атрибуції й експертизи ікон. Тепер викладаю історію православного мистецтва в Міжрегіональній академії управління персоналом, професор.

ПРО ТВОРЧІСТЬ І ПОДОРОЖІ
— Ніно Володимирівно, Ви багато подорожуєте. Що Вас спонукає, яка мета Ваших поїздок?

— Постійно їжджу в паломницькі поїздки Україною, дуже люблю Святогірськ. Велике враження справила Глинська пустинь, особливо після прочитання книги схиархімандрита Іоанна (Маслова) про її подвижників.

Була у Грузії, відвідала всі її монастирі.
Думаю, що наша душа прагне знайомства з певними місцями. Очевидно, вона відчуває, що це принесе їй користь. Тут важливо, за словами Григорія Богослова, «за пишнотою видимого не забути Бога». Подорожувати Господа заради, як сказано в одному давньоруському рукописі ХІV ст.

Оскільки я мистецтвознавець, викладаю історію іконопису, церковну археологію, звісно, мені хочеться на власні очі побачити історичні місця, пам’ятки архітектури. І передати ці знання студентам.

— Чому більшість Ваших поїздок пов’язано з Туреччиною?

— Сучасна Туреччина — це колишня Візантійська імперія, де збереглося дуже багато пам’яток християнського мистецтва. Це й шлях апостола Павла (його місіонерські подорожі); це й Ефес, пов’язаний з ім’ям Іоанна Богослова. Це й святий Полікарп, і свята Фекла; це й батьківщина святого Георгія — Каппадокія — з безліччю церков, на стінах яких— старовинні розписи. Усе це дуже хотілося побачити на власні очі.

— З якими людьми Вам доводилося зустрічатися? Напевно, були цікаві зустрічі, знайомства?

— В основному, звичайно ж, це були зустрічі із простими людьми (найчастіше — з мусульманами), які показували дорогу, підвозили на машині, автобусі. І треба сказати — завжди я зустрічала доброзичливе ставлення, бажання допомогти. Притому що я запитувала в мусульман про християнські храми, і було видно, що я з іншої, православної країни.
 

Так, наприклад, коли я шукала район «Тисяча й одна церква» — це колишня Галатія, де проходив апостол Павло із проповіддю, — ніхто навіть не знав, як туди доїхати. Лише один шофер у м. Конья погодився поїхати згідно з моєю дореволюційною картою. Ми довго шукали дорогу, а потім ще довелося кружляти біля підніжжя вулкана, щоб знайти залишки монастирів. І коли ми їх таки знайшли, радість водія була не меншою, ніж моя. Він сам піднімався на високу стіну храму, щоб вмонтувати там ікону святого Михаїла, яку я привезла із собою. (Це якраз виявився храм святого Михаїла. Його у середині ХIХ ст. розкопав археолог В. Рамсей — дослідник шляху апостола Павла.)

У колишній Галатії, у селі, куди я приїхала, щоб подивитися храм, побудований рівноапостольною царицею Єленою, я познайомилася з реставратором розписів храму — мусульманином, подарувала йому листівки фресок Софії Київської, а він надіслав мені у Київ фото місцевих храмів.

У м. Ізмір, коли я без­успішно шукала храм святого Полікарпа, мені допомогла продавчиня базару. Побачивши на мені хрестик, вона показала свій і, залишивши товар на сусідів, пішла до таксиста, аби показати дорогу до храму. Назад я спізнювалася на останній автобус, щоб виїхати з Ізміра, а грошей уже не було, і цей же шофер таксі безкоштовно довіз мене до автовокзалу й купив за свої гроші води мені в дорогу.
Змістовні були зустрічі з науковими співробітниками музею ікони в м. Синоп, де зберігаються візантійські й руські образи; з екскурсоводом по Каппадокії, який не знав, хто такий святий Онуфрій, зображений на фресці в одному з печерних храмів. Ми досі листуємося з наукових питань.

— Ви заздалегідь плануєте свої маршрути чи покладаєтеся на те, що на місці зорієнтуєтеся?

— Перше й улюблене місцем, яке я відвідую в новому місті, є, насамперед, книгарня. Там я завжди знаходжу однодумців, друзів, з якими приємно спілкуватися.
На другий день перебування в місті власник магазину (зазвичай, досить освічена людина) уже дає мені високу драбину, щоб я могла залізти на верхні полиці й перелопатити всі книги разом із ним. Наприклад, у м. Амаф я з інтересом і задоволенням спілкувалася із власником про давніх істориків Страбона, Плінія, книги яких були в магазині. Знаючи турецьку мову, я могла прочитати вірші Юнуса Емре, Джалал ад-діна Румі, що викликало повагу продавця.
Взагалі, бачачи, що приїжджий цікавиться мистецтвом, книгами, турки ставляться до такої людині дуже шанобливо й намагаються показати все. Якось увечері, коли був зачинений один музей рукописів, директор спеціально для мене відчинив його й сам показав усе цікаве, пригостив чаєм. Причому не знаючи, хто я, звідки. Думаю, побачивши мій непідробний інтерес, він захотів поговорити про улюблену справу.

— Чи доводилося Вам бувати на богослужіннях у православних храмах Туреччини, і чи проходять вони? 

— Були зустрічі з духовенством, особливо цікаві в Антіохійській Церкві. Одного разу я потрапила на святкування 1600-річчя давнього сирійського Тур-Абдинського монастиря, що на південному сході Туреччини, на кордоні із Сирією. Туди я дісталася з великими труднощами, по пустельній Месопотамській рівнині, при температурі 40°С, щоб побачити м. Нісибін — батьківщину Єфрема Сиріна. Митрополит Тимофій Самуїл Актан, незважаючи на мій, м’яко кажучи, непрезентабельний вигляд, запросив на спільну трапезу, подарував щойно видану книгу — 400-сторінкову історію монастиря, написану на основі документів, з ілюстраціями, коштує вона дуже дорого. Я мала можливість безкоштовно переночувати й послухати вранці Літургію святого Якова — брата Господнього. Мені навіть дозволили піднятися на дзвіницю й ударити у дзвін до вечірньої служби. До речі, скрізь до мене зверталися «сестра».

У м. Рабат (Марокко) зустрічалася з отцем Геннадієм, настоятелем Воскресенського храму. Він показав православне кладовище російських емігрантів, де поховані представники знатних родів — Долгорукі, Трубецькі. У цьому храмі, побудованому (1927 р.) на власний кошт арабом-мусульманином, який був одружений із православною росіянкою, — прекрасний хор. Колись його регентом був Петро Петрович Шереметєв.

 Звичайно, про всі зустрічі неможливо розповісти. Були й несподівані — українка з Києва виявилася моїм провідником по Дамаску (Сирія). Вона показала мені знамениту мечеть — колишній храм, де служив Іоанн Дамаскін, а також церкву, де проповідував апостол Павел (вона сама співає в хорі цієї церкви). Землячка запропонувала мені переночувати в неї. А тепер я почула, що цей будинок розбомбили. Не знаю її подальшої долі… З болем згадую й найкрасивішу архітектуру м. Алеппо, його людей, поїздку в монастир Симеона Богослова… Так, межі мої пролягли в кращих місцях (Пс. 15: 6).

І я переконалася у правильності слів архімандрита Кіпріана (Керна), що «абсолютно безнадійно й неправильно вивчати історію мистецтва Візантії ззовні. Треба зрозуміти, відчути її душу, биття її серця, треба бути обпаленим її сонцем, оповитим клубами її кадильного диму. Треба втілитися в об’єкт свого дослідження, відчути, що це все своє, рідне, кревне, що воно цілком належить досліднику, і що сам дослідник віддався йому всією душею, усім серцем і всіма помислами своїми і втілився в нього».

Бесіду вела Олена Головіна

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.