Багатство земне і багатство небесне

Уявімо себе школярами, яким задають твір на тему «Багатство духовне і багатство матеріальне». Тему оголошено, й учитель запитує: «Хто добре знає тему і згоден її викласти?».

Чомусь мені здається, що багато хто з нас сміливо взялися б за цю роботу з твердим переконанням, що тема ясна як божий день і проста як парена ріпа. Я навіть можу уявити основний напрям думки тих, кому тема здалася ясною одразу після її оголошення.

«Людина, яка має все, але не має віри — убога людина, якими б матеріальними благами вона не володіла.

Жодне багатство не може зрівнятися ні з красою душі, ні з радістю серця.

Якби багатії пізнали духовний світ і його красу, вони дивилися б на свої багатства, як на гору сміття…»

Ці та подібні тези можна продовжувати до бескінечності. Можна гордовито випнути груди й виставити вперед одну ногу, щоб поза викривача відповідала пафосу викриття. Можна нанизувати принизливі характеристики матеріального багатства одну по одній, як перлини на нитку, і нитка цих перлів може виявитися дуже довгою.

Але коли твір уже написано, коли нашого ворога в теорії переможено точно так само, як розчерком командирського олівця на командно-штабних навчаннях переможено віртуального противника, — варто огледітися навкруги. Гнійний Лазар, як лежав, так і лежить біля воріт багача. Пси лижуть його струпи, а допомоги від людей не видно.

І нерозумний багач, душу якого ось-ось заберуть серед ночі, стурбований будівництвом нових комор. Вдовиці продовжують кидати свої лепти у церковну скарбницю, але фарисеї як були грошолюбцями, так ними й залишилися. І, судячи з усього, змінювати свою вдачу не входить до їхніх найближчих планів. Люди в переважній масі знаходять у грошах своє щастя, свою силу, свою безпеку. Силу і славу в грошах вбачають (о, горе!) навіть ті, хто часто каже Богові: «Бо Твоє є Царство, і сила, і слава…».

Усе, що сказано в Євангелії про любов до грошей, про пристрасть наживи, про «лестощі багатства», залишається актуальним, аж до продажу Господа Іудою за незначну суму.

Запитання — чому? Чому, настільки успішно борючись з ворогом у теорії, ми такі безпорадні на практиці? Чому ми нічого не являємо і ні про що не свідчимо «світові цьому», але постійно капітулюємо перед його хитрістю і нахабством, перед його зовнішнім блиском і земною логікою?

 

***

Увесь наш світ, вся епоха, до якої ми належимо внутрішньо, є епохою капітуляції перед шелестінням банкнот, перед дизайном шикарних авто і блиском вітрин дорогих магазинів. Це діагноз. Адже дні останні Спаситель порівнює у Своєму Слові з днями Ноя і днями Лота.

Про дні Ноя сказано: «їли, пили, женилися і виходили заміж» (Мф. 24: 38). Про дні ж Лота — «купували, продавали, садили, будували» (Лк. 17: 28). Їсти й пити за днів Лота не перестали, звичайно ж, але на перший план вийшли не природні задоволення, а бурхлива господарська діяльність, за фасадом якої творилися справи содомські. Ці слова є коротким словесним портретом новітньої історії людства.

Дух підприємливості, дух мирського успіху, дух оцінки всього і вся мірками «віку цього» скеровує душі та проникає всюди. Проникає він і в Церкву, і легкі перемоги над цим духом відбуваються все більше лише на сторінках семінарських творів.

Чому так?

Навряд чи ми знаємо все, але дещо ми все-таки знаємо.

***

По-перше, справді духовно багатих людей зовсім мало. Їх так мало, що багато людей ризикують прожити все життя і жодного разу не побачити володаря духовного багатства. А людина — це така істота, яка без живих прикладів, на одних гаслах і теоретичних знаннях діяльність свою започатковувати відмовляється. За відомою афонською приказкою, людина ніколи не зречеться світу цього заради майбутнього Царства Христового, якщо не побачить на обличчі іншої людини відблиск небесного сяйва.

Це дуже важливий закон.

По-друге, духовне багатство може багатьом здаватися явищем ефемерним, тоді як багатство земне відчутне, воно гріє руку, його видно. Людині властиво нехтувати невидимим заради видимого. Істина ж у тому, що будь-яка духовна перемога не менш реальна, аніж те, до чого можна доторкнутися. Цнотливість, перемога над гнівом, заздрістю, зневірою дуже реальні. Вони живлять душу. Їхній володар справді багатий, і не уявно, а реально. Він відчуває свої скарби, а не мріє про них. З’явися така людина серед нас, ми відразу багато що оцінимо по-іншому.

По-третє, багатство земне вимагає енерговитрат, роботи думки, подолання втоми і страху. Дивно було б думати, що духовні перемоги не вимагають усього цього. Ми ж часто схильні до думки, що доброта, сила, розум є якостями вродженими, які не потребують трудів для надбання. Це неправда. Ціна набутої чесноти незмірно більша за вроджені хороші якості. Лишень трудитися треба.

Зрештою сказане зводиться тільки до одного запитання, а саме: любиш ти Христа чи ні? Якщо любиш Христа, то вчишся Його очима дивитися на світ, вчишся «зодягатися у Христа» і бути Йому подібним. Не можна любити Христа і не любити Його простоту, Його невибагливість, Його милосердя. Не люблячи Христа, обов’язково полюбиш когось іншого. Адже людині не властиво жити зовсім без любові. Не люблячи Христа, найлегше полюбити мамону. Слово сказане, і в ньому всі відгадки.

Точно як у Євангелії: хто любить мамону, той їй і служить, про Христа ж не дбає,

***

В ідеалі християнин має працювати не заради наживи, а заради допомоги іншим і для того, щоб не їсти хліба задарма.

Християнин милостивий, але не заради нагороди, а через братнє співчуття.

Християнин повинен, подібно до Павла, вміти жити і в достатку, і в нужді, уникаючи як зневіри в бідності, так і не втрачаючи голови в багатстві.

Усе це можливо, але не відразу, і не без зусиль. Це з часом і з Божою допомогою можливо для виконавця заповідей, а не для любителя теорій і просторікувань.

Нам подаровано у Христі реальне Царство. У цьому реальному Царстві кожна віруюча людина заздалегідь відкладає свої заощадження, не боячись злодіїв, іржі та молі. Хто розуміє, про що йдеться, той, мабуть, і є християнином. Той же, хто сміється над реальністю чеснот і не схильний вважати їх скарбами, — той у численній армії вовків, які приміряли овечі шкури. Теоретично він, можливо, готовий виправдати чесноти, але на практиці дотримується іншої логіки.

Свідомо утримуючись від розвитку і без того непростої та небезпечної теми, закінчу словами про те, що «теоретична вірність християнству» при практичному рабстві «світу цьому» та житті за його законами є найглибшою і найболючішою раною на Тілі Церкви.

Тому-то й не бракує у нас гарних творів на духовні теми, але все  більше зростає дефіцит благих прикладів. І люди відмовляються вірити в книжні слова, не підтверджені реальними справами.

Ми не рушимо ні на крок вперед, поки не побачимо й не усвідомимо нашого нинішнього внутрішнього стану. Чесне усвідомлення вимагає мужності і тверезості. Чесне усвідомлення — це правильний діагноз. А без нього, як відомо, неможливо починати лікування.

 

Протоієрей Андрій Ткачов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.