АРТУР КОНАН ДОЙЛ. ЛЮБЛЯЧЕ СЕРЦЕ

Лікареві із приватною практикою, який вранці та ввечері приймає хворих удома, а вдень ходить на виклики, важко викраяти час, щоб подихати свіжим повітрям. Для цього він повинен прокинутися раніше й вийти на вулицю о тій порі, коли магазини ще зачинені, повітря чисте й свіже і всі предмети чітко окреслені, як буває в мороз.

Така пора просто зачаровує: вулиці порожні, не зустрінеш нікого, крім листоноші й молочника, і навіть найзвичайнісінька річ набуває первісної привабливості, начебто й бруківка, і ліхтар, і вивіска — усе заново народилося для нового дня. У таку годину навіть те місто, що не стоїть на узбережжі моря, має чудовий вигляд, а його просочене димом повітря — і те, здається, несе в собі чистоту.
Але я жив біля моря, щоправда, у містечку досить плюгавому; з ним примиряв тільки його великий сусід. Та я забував його недоліки, коли приходив посидіти на лавці над морем, — біля ніг моїх розстилалася величезна блакитна затока, обрамлена жовтим півмісяцем прибережного піску. Мені подобається, коли його гладінь усія­на рибальськими човнами; подобається, коли на обрії проходять великі судна: самого корабля не видно, а тільки маленька хмарина вітром надутих вітрил стримано й велично пропливає вдалині. Але найбільше я люблю, коли його опромінюють навскісні промені сонця, що раптом прорвалися крізь гнані вітром хмари, і навколо на багато миль немає й сліду людини, яка ображає своєю присутністю велич Природи. Я бачив, як тонкі сірі нитки дощу під повільно пливучими хмарами приховували в імлі протилежний берег, а навколо мене все було залито золотим світлом, сонце іскрилося на бурунах, проникаючи в зелену товщу хвиль і освітлюючи на дні острівці фіолетових водоростей. У такий ранок, коли вітерець грає у волоссі, повітря наповнене криками чайок, що кружляють, а на губах крапельки бризок, зі свіжими силами повертаєшся в задушливі кімнати хворих, до сумної, нудної та виснажливої роботи практикуючого лікаря.
В один із таких днів я й зустрів мого старого. Я вже був збирався йти, аж-но він підійшов до лавки. Я помітив би його навіть у юрбі. Це була людина міцної статури, зі шляхетною поставою, з аристократичною головою й красиво окресленими губами. Він важко піднімався по звивистій стежці, важко спираючись на ціпок, немов величезні плечі зробилися непосильною ношею для його ослаблених ніг. Коли він наблизився, я помітив синюватий відтінок його губ і носа як знак застереження від Природи, що свідчив про натруджене серце.
— Важкий підйом, сер. Як лікар я б порадив вам відпочити, а потім іти далі, — звернувся я до нього.
Він з гідністю, по-старо­мод­ному вклонився й сів на лавку. Я відчув, що він не бажає розмовляти, і теж мовчав, та все ж спостерігав за ним краєчком ока. Дивина та й годі, як тільки цей представник покоління першої половини цього століття дійшов до наших днів: у капелюсі з низьким наголовком й загнутими краями, у чорній атласній краватці й з великим м’ясистим чисто виголеним обличчям, вкритим павутинкою зморщечок. Ці очі, перш ніж потьмяніти, дивилися з поштових карет на землекопів, які будували полотно залізниці, ці губи посміхалися першим випускам «Піквіка» і обговорювали їхнього автора — багатонадійного юнака. Це обличчя було своєрідним літописом минулих сімдесяти років, де як суспільні, так і особисті негаразди залишили свій слід; кожна зморщечка була свідченням чогось: ось ця на чолі, можливо, залишена повстанням сипаїв, ця — Кримською кампанією, а ці — мені чомусь хотілося думати — з’явилися, коли помер Гордон. Поки я так безглуздо фантазував, старий джентльмен із лакованою тростиною ніби зник з мого зору, і переді мною навіч постало життя нації за останні сімдесят років.
Проте він швидко повернув мене на землю. Віддихавшись, він дістав з кишені листа, начепив окуляри в роговій оправі й дуже уважно прочитав його. Не маючи ані найменшого наміру підглядати, я все ж помітив, що лист був написаний жіночою рукою. Він прочитав його двічі й так і залишився сидіти з опущеними куточками губ, дивлячись поверх затоки незрячим поглядом. Я ніколи не бачив більш самотнього й покинутого старого. Усе добре, що було в мені, пробудилося, коли я побачив сумний вираз його обличчя. Але я знав, що він не був налаштований розмовляти, до того ж мене чекав мій сніданок і мої пацієнти, тож я вирушив додому, залишивши його сидіти на лавці.
Я жодного разу й не згадав про нього до наступного ранку, коли у той самий час він з’явився на мисі й сів поруч зі мною на лавці, яку я вже звик вважати своєю. Він знову вклонився перед тим як сісти, але, як і вчора, не був схильний підтримувати бесіду. Він змінився за останню добу, і змінився на гірше. Обличчя його якось обважніло, зморщок стало більше, він важко дихав, і лиховісний синюватий відтінок став помітнішим. Щетина, що відросла за день, псувала правильну лінію його щік і підборіддя, і він уже не тримав своєї великої прекрасної голови з тієї величністю, яка так вразила мене першого разу. В руках у нього був лист, не знаю той самий чи вже інший, але знову написаний жіночим почерком. Він по-старечому бурмотів над ним, супив брови й затискав губи, як примхлива дитина. Я залишив його з неясним бажанням довідатися, хто ж він і як трапилося, що один-єдиний весняний день міг настільки змінити його.
Він так зацікавив мене, що наступного ранку я з нетерпінням чекав його появи. Я знову побачив його о тій же порі: він повільно піднімався, згорбившись, із низько схиленою головою. Коли він підійшов, я був уражений переміною, яка відбулася з ним.
— Боюся, що наше повітря не дуже вам корисне, сер, — насмілився я зауважити.
Але йому, вочевидь, було важко розмовляти. Він спробував щось відповісти мені, однак це вилилося лише в бурмотіння, і він замовк. Яким зломленим, жалюгідним і старим здався він мені, принаймні років на десять старшим, ніж того разу, коли я вперше побачив його! Мені було боляче дивитися, як цей старий — чудовий зразок людської породи — танув у мене на очах. 
Тремтячими пальцями він розгорнув свого незмінного листа. Хто була ця жінка, чиї слова так діяли на нього? Може,  дочка чи внучка, яка стала єдиною відрадою його існування і замінила йому… Я посміхнувся із себе, що так швидко придумав цілу історію неголеного старого та його листів і навіть встиг засумувати над нею. Проте він знову весь день не виходив у мене з голови, і переді мною раз по раз виникали його тремтячі вузлуваті із синіми прожилками руки, якими він розгортав листа.
Я не сподівався більше побачити його. Ще один такий день, думав я, і йому доведеться злягти в ліжко або принаймні залишитися вдома. Як же я здивувався, коли наступного ранку знову побачив його на лавці. Але, підійшовши ближче, я став раптом сумніватися, чи він це. Той же капелюх із загнутими полями, та ж лакована тростина й ті ж рогові окуляри, але куди поділася сутулість і заросле сірою щетиною нещасне лице? Щоки його були чисто виголені, губи міцно стиснуті, очі блищали, і його голова, велично, немов орел на скелі, спочивала на могутніх плечах. Прямо, з поставою гренадера сидів він на лаві й, не знаючи, на що направити енергію, яка била через край, відкидав тростиною камінчики. У петлиці його чорного, добре вичищеного сюртука красувалася золотава квітка, а з кишені визирав краєчок червоної шовкової хустинки. Його можна було прийняти за старшого сина того старого, який сидів тут учора вранці.
— Доброго ранку, сер, доброго ранку! — прокричав старий весело, розмахуючи тростиною на знак вітання.
— Доброго ранку, — відповів я. — Море сьогодні просто чудове!
— Так, сер, а бачили б ви його перед сходом!
— Ви так рано сюди прийшли?
— Ледь стало видно стежку, як я був уже тут.
—  Ви дуже рано прокидаєтеся.
— Не завжди, сер, не завжди. — Він хитро подивився на мене, начебто намагався вгадати, чи гідний я його довіри. — Річ у тім, сер, що сьогодні повертається моя дружина.
Імовірно, на моєму обличчі було написано, що я не зовсім розумію всієї важливості сказаного, але в той же час, уловивши співчуття в моїх очах, він підсунувся до мене ближче й заговорив тихим голосом, начебто те, що він хотів повідомити мені по секрету, було настільки важливим, що навіть чайкам не можна було це довірити.
— Ви одружені, сер?
— Ні.
— О, тоді ви навряд чи зрозумієте! Ми одружені вже п’ятдесят років і ніколи раніше не розлучалися, ніколи.
— Надовго поїхала ваша дружина? — запитав я.
— Так, сер. На чотири дні. Їй треба було поїхати до Шотландії, у справах. Я хотів їхати з нею, але лікарі мені заборонили. Я б, звичайно, не став їх слухати, якби не дружина. Тепер, хвалити Бога, усе скінчено, сьогодні вона приїжджає й з хвилини на хвилину може бути тут.
— Тут?
— Так, сер. Цей мис і ця лавка — наші старі друзі ось уже тридцять років. Бачите, люди, з якими ми живемо, нас не розуміють, і серед них ми не почуваємося удвох. Тому ми зустрічаємося тут. Я точно не знаю, яким потягом вона при­їжджає, але, навіть якби вона приїхала найпершим, вона б уже застала мене тут.
— У такому разі… — сказав я, підводячись.
— Ні, ні, сер, не йдіть. Прошу вас, залишіться, якщо тільки я не набрид вам своїми розмовами.
— Навпаки, мені дуже цікаво, — сказав я.
— Я стільки пережив за ці чотири дні! Який це був жах! Вам, напевно, видасться дивним, що стара людина може так кохати?
— Це прекрасно.
— Справа не в мені, сер! Кожен на моєму місці відчував би те саме, якби йому пощастило мати таку дружину. Напевно, дивлячись на мене й після моїх розповідей про наше довге спільне життя, ви думаєте, що вона теж стара?
Ця думка здалася йому такою кумедною, що він щиро розсміявся.
— Знаєте, такі, як вона, завжди молоді серцем, тому вони й не старіють. Як на мене, вона нітрохи не змінилася відтоді, як уперше взяла мою руку у свої; це було в сорок п’ятому році. Зараз вона, може, повненька, але це навіть добре, тому що дівчиною вона була занадто вже тонка. Я не належав до її кола: я служив клерком у конторі її батька. О, це була романтична історія! Я завоював її. І ніколи не перестану радіти своєму щастю. Подумати тільки, що така чарівна, така незвичайна дівчина погодилася пройти у парі зі мною все життя й що я міг…
Раптом він замовк. Я здивовано глянув на нього. Він увесь тремтів, усім своїм великим тілом, руки вчепилися в лавку, а ноги безпомічно ковзали по гравію. Я зрозумів: він намагався підвестися, але не міг, тому що був занадто схвильований. Я вже був простягнув йому руку, але інше, більш високе почуття ввічливості стримало мене, я відвернувся й став дивитися на море. За хвилину він був уже на ногах і квапливо спускався вниз по стежці.
Назустріч йому йшла жінка. Вона була вже зовсім близько, в ярдах тридцяти. Не знаю, чи була вона коли-небудь такою, як він мені описав її, чи це був тільки ідеал, який створила його уява. Я побачив жінку й насправді високу, але гладку й безформну, її засмагле обличчя було вкрите здоровим рум’янцем, спідниця комічно обтягувала її, корсет був затісний і незграбний, а зелена стрічка на капелюсі так просто дратувала. І це було те чарівне, вічно юне створіння! У мене стислося серце, коли я подумав, що як мало така жінка може оцінити його й що вона, можливо, навіть не варта такої любові. Упевненою ходою піднімалася вона по стежці, у той час як він шкутильгав їй назустріч. Намагаючись бути непоміченим, я нишком спостерігав за ними. Я бачив, як вони підійшли одне до одного, як він простягнув до неї руки, але вона, не бажаючи, очевидно, щоб хоч хтось був свідком їхньої ласки, взяла одну його руку й потисла. Я бачив її обличчя цієї миті й заспокоївся за мого старого. Дай Боже, щоб у старості, коли руки мої будуть труситися, а спина зігнеться, на мене так само дивилися очі жінки.
***
«Літературний батько» Шерлока Холмса і доктора Ватсона (правильно — Уотсона), а також професора Челленджера, бригадира Жерара і багатьох інших відомих персонажів англійської літератури. Артур Конан Дойл народився в столиці Шотландії Единбурзі 22 травня 1859 р. у творчій родині (батько — художник і архітектор). У дитинстві Артур багато читав, маючи зовсім різнобічні інтереси. Його улюбленим автором був Майн Рід, а улюбленою книгою — «Мисливці за скальпами».
У 1881 р., закінчивши медичний факультет Единбурзького університету, Конан Дойл зайнявся медичною практикою в Саутсі, а потім захистив докторську дисертацію. Там само, в Саутсі, він серйозно зайнявся літературною творчістю. У 1888 р. був написаний перший роман про Шерлока Холмса.
Протягом довгого життя (71 рік) Дойл багато подорожував, плавав судновим лікарем в Арктику на китобійному судні, в Південну і Західну Африку, служив польовим хірургом під час англо-бурської війни. Своїм кращим твором вважав «Білий загін», історичний роман про Столітню війну. Був удостоєний титулу пера за літературну та публіцистичну діяльність. Артур Конан Дойл помер у 1930 р. Він похований на кладовищі Minstead Hampshire. На могилі письменника висічені слова, заповідані ним особисто:
«Мене не поминайте з докором,
Якщо захопив розповіддю хоч трохи
І чоловіка, що життя надивився,
І хлопчика, перед яким ще є дорога…»

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.