Андре Моруа. ПРОКЛЯТТЯ ЗОЛОТОГО ТЕЛЬЦЯ

Увійшовши в нью-йоркський ресторан «Золота змія», де я був завсідний гість, одразу помітив за першим столиком маленького дідуся, перед яким лежав великий кривавий біфштекс. Мені здалося, що десь я його зустрічав, чи то у Парижі, чи ще деінде. Сівши за столик, я підкликав хазяїна:

— Скажіть-но, хто цей відвідувач, який сидить праворуч від дверей? Це ж француз?

— Це пан Борак.
— Борак? Промисловець? Певна річ! Тепер і я упізнав. Але раніше я жодного разу його не бачив у вас.
— Він, зазвичай, приходить раніше за всіх. Полюбляє посидіти наодинці.
Хазяїн нахилився до мого столика і пошепки додав:
— Диваки вони якісь, він і його дружина… Зараз він снідає один. А прийдіть ви сьогодні ввечері о сьомій годині, й застанете його дружину — вона обідатиме теж на самоті. Таке враження, ніби їм докучило дивитися одне на одного. А насправді живуть душa в душу… Вони винaймають номер у готелі «Дель-моніко»… Загадка та й годі…
Борак… Таж певна річ, я був iз ним знайомий у Парижі. У ті роки, між двома світовими війнами, він постійно бував у драматурга Фабера. Очевидно, їх поєднувала спільна манія — надійне розміщення капіталу і страх втратити нажиті гроші. Борак… Йому, либонь, років вісімдесят зараз. Я згадав, що десь 1923 року він відійшов від справ, при цьому нажив капітал у декілька мільйонів. О тій порі його доводило до відчаю падіння франка.
— Неподобство! — обурювався він. — Я сорок років працював у поті чола, щоб скінчити свої дні у злиднях. Гроші тануть на очах. Що буде з нами на схилі літ?
— Беріть приклад із мене, — радив йому Фабер. — Я перевів усі свої гроші у фунти… Це цілком надійна валюта.
Коли років три-чотири потому я знову побачив обох приятелів, вони були збентежені. Борак прислухався до поради Фабера, але після цього Пуанкаре вдалося підняти курс франка, і фунт сильно впав. Тепер Борак думав тільки про те, як ухилитися від прибуткового податку, який о тій порі почав зростати.
— Яка ж бо ви дитина, — повторював йому Фабер. — Послухайте мене… На світі є одна-єдина непорушна цінність — золото…
Подружжя Борак послухалося Фабера. Вони купили золото, абонували сейф у банку й час від часу, мліючи від захвату, навідувалися до цього фінансового храму, аби вклонитися своєму ідолові. Зустрів я їх уже 1937 року — у торговця картинами у Фобур-Сент-Оноре. Борак тримався із сумною гідністю, мадам Борак, маленька, чистенька бабуся у чорній шовковій сукні з жабо із мережив, видалася мені наївною і безпосередньою. Борак зніяковіло попросив у мене поради:
— Ви, любий друже, людина мистецтва. Як, по‑вашому, можна ще сподіватися на те, що імпресіоністи знову зростуть у ціні? Не знаєте?.. Ото часи! Навіть експерти тут безсилі!
— Ну, а ваше золото? — запитав я його.
— Я придбав ще багато нових злитків… Але уряд подейкує про реквізицію золота, про те, щоб розкрити сейфи… Подумати страшно… Я знаю, ви скажете, що найрозумніше — перевести все за кордон… Так‑то воно так… Але куди? Британський уряд діє так само круто, як наш… Голландія і Швейцарія на випадок війни зазнають занадто великої небезпеки… Залишаються Сполучені Штати, але, відтоді як там Рузвельт, долар теж… І потім доведеться переїхати туди на проживання, щоб одного чудового дня ми не опинилися відрізаними від наших капіталів…
І ось тепер я зустрів Борака у «Золотій змії» на Лексингтон-Авеню. Де їх захопила війна? Цікавість узяла гору, і, коли Борак підвівся зі свого місця, я підійшов до нього і назвав своє ім’я.
— Ще б пак, звісно, пам’ятаю, — сказав він. — Дуже радий бачити вас, мій друже. Сподіваюся, ви зробите нам честь і завітаєте до нас на чай. Дружина буде щаслива… Бачте, ми тут вельми сумуємо, бо ж ні вона, ні я не знаємо англійської…
— І ви постійно живете в Америці?
— У нас немає іншого виходу, — відповів він. — Приходьте, я вам усе поясню. Завтра на п’яту годину.
Я пристав на запрошення і з’явився рівно у призначений час. Мадам Борак була у тій же чорній шовковій сукні з білим мереживним жабо, що й 1923 року, та із красивими перлами на шиї. Вона видалася мені дуже пригніченою.
— Мені так сумно, — поскаржилася вона. — Ми замкнені у цих двох кімнатах, поруч жодної знайомої душі… Я й гадки не мала, що доведеться доживати віку у вигнанні.
— Але хто ж вас примушує до цього, мадам? — поцікавився я. — Як мені відомо, у вас нема особистих причин боятися німців.
— Що ви, німці тут ні до чого, — заперечила вона. — Ми приїхали сюди задовго до війни.
Її чоловік підвівся, прочинив двері у коридор і, переконавшись, що нас ніхто не підслуховує, замкнув їх на ключ, повернувся і пошепки сказав:
— Я вам усе поясню. Бачите… Не знаю, чи пам’ятаєте ви, що після приходу до влади Народного фронту ми вирішили, що небезпечно зберігати золото у французькому банку і знайшли таємний надійний спосіб переправити його до Сполучених Штатів. Певна річ, ми вирішили й самі сюди перебратися. Не могли ж ми кинути своє золото напризволяще… Однак 1938 року ми перевели золото у паперові долари. Ми вважали (і, як виявилося, не помилилися), що в Америці девальвації більше не буде, до того ж дехто з обізнаних людей повідомив нам, що нові геологічні пошуки росіян понизять курс золота… Отут‑то й виникло запитання: як зберігати наші гроші? Відкрити рахунок у банку? Обернути їх на цінні папери? На акції?.. Якби ми купили американські цінні папери, то довелося б платити прибутковий податок, а він тут дуже великий… Тож ми все залишили у паперових доларах.
Я, не витримавши, перебив його:
— Виходить, для того, щоб не платити п’ятдесятипроцентного податку, ви добровільно обклали себе податком стовідсотковим?
— Тут були ще й інші причини, — продовжував він ще більш таємничим тоном. — Ми відчували, що наближається війна, і боялися, щоб уряд не заморозив банківських рахунків і не відкрив сейфи, тим більше що у нас немає американського громадянства… От ми й вирішили завжди зберігати наші гроші при собі.
— Тобто як «при собі»? — вигукнув я. — Тут, у готелі?
Обоє схитнули головою, зобразивши якусь подобу посмішки, й обмінялися поглядом, сповненим лукавого самовдоволення.
— Так, — продовжував він ледь чутно. — Ми склали все — і долари, і трохи золота — у велику валізу. Вона тут, у нашій спальні.
Борак підвівся, прочинив двері в суміжну кімнату й, підвівши мене до порога, показав нічим не примітну зовні чорну валізу.
— Ось вона, — шепнув Борак і майже благоговійно причинив двері. 
— А ви не боїтеся, що хтось довідається про цю валізу зі скарбами? Подумайте, яка спокуса для злодіїв!
— Ні, — сказав він. — По-перше, про валізу не знає ніхто, крім нашого адвоката… і вас, а вам я цілком довіряю… Валіза ніколи не привертає такої уваги, як, скажімо, кофр. Нікому не спаде на думку, що в ній зберігається цілий статок. До того ж ми обоє сторожуємо цю кімнату і вдень, і вночі.
— І ви ніколи не виходите?
— Разом ніколи! У нас є револьвер, і один із нас завжди чергує в номері…
— Ні, дорогий пане Бораку, не розумію, не можу зрозуміти, заради чого ви прирекли себе на це жалюгідне життя, на це болісне самітництво… Податки? Та кат їх бери! Хіба ваших грошей не вистачить вам з лишком до кінця життя?
— Не в цьому річ, — відповів він. — Не хочу я віддавати іншим те, що набув такою працею.
Іншою їхньою турботою був собака. Красивий пудель, дуже розумний, завжди лежав у кутку вітальні, але тричі на день його треба було виводити гуляти. Цей обов’язок подружжя також виконувало по черзі.
Відтоді я часто йшов зі служби раніше, щоб рівно о сьомій годині потрапити в «Золоту змію». Тут я підсідав до столика мадам Борак. Вона була балакучіша за свого чоловіка і простодушно виповідала мені свої тривоги й плани.
— Ежен — людина рідкісного розуму, — сказала вона мені одного разу ввечері. — Він завжди все завбачає. Сьогодні вночі йому спало на думку: а що, якщо вони раптом візьмуть та й накажуть обміняти гроші для боротьби з тезаврацією? Як тоді бути? Нам же тоді доведеться пред’явити наші долари.
— І що в цьому поганого?
— Це дуже навіть погано, — відповіла мадам Борак. — Бо ж 1943 року, коли американське казначейство оголосило перепис майна емігрантів, ми нічого не пред’явили… А тепер у нас можуть бути серйозні неприємності… Але в Ежена народився новий план. Кажуть, що в деяких республіках Південної Америки взагалі немає прибуткового податку. Якби нам вдалося переправити туди наші гроші…
Ідея ця так мене захопила, що наступного дня я прийшов у ресторан до сніданку. Борак завжди радів моєму приходу.
— Ласкаво прошу, — вітав він мене. — Ви прийшли дуже до речі: мені треба у вас дещо довідатися. Ви часом не знаєте, які формальності потрібні, щоб стати громадянином Венесуели?
— Не знаю, — сказав я.
— А Колумбії?
— І гадки не маю. Краще зверніться у консульства цих країн.
— У консульства! Та ви з глузду з’їхали!.. Щоб привернути увагу?
Він з огидою відсунув тарілку зі смаженим курчам і зітхнув:
— Що за часи! Подумати тільки, якби ми народися у 1830 році, ми прожили б своє життя спокійно, не знаючи податкової інквізиції й не боячись, що нас пограбують! А нині що не країна — то розбійник з великої дороги…
Невдовзі після цього мені довелося виїхати у справах до Каліфорнії так і не дізнавшись, ким зрештою стали Бораки — уругвайцями, венесуельцями чи колумбійцями. Повернувшись через рік у Нью-Йорк, я запитав про них у хазяїна «Золотої змії» пана Робера.
— Як ся мають Бораки? Як і раніше ходять до вас?
— Що ви, — відповів він. — Хіба ви не знаєте? Вона минулого місяця померла, здається, від розриву серця, і відтоді я не бачив чоловіка.
Я написав старому декілька слів, висловивши йому співчуття, і попросив дозволу відвідати його. Наступного дня він зателефонував мені й запросив зайти. Він змарнів, сполотнів, губи стали зовсім безкровні, голос ледве чутний.
— Я тільки вчора дізнався про горе, що спіткало вас, — сказав я, — чи можу я бути вам чимось корисний, бо ж я розумію, що ваша сумна втрата, крім усього іншого, вельми ускладнила ваше життя.
— Ні, ні, анітрохи… — відповів він. — Я просто вирішив більше не відлучатися з дому… Залишити валізу я боюся, а довірити її мені нікому… Тому я розпорядився, щоб їжу мені приносили сюди, прямо в кімнату.
— Але ж вам, напевно, таке цілковите самітництво як тягар?
— Ні, ні, анітрохи… До всього звикаєш… Я дивлюся з вікна на перехожих, на машини… І потім, знаєте, за такого способу життя я нарешті відчув себе у цілковитій безпеці… Колись я, бувало, виходив снідати й цілу годину не мав спокою: усе думав, чи не сталося, бува, чого за час моєї відсутності… Звичайно, удома залишалася моя бідна дружина, але я уявити собі не міг, як вона впорається з револьвером, особливо з її хворим серцем… А тепер я тримаю двері відчиненими, й валіза завжди в мене на очах… Тож усе, чим я дорожу, завжди зі мною… А це — винагорода за мої численні поневіряння… Ось тільки Фердинанда шкода.
Пудель, почувши своє ім’я, підійшов, сів коло ніг хазяїна і кинув на нього питальний погляд.
— Ось бачите, сам я тепер не можу його виводити, але зате я найняв хлопчину, і той за невелику плату виводить Фердинанда на прогулянку…
— А в Південну Америку ви передумали їхати?
— Звичайно, друже мій, звичайно… Що мені теперечки там робити? Вашингтон більше не говорить про обмін грошей, а у мої літа…
Він і насправді сильно постарів, а спосіб життя, який він вів, навряд чи йшов йому на користь. Рум’янець зник з його щік, та й говорив він ледь-ледь.
«Чи можна його взагалі вважати живим?» — подумав я.
Переконавшись, що нічим не можу йому допомогти, я попрощався з ним. І вирішив зрідка відвідувати його, але через декілька днів, розгорнувши «Нью-Йорк таймс», одразу звернув увагу на заголовок: «Смерть французького емігранта. Валіза, набита доларами!». Я нашвидку прочитав замітку: справді, йшлося про мого Борака. Вранці його знайшли мертвим: він лежав на чорній валізі, накрившись ковдрою. Помер він природньою смертю, і всі його скарби були цілі-цілісінькі…

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.