АФОН-ГОРА

Існування Афону — доказ, що наше життя вічне. Є люди, які усвідомили це давно. І заради вічності готові відмовитися від того, що багато хто вважає головною радістю і сенсом буття. Вони обрали собі клаптик землі на планеті й дерзновенно огородили його від зовнішнього світу.

Кожен, хто намагається увійти сюди, ніби чує грізне попередження, подібне до того, що почув Мойсей біля Неопалимої Купини: зніми взуття твоє з ніг твоїх, тому що місце,на якому ти стоїш, є земля свята (Вих. 3: 5).
ДЕНЬ ПЕРШИЙ. ОЧІКУВАННЯ ЧУДА

Сірий київський ранок обіцяв до обіду колючий дощ. Але ми їхали до аеропорту і знали, що там, куди летимо, погода інша. У терміналі, схожому на величезний вулик, зібралася група з 12-ти чоловіків. Перші несміливі потиски рук, радісні вітання із старими знайомими, перший жарт щодо символічної цифри «12». Найближчі дні ми проведемо разом. Волею симпатичної дівчини, що проводила реєстрацію, моє місце — поряд з Андрієм Усом — керівником нашої групи. Він — співробітник Паломницького центру при Відділі зовнішніх церковних зв’язків УПЦ. Коли співрозмовник цікавий, то час летить швидко. Дві години льоту проминули так само непомітно, як і половина Європи під крилом нашого літака. Дуже скоро ми змінили літак на автобус, який повіз нас у «Небесне місто» — так перекладається назва Уранополіса. Наш водій Костас — грек. Завдяки йому за кілька годин шляху ми знали майже все про вирощування і консервування маслин, а також дещо з його біографії.

Дорогою ми відвідали монастир, присвячений святій Анастасії Узорішительниці. Він і зараз далеко від великих доріг, а на час його заснування місцевість навкруги була зовсім безлюдною. Зовні монастир на­гадує фортецю, але його мешканці зовсім не суворі, навпаки — надзвичайно привітні. Вони всі вийшли, щоб виявити до нас гостинність. До речі, насельників тут усього чотири. Один з них — митрополит Мілітський Апостол. Він настоятель. Владика особисто провів нас по монастирю, розповівши про його святині. Підвівши нас до ікони святої Анастасії Узорішительниці, із скорботою розповів, що мощі святої були вкрадені у квітні 2012 р. Вночі дев’ять злодіїв вдерлися в монастир і, зламавши п’ять дверей, викрали святиню. Сьогодні чотирьох із них уже заарештовано й за­суджено на десять років ув’язнення (максимальний термін позбавлення волі в Греції за крадіжку). Проте мощі поки не знайдено. Тепер нам  стало зрозуміло, чому оздоблення храму жалобне, а чорні полотнища, що звисають з вікон, видно ще при під’їзді до монастиря. Щиро розділивши печаль настоятеля, ми висловили сподівання, що святиню скоро віднайдуть.

В архондарику (готелі) монастиря ми осягли значення виразу «грецька гостинність»: холодна вода, ковток лікеру і найсолодший інжир стали доповненням до головної насолоди — бесіди з владикою Апостолом.

Залишивши монастир, зовсім скоро на обрії, крізь легкий серпанок туману, ми побачили обриси Гори, які не сплутаєш ні з чим. Вона й була головною метою нашої подорожі…

ДЕНЬ ДРУГИЙ. ДОРОГОЮ СВЯТОЇ АННИ

Ніч ми провели у крихітному готелі «Македонія». Жителі Уранополіса ще додивлялися сни, коли темними вулицями міста потяглися вервечки прочан. Усі вони йшли до паломницького бюро. Саме там кожен отримує заповітний діамонітиріон —  афонську візу. Афон — автономна республіка у складі Греції і їй навіть присвячена окрема стаття грецької конституції. Правила передбачають не тільки порядок отримання візи, але й кількість паломників, які щодня в’їжджають на Святу Гору. Їх має бути не більше 150 і хоча б 70 з них мають бути греками. Проте жваві потоки людей, що йдуть у напрямку до пристані, свідчать про те, що цього правила дотримуються не завжди.

«Свята Анна» привітно сяяла вогнями в досвітній імлі. Цей пором щодня курсує вздовж Афонського півострова вже багато років. Зайнявши місця на носі судна, ми приготувалися до найпрекраснішого видовища у світі — сходу сонця над Святою Горою Афон. Насолодившись першими його променями, зібралися на палубі, щоб відслужити акафіст Пресвятій Богородиці. Так «Свята Анна» стала для нас плавучим храмом. Над головою кружляли чайки, за бортом, супроводжуючи нас, гралися дельфіни, а над водою лунало наше не дуже  складне, але щире «Радуйся, Невесто Неневестная!».

Більшість афонських монастирів нагадують фортеці. Колись вони такими й були — ченцям частенько доводилося тримати оборону і від турків, і від піратів. Дохіар, Ксенофонт, Ксиропотам, Григоріат, Діонисіат, Каруля — самі назви монастирів, повз які ми пропливали, звучать як музика, а за кожним з них стоїть ще й чудесна історія. Наприклад, біля Великої Лаври є район Кавсокаливіт, назва якого в перекладі з грецької означає «спалена келія». У XIV ст. тут оселився подвижник Максим. Коли до нього почали приходити інші ченці й проситися взяти їх за учнів, то він, щоб уникнути людської слави, спалював свою келію, а сам переселявся ближче до вершини Святої Гори. Так було кілька разів, і з часом одну з ущелин півострова почали впізнавати за залишками спалених келій.

«Свята Анна» привезла нас до пристані Каруля. Перші кроки на афонській землі були пов’язані з клопотами швидкої висадки — пором зупиняється лише на хвилину. На причалі стояло з десяток мулів. Навіщо вони потрібні, ми дізналися досить скоро. Річ у тім, що шлях до скиту святої Анни, куди ми прямували, займає приблизно годину пішого ходу стежкою, що йде схилом угору. Для доставки вантажів користуються тією самою стежкою. Мули — єдині істоти (крім людини), здатні подолати такий підйом з вантажем на спині. Ми почали поважати цих тварин ще більше, коли грецький чернець нав’ючив їм на спини наші рюкзаки й бадьоро повів свій маленький караван уперед. Коли ми піднялися до скиту,  назустріч вийшов інок, який вітав нас так, немов давно на нас чекав і кожного знав з дитинства.

ОТЕЦЬ ФОМА

У 1952 р. насельник афонського скиту святої Анни священик Фома вирушив по грецьких селах звершувати треби. Цей вимушений захід допомагав афонським ченцям виживати в голодні повоєнні роки. Фома зупинився в будинку благочестивих Василіоса і Євфалії. Батько сімейства мріяв, щоб один з трьох його синів став священиком. Кандидатура старшого не розглядалася — він повинен був допомагати батькові, середній син був хворобливим, а молодшому, Антонію, виповнилося 11 років, і його цікавив лише футбол. Його покликали з двору, де він у той час ганяв м’яча. Про Гору Афон хлопчик знав небагато, і, коли отець Фома покликав його із собою, поцікавився — чи грають на Афоні у футбол. Відповідь його не задовольнила і хлопчик їхати відмовився. Наступної ночі йому явилася Пресвята Богородиця і показала райський сад. «Я хочу тут жити», — сказав він Пречистій. «Ти потрапиш сюди тільки в тому разі, коли підеш з отцем Фомою на Афон», — відповіла Вона.

Відтоді минуло шість десятків років. Сьогодні герою цієї розповіді 71 рік, і звуть його Фомою — як і старця, який його сюди привів. Він також живе в скиту святої Анни. Цю історію ми чули з його вуст. Вона звучала так само просто й природно, як і його розповідь про будівництво водопроводу або останню риболовлю. Цей батюшка аж ніяк не схожий на «поважного старця», настільки він безпосередній. У його словах і рухах зберігається простота і жвавість 11-річного хлопчика, який колись так полюбляв футбол.

Отець Фома і ще чотири ченця живуть при храмі в ім’я святого апостола Фоми. Афоніти називають це місце «Мала свята Анна». Йдучи у скит, присвячений матері Пресвятої Богородиці, ми ніяк не очікували, що його населяють майже 90 ченців і, щоб обійти всю територію, потрібно близько півгодини. Не кожний монастир можна порівняти за масштабами з таким скитським поселенням. В його головній церкві зберігається святиня — стопа праведної Анни. Храм в ім’я апостола Фоми, біля якого нас прихистили, — це лише один з 11-ти скитських храмів. Тут ми проведемо першу ніч на Афоні.

Однак день ще не закінчився. Ближче до його завершення на нас чекав головний подарунок — отець Фома благословив нашій маленькій компанії не просто молитися за богослужінням, а й самим звершити його церковно­слов’янською мовою. Наші священики пішли у вівтар, а півчими на час служби стали всі інші паломники. Завтра на нас чекає перша Божественна літургія на Святій Горі.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ. МОРЕ ХВИЛЮЄТЬСЯ РАЗ…

Афон можна було б назвати островом, якби не крихітний перешийок. Втім, потрапити сюди можна тільки вплав — сухопутний кордон Святої Гори завжди закритий. Погода впливає на навігацію, і легке хвилювання ранкового моря викликало в нашого гіда побоювання за подальші плани (а серед них був перехід морем до афонського порту Дафні). З неприхованою тривогою ми спустилися до причалу і, ставши подалі, занепокоєно дивилися, як хвилі по черзі накривають його фонтанами бризок. «Свята Анна» з’явилася за сусіднім мисом, стомлено перевалюючись з борту на борт. Всупереч очікуванням, посадка пройшла без ексцесів, і за півгодини ми вже ступили на причал Дафні — головний порт Афону. Прихід порома викликає надзвичайне пожвавлення. Прибувають два великих автобуси і кілька автобусів менших. Написами для позначення маршрутів ніхто не користується — водії тут воліють голосно викрикувати назву пункту прямування, допомагаючи собі активною жестикуляцією. Разом з криками робітників, які розвантажують пором, і метушнею паломників це створює атмосферу східного базару. Проте жодного хаосу. За дві хвилини багажники автобусів забиті рюкзаками, а їхні власники вже сидять у салоні. Про те, що це за люди, варто розповісти окремо.

Серед паломників на Афон — багато священиків і ченців. Однак більшість складають не вони. Худорляві особи, триденна щетина, обвітрена шкіра зі слідами нерівної засмаги, отриманої явно не на пляжі… Хтось із паломників встигає задрімати, й автобусна бовтанка їм анітрохи не заважає. Інші дивляться у вікна. Погляди зосереджені. Немає невгамовного захоплення і спроб фотографувати види з вікна. Про що люди думають у таку мить? Можливо, хтось плекає мрію залишитися тут назавжди, а інший їде до духівника, щоб почути найпотрібніші слова? Хоча кожен мовчки думав про своє, але в цих людях відчувається єдність. Це братерство було недовгим, оскільки автобус перестав натужно гарчати й зупинився на крихітній площі Кареї.

СТОЛИЦЯ

На Афоні немає населених пунктів, якими ми звикли їх бачити. Лише столиця Афонської республіки, що виконує адміністративні функції, нагадує маленьке містечко. Тут є вузол зв’язку, поліцейська дільниця, духовне училище, лікарня і навіть кілька продовольчих магазинів.
 

Центр містечка —  Успенський храм, найдавніший на Афоні. Тут зберігається голов­на Святогірська ікона — образ Божої Матері «Достойно єсть». Поряд із храмом стоїть будинок Протату, в якому відбуваються засідання Кіноту — адміністративного органу управління на Афоні. До його складу входять представники 20-ти головних монастирів Святої Гори. Живуть вони теж у Кареї, окрім представника Кутлумуша, оскільки цей монастир звідси за 15 хвилин ходи.

Більшість афонських монастирів завжди були населені греками. Але назва однієї з найдавніших обителей (куди ми й вирушили з Кареї) свідчить про її зв’язок з далекою Грузією.

ІВЕРСЬКИЙ МОНАСТИР

Він був заснований у Х ст. трьома царственими родичами з грузинського роду Багратіонів. Але згодом Грузії стало не до Афону, і поступово в Івероні потік грузинських паломників припинився. Щодалі менше ставало й пострижеників з Грузії. Сьогодні тут звучить тільки грецька молитва. Проте історія головної святині монастиря виходить за межі «національного питання». Тут, у привратній церкві, зберігається ікона, відома багатьма чудотворними списками, але всі вони не передають враження від зустрічі з оригіналом. Цю ікону намагалася сховати від іконоборців одна християнка, але, коли імператорський воїн вдарив образ списом, жінка зрозуміла, що врятувати ікону не зможе, і пустила її в море, віддавши на волю хвиль. Ікона з’явилася біля берегів Афону. Її прийняв у руки старець Гавриїл, який підійшов до неї по воді, як по суші. Там, де подвижник з іконою в руках ступив на берег, забило джерело. Воно й сьогодні напуває своєю водою всіх, хто приходить, а море шумить усього за два кроки від нього. Насолодившись водою з джерела, у каплиці, збудованій над ним, ми відправили молебень і вирушили на вечірнє богослужіння до Іверського монастиря. Кожний день іверські ченці закінчують співом біля ікони Богородиці.

Ми теж бачили її. Рана на лику Божої Матері так і не загоїлася. Слід від удару списом, кров, що запеклася, погляд, сповнений скорботи і любові, і в пам’яті спливають слова з оповіді про ікону: «Не ви будете піклуватися про Мене, а Я про вас».

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ. ТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ

З 20-ти головних монастирів Афону один населений українцями і росіянами, один — болгарами, і ще один — сербами, в інших 17-ти —більшість складають греки. Є ще великий румунський скит, але в принципі це справи не міняє. Мова еллінів гарна, і значення багатьох слів можна зрозуміти без перекладача: «євхаристо» — дякую, «пневматікос» — духівник, «метафора» — перехід. А вже слова «Пантократор» і «Панагія» зрозумілі відразу. На Афоні можна увійти в огорожу будь-якого грецького монастиря, насолодитися його гостинністю і богослужбовим співом. Вивчивши фрески храму, інтуїтивно пізнаєш його історію і розумієш, хто зі святих тут подвизався. Однак без знання грецької мови на Афоні можна так і залишитися іноземцем, пройшовши повз живу традицію, носіями якої є афонські старці. Наш гід заповнив цю прогалину — з Андрієм нам невимовно пощастило. Він кілька років жив і навчався в Афінах і мовою Аристотеля володіє як рідною. Якби не він, то найважливіші зустрічі нашої поїздки не відбулися б.

ОТЕЦЬ ІОСИФ І ГОЛОВНИЙ ПОЛІТ

Шлях з Іверського монастиря до румунського скиту Продрому ми подолали на невеликому автобусі. Далі ледь помітними стежками Андрій повів нас углиб лісу. Незабаром ми підійшли до малесенького скиту в ім’я святого Мини. Його єдиний насельник — чернець Іосиф. Після того як паломники вгамували спрагу і скуштували традиційного лукуму, розмова почалася з питання: чому в приміщенні монастирського архондарика висить льотний комбінезон грецьких ВПС? Отець Іосиф розповів, що ще кілька років тому над південним краєм Афонського півострова регулярно літали грецькі винищувачі, які контролювали морський кордон з Туреччиною. У пориві солідарності отець Іосиф якось вийшов на берег і салютував пілотам величезним грецьким прапором — він голосував за мир. За кілька днів до нього прийшли пілоти. Так він став їхнім неформальним духівником. Серед богословських книг на полицях у отця Іосифа стоять шолом пілота, моделі бойових літаків, вимпели, бойові нагороди й відзнаки. Ці зворушливі подарунки його чад були не просто деталями обстановки — вони стали також елементами проповіді. Насельник показав нам вишивку на лацкані льотного комбінезона: «Завжди будь готовий до свого головного польоту!». А в устах отця Іосифа армійське гасло отримало зовсім інший зміст. Прощаючись, він побажав нам готуватися до головного польоту в нашому житті і смиренно попросив молитися за нього, щоб потім ми обов’язково зустрілися на Небесах.

ПРО КИПАРИС, ДЖЕРЕЛО І ВЕЛИКУ ЛАВРУ

У середині Х ст. на Афон прийшов інок Афанасій. Наші предки східні слов’яни на той час ще сперечалися про богів і приносили їм жертви, а Візантія вже була спроможна виростити подвижників, імена яких вписані у святці. Афанасію, як і кожній людині, якій належить розпочати велику справу, було властиво сумніватися. Втім, ні про що велике він тоді не думав — його обитель потребувала елементарного. Якось він пішов у Карею, щоб потурбуватися про поставку провіанту. Зустрівши на дорозі жінку, він з обуренням попередив її про те, що Афон — край ченців, і жінкам сюди ходу немає. «Я — Матір Господа твого», — відповіла Вона і наказала повернутися в монастир, сказавши, що надалі сама піклуватиметься про Лавру і про весь Афон. Щоб Афанасій не сумнівався, Богородиця наказала йому вдарити жезлом об камінь. Із тріщини забило джерело. Ми бачили його — фактично це маленька річка. Щоб така кількість води не пропадала марно, ченці побудували тут млин — течія води відразу припинилася. Лише коли млин розібрали, джерело забило знову. Залишки млина, що стоїть поряд, нагадують про цю історію.

Велика Лавра була закладена неподалік від руїн стародавнього міста Акрофоя. Один з його зруйнованих жертовників, що стояв на горі над Лаврою, довго залишався пристановищем демонів. Вони кидали величезні камені згори на лаврські споруди, руйнуючи їх. Преподобний Афанасій  молився до Богородиці, благаючи допомогти ченцям,  і у відповідь на свої молитви почув Її повеління за один день побудувати над капищем церкву — і тоді напади ворога припиняться. А щоб Афанасій не сумнівався, Божа Матір наказала йому увіткнути в землю палицю — і з неї проріс кипарис. А росте це дерево поряд із крихітним храмом, який був зведений, як і звеліла Богородиця — від світанку до заходу сонця.

Сьогодні Лавра преподобного Афанасія Афонського — перший монастир в ієрархії Святої Гори. Вже п’ять століть Лавра носить ім’я свого святого засновника. Її головний храм, побудований ще преподобним Афанасієм, став зразком,  за яким будувались усі храми афонських монастирів.

ДЕНЬ П’ЯТИЙ РУСЬКИЙ АФОН

Єдиний афонський монастир, населений українцями та росіянами, присвячений святому цілителю Пантелеймону. Але колись руських обителей на Афоні було більше. Це розумієш, увійшовши на територію Андріївського скиту: дарчі написи на іконах, царський трон, подарований ігумену скиту одним із Романових, величезні російські дзвони, що тріснули при пожежі та сумно стоять у дворі монастиря як пам’ятники.

На початку ХХ ст. тут трудилося майже 800 руських ченців. Через півстоліття ситуація докорінно змінилася — у 1972 р. помер останній російський насельник Андріївського скиту. Відрядити сюди когось із ченців Пантелеймонівський монастир не зміг — сам був знекровлений занепадом чернецтва в Росії. Андріївський скит був порожнім недовго — за статутом Афонської гори він автоматично став грецьким. Сьогодні тут живуть чотири ченці — цифра, непорівнянна з величезним храмом, що блищить позолотою іконостасу і є свідченням колишньої величі Руського Афону.

ІГУМЕНЯ

Афонські ченці люблять Божу Матір, як і всі, хто називає себе християнами. Але тут відносини між Пречистою і людьми визначаються лише двома словами: Мати і діти. Дарма, що цьому сивому старцю скоро 80, а той чорнобородий грек схожий на богатиря — всі вони по-дитячому цілують Богородичну ікону. А чудотворний образ Богородиці є в кожному монастирі. Чого варті самі тільки назви цих ікон: «Солодке цілування», «Відрада й Утішання», «Скоропослушниця», «Нев’янучий Цвіт», «Милостива» — кількість епітетів, якими Її тут називають, воістину безмежна.

ПЕНЬОЧКИ СТАРЦЯ ПАЇСІЯ

Щоб відчути Афон, потрібно багато ходити. Одна зі стежок, що починаються біля монастиря Кутлумуш, обов’язково приведе тебе до келії старця Паїсія. Вона стоїть за півгодини ходи від афонської столиці. Маленький акуратний будиночок, городик, обнесений сіткою від лісових любителів овочів, біля хвіртки — місцевий різновид дзвінка у вигляді бляшанки і молоточка. На стукіт відгукується привітний доглядач келії отця Паїсія. У невеличкому храмі при келії вільно можуть вміститися чоловік п’ять. У кутку стоїть ніким не займана стасидія (спеціальне сидіння), а на її рукоятці, як і раніше, висить мантія старця. Тепер, згадуючи його книги, розумієш манеру його розмови. Отець Паїсій не промовляв довгих пишномовних проповідей. Найчастіше він відповідав на запитання — прості і складні — наївні і смішні. У дворику келії кілька десятків пеньків. Отець Паїсій жартома називав їх своїм архондариком. Вони — свідки багатьох зустрічей, що відбувалися тут. Бесіда на дворі, вода з джерела, солодкий лукум, прості слова, сповнені любові — за цим і приходили тисячі.

ДЕНЬ ШОСТИЙ ВАТОПЕД

Одного разу син імператора Феодосія Великого — Аркадій — плив кораблем неподалік від Афонського півострова. Шторм розбив корабель, але дитя було врятоване невидимою силою. Його знайшли на березі, під великим кущем. Імператор Феодосій наказав закласти тут монастир, в назву якого увійшли два слова: «ватос» (кущ) і «педон» (дитина). Сьогодні він — другий у диптиху афонських монастирів, а за кількістю чудотворних ікон Богородиці посідає перше місце.

Наприкінці богослужіння на поклоніння паломникам були винесені святині, серед яких духмяніє глава подвижника, про якого нічого не відомо, проте він — один з найулюбленіших на Афоні. На початку ХХ ст. у підвалі головного храму Ватопедського монастиря під час ремонту знайшли мощі, від яких розливалися такі ароматні пахощі, що позбігалися всі. Святість подвижника була очевидною. Те, що помер він, стоячи на колінах у підвалі, пояснили тим, що подвижник бажав залишитися невідомим. Не знаючи імені святого, його назвали Євдокимом, що означає «той, що угодив Богу». Наступної ночі він явився тутешньому ченцю і сказав, що звуть його інакше, але дозволив залишити нове ім’я, обране для нього братією. А на підтвердження своїх слів  зцілив ченця від невиліковної хвороби. У цій історії — увесь Афон. Догодити Богові й залишитися невідомим, спочити на молитві й приховати свій подвиг до кінця часів — цього прагне кожний мешканець Святої Гори.

ДЕНЬ ОСТАННІЙ. ВТРАТА

Наприкінці будь-якої справи прийнято читати молитву Богородиці «Достойно єсть». Символічно, що закінчувалося наше паломництво на поромі, який має саме таку назву. Всі судна, що належать Афону, мають благочестиві назви, але «Достойно єсть» — найбільший пасажирський пором, що входить до складу афонського флоту. Він не поспішаючи гнав поперед себе пінну хвилю, пропливаючи повз пейзаж, який встиг стати рідним. Над головою знову кружляли метушливі чайки, випрошуючи хліб — усе було як і п’ять днів тому, тільки в серці, як скалка, сиділо почуття непоправної втрати — ми залишали Афон… ні — Афон залишав нас. Згадалися слова з богослужіння сиропусної Неділі: «Седе Адам прямо рая, и <…> рыдая плакаше». Тепер ми знали, як виглядає Рай, тепер ми знали, куди хочемо повернутися…

Олександр Ворсін

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.